– Якщо іще раз побачу, що ти тут вештаєшся, лобуряко, то все розкажу директору.
Іноді Гаскінс вирішував, що бачив мене аж занадто часто і повідомляв-таки про це директорові, який періщив мене паском, перш ніж відправити назад у клас. Мій класний керівник, пан Голкомб, ніколи не нарікав, якщо я не з’являвся на його заняття, але він був занадто м’яким. Щоразу, коли мама з’ясовувала, що я прогуляв уроки, вона не могла приховати свій гнів і тиждень не видавала мені мої півпенні на особисті потреби. Але, незважаючи на випадкові лупцювання старших хлопців, регулярні екзекуції директора та втрату кишенькових грошей, я не міг опиратися звабі доків.
Я набув лише одного справжнього товариша, поки вештався біля причалу. Його звали Старий Джек Коломазь. Він мешкав у занедбаному залізничному вагоні на краю забудов. Дядько Стен радив мені триматися подалі від Старого Джека, адже той начебто дурний і брудний старий волоцюга. Та він не здавався аж таким брудним для мене, виглядав навіть чистішим за Стена, й уже незабаром я з’ясував, що він також не був і дурним.
Після обіду я доїв канапку з пастою «Марміт»[2] дядька Стена, догриз його яблуко й ковтнув пива, відтак вирішив повернутися до школи якраз до початку футбольного матчу: єдине, що мене цікавило в школі. Зрештою, після закінчення школи я намірявся стати капітаном бристольської команди або збудувати корабель, який міг би обійти весь світ. Якби пан Голкомб тримав язика на припоні і не виказав мене директору, я міг би цілими днями волочитися, уникаючи вугільних барж, і повертатися до шкільних воріт на четверту годину щодня, і моя мати ніколи б про це не дізналася.
* * *
Кожної другої суботи дядько Стен брав мене на стадіон «Ештон-ґейт», щоб спостерігати за грою футболістів «Бристоль-сіті». У неділю вранці мама тягнула мене до церкви Святого Різдва, від чого я ніяк не міг відкараскатися. Після того як преподобний Воттс востаннє всіх благословляв, я мчав до місця розваг, де приєднувався до своїх товаришів у футбольній грі перед тим, як наставав час вирушати додому на обід.
До того коли мені виповнилося сім років, кожному, хто знав хоча б щось про футбол, стало зрозуміло, що мені зроду не потрапити навіть до шкільної команди, не кажучи вже про капітанство у «Бристоль-сіті». Проте саме тоді я виявив, що Бог зробив мені один маленький дарунок, і він не крився в моїх ногах.
Раніше я не помічав, що кожен, хто сідав біля мене в церкві в неділю вранці, переставав співати, щойно я відкривав рота. Я б і не подумав про це, якби мама не запропонувала мені вступити до хору. Я зневажливо розсміявся. Адже всі знали, що хор був лише для дівчаток і маминих синочків. Я б поховав цю ідею, якби преподобний Воттс не повідомив мені, що хлопцям платять один пенні за похорон і два – за весілля. Так я отримав свій перший корупційний досвід. Але навіть після того, як я неохоче погодився на прослуховування, нечистий вирішив поставити на моєму шляху заваду в особі панни Елеонори Е. Мандей.
Я ніколи й не зустрів би панну Мандей, якби та не диригувала хором. Хоча вона мала зріст усього п’ять футів і три дюйми і виглядала так, ніби її може здути міцніший порив вітру, ніхто не намагався здерти з неї лахи. У мене навіть з’явилося відчуття, що навіть дідько злякався б панну Мандей, а преподобний Воттс – і поготів.
Я погодився на прослуховування, але не раніше, ніж моя мама вручила мені мою місячну суму кишенькових грошей. Наступної неділі я стояв у черзі з гуртом інших хлопців і чекав, коли мене закличуть.
– Ви завжди будете приходити на репетиції вчасно, – навчала панна Мандей, зосередивши на мені пильний погляд.
Я зухвало поглянув на неї.
– Ви ніколи не будете говорити, якщо вас не просять.
Я якось зумів промовчати.
– А під час служби ви завжди будете уважні.
Я неохоче кивнув. А тоді Бог благословив її запропонувати мені варіант.
– Але найважливіше, – заявила вона, взявши руки в боки, – упродовж дванадцятьох тижнів вам доведеться продемонструвати своє уміння читати та писати, щоб я могла упевнитись, що ви можете вивчити новий гімн або незнайомий псалом.
Я втішився, що зупинився вже на першій перешкоді. Але, як виявилося, панна Елінор Е. Мандей легко не здавалася.
– Яку частину ви вибрали для співу, дитино? – поцікавилася вона, коли черга дійшла до мене.
– Я нічого не вибрав, – заявив я.
Реґентка розгорнула книгу гімнів, передала її мені, а сама сіла за піаніно. Я всміхнувся при думці, що, можливо, мені ще вдасться потрапити на другий тайм нашого щонедільного футбольного матчу. Вона взялася грати якусь знайому мелодію, і коли я побачив, як моя мама злякано зиркає на мене з першого ряду, то вирішив, що краще зробити все, аби вона була б щасливою.
– «Усе яскраво і красиво, істоти всі великі та малі, а речі мудрі і прекрасні…»[3]
Посмішка з’явилася на обличчі панни Мандей задовго до того, як я дійшов до «Господь Бог створив їх усіх».
– Як вас звати, дитино? – запитала вона.
– Гаррі Кліфтон, панно.
– Гаррі Кліфтон, ви будете приходити на репетиції хору по понеділках, середах і п’ятницях о шостій. – Вона поглянула на хлопця, який стояв за мною, і сказала:
– Наступний!
Я пообіцяв мамі, що вчасно прийду на першу репетицію хору, хоча й знав, що вона ж буде й останньою, позаяк панна Мандей дуже скоро дізнається, що я не вмію ані читати, ані писати. І вона стала б останньою, якби для тих, хто слухав, не було очевидним, що мій спів був вищого ґатунку, ніж у будь-якого іншого хориста. І справді, коли я розтуляв рота, всі замовкали, кидали на мене в церкві захоплені погляди, навіть із благоговінням, якого я відчайдушно прагнув на футбольному полі. Однак панна Мандей вдала, що нічого не помітила.
Після того як вона нас відпустила, я не пішов додому, а шугонув до доків, аби запитати в пана Коломазя, що робити з тим, що я не вмію читати й писати. Я уважно вислухав пораду стариганя, наступного дня повернувся до школи і зайняв своє місце у класі пана Голкомба.
Учитель не міг приховати свого здивування, коли побачив, як я всівся у першому ряду, але іще більше зачудувався, коли я вперше в житті звернув увагу на вранішній урок.
Пан Голкомб узявся навчати мене абетки, і вже за кілька днів я міг написати всі двадцять шість літер, хоча й не завжди в правильному порядку. Моя мама допомагала б мені, коли я повертався додому вдень, але, як і всі інші члени нашої родини, вона також не вміла ані читати, ані писати.
Дядько Стен якось примудрявся надряпати свій підпис, і хоча він міг сказати, яка різниця між пачками цигарок «Віллс стар» і «Вайлд вудбайнз», я був на сто відсотків впевнений, що насправді напис на етикетці прочитати він не міг. Незважаючи на його недоречне бурчання, я писав літери абетки на будь-якому шматку паперу чи картону, який тільки міг знайти. Дядько Стен, здається, не помічав, що подерта газета у вбиральні завжди була обписана.
Після того як я освоїв абетку, пан Голкомб познайомив мене з кількома простими словами, як-от «собака», «кішка», «мама» і «тато». Саме тоді я вперше запитав його про свого батька, сподіваючись, що він зможе хоч щось розповісти про нього. Адже вчитель, здавалося, мав би знати все. Але він дуже здивувався, що я так мало знаю про свого батька. За тиждень він написав для мене перше слово з чотирьох літер на дошці: «клас», а потім і з п’ятьох – «школа», і з шістьох – «книжка». До кінця місяця я вже міг написати перше речення: «Десь чув, що той фраєр привіз їхньому царю грильяж та класну шубу з пір’я ґави», в якому, як зазначав пан Голкомб, містилася кожна літера абетки. Я перевірив і виявив, що він має рацію.
До кінця визначеного терміну я вже міг написати «гімн», «псалом» і навіть «хорал», хоча пан Голкомб і далі нагадував мені, що треба вимовляти не всі написані літери. Але потім ми розійшлися на вакації, і я став хвилюватися, що не зможу впоратися з вимогами панни Мандей без допомоги пана Голкомба. І так, мабуть, і сталося б, якби місце вчителя не зайняв Старий Джек.