– А як же ви, Дікінсе?
– Дякую, пані Беррінґтон, – сказав той і взяв іще одну канапку з огірками.
– Я не можу називати вас Дікінсом, – схаменулася мати Джайлза. – Це звучить як ім’я одного зі слуг. Скажіть мені своє ім’я.
Дікінс знову знітився.
– Краще називайте мене Дікінсом, – запропонував він.
– Його ім’я Ел, – підказав Джайлз.
– Таке гарне ім’я, – сказала пані Беррінґтон, – хоча мені здається, що ваша мати називає вас Аланом.
– Ні, ні, – сказав Дікінс, усе ще похнюпивши голову.
Двоє інших хлопців, здавалося, були здивовані цим відкриттям, але нічого не сказали.
– Моє повне ім’я Елжернон, – нарешті зізнався він.
Джайлз засміявся, але пані Беррінґтон не звернула уваги на вибрик свого сина.
– Ваша мати, вочевидь, була шанувальницею Оскара Вайлда, – припустила вона.
– Авжеж, – підтвердив Дікінс. – Але я волів би, щоб вона назвала мене Джеком або навіть Ернестом.
– Я б не стала цим турбуватися, – зауважила пані Беррінґтон. – Зрештою, Джайлз також страждає від подібного приниження.
– Мамо, ти ж обіцяла, що не будеш…
– Ви маєте вмовити Джайлза назвати вам його друге ім’я, – сказала вона, ігноруючи протест.
Коли Джайлз не відповів, Гаррі і Дікінс із надією поглянули на пані Беррінґтон.
– Мармадюк, – зітхнула вона. – Як і його батько, і дід до нього.
– Якщо хтось із вас розповість це, коли ми повернемося до школи, – сказав Джайлз, поглянувши на двох своїх друзів, – то присягаюся, що я вас повбиваю, не сумнівайтеся.
Обидва хлопці засміялися.
– А у вас, Гаррі, є друге ім’я? – запитала пані Беррінґтон.
Гаррі вже намірявся відповісти, коли двері вітальні відчинилися і до покою з великим згортком зайшов чоловік, якого було неможливо помилково прийняти за слугу. Гаррі поглянув на чоловіка, котрий міг бути лише паном Г’юґо. Джайлз зістрибнув на підлогу і побіг до батька, який вручив йому пакунок і сказав:
– З днем народження, синку.
– Дякую, тату, – відказав Джайлз і негайно ж узявся розв’язувати стрічку.
– Перед тим як відкрити свій подарунок, Джайлзе, – сказала його мати, – можливо, спершу треба познайомити гостей із батьком?
– Даруй, тату. Це двоє моїх найкращих друзів, Дікінс і Гаррі, – представив Джайлз хлопців, поклавши подарунок на стіл.
Гаррі помітив, що батько Джайлза мав таку ж спортивну статуру та бурхливу енергію, як і його син.
– Приємно познайомитися з вами, Дікінсе, – сказав пан Беррінґтон, тиснучи руку.
По тому він обернувся до Гаррі.
– Доброго дня, Кліфтоне, – додав він, перш ніж сісти в порожнє крісло поруч із своєю дружиною.
Гаррі здивувався, що пан Беррінґтон не потиснув йому руку. І звідки він знав, що його прізвище Кліфтон?
Після того як мажордом подав пану Беррінґтону горнятко чаю, Джайлз зняв обгортку зі свого подарунка і радісно вигукнув, коли побачив приймач «Робертс радіо»[17]. Він встромив штепсель у розетку і почав налаштовувати прилад на різні станції. Хлопці аплодували й сміялися з кожним новим звуком, який лунав із великої дерев’яної скриньки.
– Джайлз мені розповів, що зайняв друге місце з математики у цьому триместрі, – повідомила пані Беррінґтон, звертаючись до свого чоловіка.
– Зате став гіршим майже у всіх інших дисциплінах, – відповів той.
Джайлз намагався приховати збентеження і продовжував шукати якусь іншу станцію у своєму радіоприймачі.
– Але ви мали бачити гол, який він забив у ворота «Ейвонгерсту», – заступився за приятеля Гаррі. – Ми всі впевнені, що він стане капітаном команди наступного року.
– М’ячі не допоможуть вступити до Ітона, – зауважив пан Беррінґтон, не дивлячись на Гаррі. – Настав час братися за розум і працювати як слід.
Упродовж якогось часу ніхто нічого не казав, доки мовчанку не порушила пані Беррінґтон:
– Ви – той Кліфтон, який співає в хорі у церкві Святої Марії у Редкліффі? – запитала вона.
– Гаррі – справжній соліст, – сказав Джайлз. – Насправді він хоровий стипендіат.
Гаррі усвідомив, що батько Джайлза зараз споглядає на нього.
– Гадаю, я вас впізнала, – зауважила пані Беррінґтон. – Ми з дідусем Джайлза якось відвідали месу в церкві Святої Марії, коли хор школи Святого Беди приєднався до виступу Бристольської ґімназії. Виконання «Я знаю, що мій Спаситель живий»[18] було просто бездоганним, Гаррі.
– Дякую, пані Беррінґтон, – зашарівся Гаррі.
– Ви плануєте вступати до Бристольської ґімназії після того, як закінчите школу Святого Беди, Кліфтоне? – запитав пан Беррінґтон.
«Знову Кліфтон», – подумав Гаррі.
– Тільки якщо отримаю стипендію, сер, – відповів він.
– Але чому це настільки важливо? – поцікавилася пані Беррінґтон. – Напевно вам запропонують місце, як і будь-якому іншому учневі?
– Позаяк моя мати не зможе дозволити собі заплатити, пані Беррінґтон. Вона працює офіціанткою у «Королівському готелі».
– А ваш батько…
– Він помер, – сказав Гаррі. – Його вбили на війні.
Він уважно спостерігав, як відреагує пан Беррінґтон, але, як хороший гравець у покер, не видавав своїх почуттів.
– Мені шкода, – сказала пані Беррінґтон. – Я не знала.
За спиною Гаррі відчинилися двері, і зайшов лакей, який ніс двоповерховий торт, спечений зумисне до дня народження, на срібній таці, і поставив посеред столу. Після того як Джайлзу вдалося задути всі дванадцять свічок одним подихом, усі зааплодували.
– А коли у вас день народження, Кліфтоне? – поцікавився пан Беррінґтон.
– Був місяць тому, сер, – відповів Гаррі.
Пан Беррінґтон відвернувся від нього. Лакей повибирав свічки, перш ніж вручити молодому господареві великого ножа для розрізання торта. Джайлз узявся до роботи і поклав п’ять нерівних шматочків на блюдця, які покоївка поставила на стіл. Дікінс з’їв грудки глазурі, що попадали в його тарілку, перш ніж відкусити сам торт. Гаррі наслідував приклад пані Беррінґтон. Він узяв маленьку срібну виделку, що лежала біля тарілки, відкраяв маленький шматочок своєї порції і поклав виделку назад на тарілку. Лише пан Беррінґтон не торкнувся свого шматка торта. Раптом він без попередження піднявся зі свого крісла і мовчки вийшов.
Мати Джайлза навіть не намагалася приховати своє здивування від поведінки чоловіка, але нічого не сказала. Гаррі не відводив очей від пана Г’юґо, поки той не вийшов із приміщення, а Дікінс, прикінчивши свій шматок торта, знову зосередив свою увагу на канапках із копченим лососем, явно не розуміючи, що відбувається навколо нього.
Щойно двері зачинилися, пані Беррінґтон продовжила бесіду, ніби нічого й не сталося:
– Я впевнена, що ви отримаєте стипендію Бристольської ґімназії, Гаррі, особливо враховуючи все те, що Джайлз розповів мені про вас. Ви, либонь, дуже розумний хлопчик, а також обдарований співак.
– Джайлз має звичку все перебільшувати, пані Беррінґтон, – сказав Гаррі. – Можу вас запевнити, що лише Дікінс може бути впевненим, що отримає цю стипендію.
– А хіба Бристольська ґімназія не пропонує ґранти для музикантів? – здивувалася вона.
– Але не хористам, – сказав Гаррі. – Вони не ризикнуть.
– Не впевнена, що зрозуміла вас, – сказала пані Беррінґтон. – Ніщо не може відібрати у вас хорової підготовки, яку ви набували роками.
– Це правда, але, на жаль, ніхто не може передбачити, що станеться, коли голос почне ламатися. Деякі дисканти виявляються басами, а баритони стають тенорами, це неможливо спрогнозувати заздалегідь.
– Чому так? – запитав Дікінс, уперше зацікавившись розмовою.
– Є багато співаків, які не змогли отримати навіть місце в місцевому хорі після того, як їхній голос зламався. Запитайте в Ернеста Ло[19]. Усі в Англії чули, як він співає «На крилах пісні»[20], але після того як його голос зламався, всі про нього забули.
– Тобі просто доведеться працювати старанніше, – зауважив Дікінс. – Не забувай, що ґімназія щороку виділяє дванадцять стипендій, а я можу виграти лише одну з них, – додав він.
– Не в цьому проблема, – сказав Гаррі. – Якщо я докладатиму більше зусиль, мені доведеться покинути хор, і без моєї стипендії мені доведеться покинути й школу Святого Беди, тож…