Рената зняла з цвяха велику каструлю і забрала до себе.
Дід Йонас відклав книжку на широкий підлокітник крісла, піднявся і собі зазирнув у кухню, де під віконцем на дерев’яній підлозі в двох відрах танув сніг.
Старий дивився на вже потемнілий від домашнього тепла сніг, який готується стати водою, що потім перетвориться на чай. Дивився і намагався відчути смак сніданку на своєму язику. А язик «мовчав», як справжній, вірний присязі солдат ворожої армії, узятий у полон. Він не видавав навіть натяку на смак. Він, язик, і так був непридатним і щодо смаку їжі «підсліпуватим». Звісно, це через старість. Нічого від язика не добившись, Йонас підійшов до вмивальника і все зрозумів: він сьогодні не снідав! Адже якщо б снідав, то обов’язково помив би за собою тарілку і тепер вона сушилася б на залізній решітці якраз на рівні його очей. А навіть якби й не помив, то лежала б вона, тарілка, в раковині умивальника!
– Дивно, а голоду немає! – прошепотів старий.
Озирнувся на холодильник, перевів погляд на кошик із картоплею під міцним дубовим столом. Погляд сам перестрибнув на віденський стілець, крихкий, тоненький, але який вже років із сімдесят, а то і більше жив в їхньому будинку. Звідки ж він узявся?!
Йонас присів на нього, вперся ліктями в стільницю.
І згадав, як на цьому стільці сидів восени сорокового року минулого століття радянський офіцер і виписував Йонасу, тоді ще підлітку, якийсь папір, за яким його мали відразу ж забрати в Червону армію. А потім цей офіцер випитував довго дорогу до Біржая[1]. І Йонас, насилу розуміючи російську, малював йому план стежки через ліс до битого шляху, який мав би вивести цього офіцера до іншої дороги, що веде саме туди, куди йому було треба. А потім стілець зник. Мати затягла його на горище, щоб ніхто з чужих більше не сідав за їхній старий стіл. Самі вони, коли сідали їсти, приносили сюди дві дошки і клали їх на табуретки по обидва боки столу. Згадав Йонас, як потім ще кілька разів приходили до них сов’єтські, але довго не затримувалися. «Що це у вас за убогість така! Навіть сісти ніде! – сказав якось один із них здивовано. – А будинок великий! Мабуть, у ньому раніше пан жив!»
«Так, жив пан, та ми його прогнали!» – відповів тому офіцерові батько Йонаса Вітас. «Правильно зробили!» – схвалив офіцер і пішов, так і не пояснивши мету свого візиту. А коли пішов він, батько Йонаса Вітас усміхнувся. Адже будинок цей його батько збудував. Якби дізнався про це офіцер, може, і прогнав би Вітаса разом із дружиною і сином із дому кудись на Сибір. Але цього не сталося.
* * *
– Ну що, каструлю до бою! – з посмішкою на веснянкуватому обличчі заявив рудий Андрюс і, обвівши всіх змовницьким поглядом, простягнув руку, схопив за горло пляшку бальзаму «Три дев’ятки». – Перевіримо свою вдачу?
Чарки наповнилися напоєм бурштинового кольору.
Рената роздала ручки й аркуші паперу, вирвані з кишенькового нотатника. Кожен написав щось на своєму аркуші, згорнув його і кинув у каструлю.
– Ось тепер можна! – Андрюс акуратно взявся за ніжку своєї чарочки. – За удачу!
Присутні за столом «торкнулися» один одного поглядами і пригубили тягучий, міцний бальзам.
– Я перша! – заявила Інґрида і тут же витягнула з каструлі згорнутий папірець. Поклала його біля себе на стіл, не розгортаючи.
Потім уже витягли по фанту і Клаудіюс, і Вітас із Ренатою, й Андрюс, і Барбора.
У вітальні раптово стало тихо. Тільки годинник на стінці – жартівливий, подарований Ренаті друзями шість років тому на повноліття, в якому стрілки рухалися порожнім циферблатом, а цифри, немов зірвавшись зі своїх місць, «лежали» внизу купою одна на одній, – тільки цей годинник своїм цоканням не давав тиші нагоди стати абсолютною. Але й гості, хоч і затамували подих, але довго так всидіти не могли, і тому мить кімнатного затишшя була короткою, але вона встигла надати моменту хвилюючої врочистості.
Папірці зашелестіли. Хтось полегшено зітхнув. Здається, Андрюс.
– Клас! – захоплено прошепотіла Барбора.
Рената обернулася до Вітаса, який сидів поруч, і, всміхаючись, похитала грайливо головою.
– Це, – вона показала пальчиком на свій розгорнутий фант, – твоє місто! А моє – у тебе! Віддай!
Решта зі сміхотливим подивом в очах дивилися, як Рената та Вітас обмінялися фантами.
– А ви що, різні написали? – Барбора подалася вперед, намагаючись розгледіти, що ж там було написано на їхніх фантах.
– Різні, але вони поруч! – пояснила Рената. – Несуттєво! Важливо, що удача нам усміхнулася! Я навіть не вірила!
– Це ж ніяка не миттєва лотерея! – махнув рукою рудий Андрюс. – Ну й якби навіть я витягнув чужу мрію?! Мені вона не потрібна! Мені потрібна своя! Я б її повернув. В обмін на мою, певна річ!
– На нашу! – виправила його Барбора. – А вам, – вона зиркнула на Ренату та Вітаса, – мабуть, ще зарано їхати! Рената хоче до Венеції, а він – у Рим! Ви ще не «синхронізувалися», як ми, – дівчина озирнулася на Андрюса.
Барбора взяла його фант, потім свій, підняла їх так, аби всім було видно. На обох різними почерками було написане одне і те саме слово – «Париж».
– Побачити Париж і померти! – проспівала грайливо Інґрида.
– Вмирати не обов’язково, – Барбора кинула на неї самовпевнений, трошки зарозумілий погляд. – А ось приїхати, побачити і перемогти – це так! І клімат там, до речі, набагато м’якший, ніж у вашій улюбленій Англії!
– А ми не до Англії, – миролюбно відповів за свою подругу Клаудіюс. – Ми до Лондона! А в Лондоні погода залежить від того, скільки у тебе на банківському рахунку грошей!
– Ой, гадаю, що наша гуска вже готова! – вигукнула Рената, справді вчасно згадавши про залишену в духовці страву. – Я миттю!
Вона вийшла в кухню. Відчинила дверцята духової шафи з трохи потемнілого жаростійкого скла, зазирнула всередину. Тепла, смачна, ароматна хвиля зупинила її думки. І вже не думала Рената про Барбору, котра так любить встрявати в суперечки через дрібниці. Не думала і про свої з Вітасом суперечки про мету та сенс їхньої уявної мандрівки. Та й не важливе місто, в яке хочеш потрапити! Важливо розуміти, що сама подорож – це і є життя. Та й подорож не закінчується, коли потрапляєш в місто своєї мрії та стаєш його щасливим жителем!
Рената натягнула на руки грубі кухонні рукавички, витягла з духовки деко з гусятницею, опустила його на плиту. Гуска була, без сумніву, готова! На дні духовки стояв зачинений чавунний казанок із ведераями[2].
– Варто було б твого діда до нас запросити! – запропонував Андрюс, дивлячись на апетитну запечену птицю.
– Звісно, – закивала Рената, – обов’язково!
Чарки знову наповнилися бальзамом і стало їх тепер на одну більше – для діда Йонаса.
У повітря кімнати, вже заповнене ароматом запеченої гуски, влився новий теплий кминний аромат – ведераїв. І погляди друзів одразу ж втупилися в чавунець із картопляними ковбасками, що тільки-но з’явився на столі.
Дід Йонас, зайшовши, відразу ж сів на вільне місце. Витягнув свої окуляри з кишені домашнього, мішкуватого піджака. Всадив на ніс і нахилився вперед, вирішивши ретельніше розгледіти головну страву вечері.
– У когось день народження? – він обвів друзів онуки поглядом.
– Ні, діду, – Рената усміхнулася. – Якщо б ти дивився телевізор, ти б…
– Я б став дурнем! – урвав онуку дід Йонас. – А позаяк мені вже пізно ставати дурнем, то краще вже продовжу книжки читати!
– Сьогодні опівночі Литва накриється Шенгеном! – доброзичливо виголосив Клаудіюс, втупившись дідові прямо в його збільшені лінзами в кістяній оправі очі.
– Чим?! – перепитав задумливо Йонас, кинувши погляд на стелю кімнати.
– Безмежний простір спільної Європи, – пояснив Клаудіюс. І тут же себе виправив: – Точніше безкордонний.
– А-а. А я тут сховаюся, – спокійно зронив дід Йонас. – Мене не накриє. А ви – як хочете…
– Але відзначити ж це треба! – Вітас підняв свою чарку.