Мусимо, однак, зазначити, що неправильно було б стверджувати, буцімто принцип задоволення керує перебігом психічних процесів. Якби так було, то переважна більшість наших психічних процесів мала б супроводжуватися задоволенням або призводити до задоволення, тим часом як весь наш повсякденний досвід різко суперечить цьому. Напевне, справжній стан речей такий, що у душі панує тенденція до переважання принципу задоволення, якій, однак, протистоять розмаїті інші сили або умови, і, таким чином, кінцевий результат психічних процесів не завжди відповідає принципу задоволення. Порівняємо примітку Фехнера щодо подібного міркування[4]: «При цьому слід зазначити, що тенденція до досягнення мети не передбачає її досягнення і що, загалом, мета лише приблизно досяжна». Якщо ми тепер звернемося до запитання, які обставини можуть ускладнити здійснення принципу задоволення, то знову ступимо на твердий і добре досліджений ґрунт, отримуючи нагоду широкою мірою використати наш аналітичний досвід.
Перший закономірний випадок гальмування принципу задоволення добре нам відомий із практики. Ми знаємо, що принцип задоволення притаманний первинному способу роботи психічного апарату і що для самозбереження організму у складних умовах довкілля він виявляється непридатним і значною мірою небезпечним від самісінького початку.
Під впливом прагнення організму до самозбереження цей принцип змінюється «принципом реальності», який, не зрікаючись кінцевої мети досягнення задоволення відтерміновує її та тимчасово мириться з невдоволенням на манівцях до задоволення. Принцип задоволення тривалий час іще зберігає панівні позиції у сфері сексуальних потягів, що особливо важко піддаються «вихованню», і часто трапляється, що саме у цій сфері або у Я як такому бере гору над принципом реальності нехай навіть на шкоду всьому організму.
Не підлягає сумніву, що заміна принципу задоволення принципом реальності пояснює хіба що незначну, і до того не найголовнішу, частину досвіду, повязаного з невдоволенням. Отже, інше, не менш закономірне, джерело невдоволення полягає у конфліктах і розщепленнях усередині психічного апарату, тоді як Я розбудовує складніші форми своєї організації. Майже вся енергія, що сповнює душевний апарат, виникає з присутніх у ньому потягів, але не всі ці потяги допускаються до однакових ступенів розвитку. Водночас постійно трапляється так, що окремі потяги або їхні компоненти виявляються несумісними з іншими у своїх цілях або вимогах, тож не можуть обєднатися у всеосяжну єдність нашого Я. Завдяки процесу витискання вони відколюються від цієї єдності, затримуючись на нижчих щаблях психічного розвитку, і їм протягом найближчого часу відмовлено в можливості задоволення. Та якщо їм щастить обхідним шляхом досягти прямого задоволення або заміщення такого, що особливо легко трапляється з витісненими сексуальними потягами, то цей успіх, який загалом-то міг би бути задоволенням, сприймається нашим Я як невдоволення. Унаслідок давнього конфлікту, який притуплюється витисканням, принцип задоволення зазнає чергового гальмування саме тоді, коли певні потяги були близькі до нового задоволення, згідно з тим саме принципом. Деталі цього процесу, унаслідок якого витіснення перетворює можливість задоволення у джерело невдоволення, ще недостатньо зрозумілі або не піддаються чіткому визначенню, але цілком ясно, що будь-яке невротичне невдоволення є такого саме штибу задоволенням, що як задоволення не може бути сприйняте.
Обидва зазначених тут джерела невдоволення аж ніяк не вичерпують повністю всього розмаїття наших неприємних відчуттів, але щодо решти таких можна, мабуть, упевнено ствердити, що їх існування не суперечить пануванню принципу задоволення. Адже найчастіше невдоволення нам трапляється відчувати від сприйняття [Wahrnehmungsunlust]: чи то сприйняття напруги від невдоволених потягів, чи то сприйняття зовнішніх подразників незалежно від того, чи вони болісні самі собою, чи збуджують неприємні очікування у психічному апараті, які він визнає «небезпеками». Реакцію на вимоги невдоволених потягів і зовнішні сигнали небезпеки, у яких, власне, виявляється діяльність психічного апарату, може належним чином спрямовувати принцип задоволення або, заміняючи його, принцип реальності. Таким чином, здається, немає потреби обговорювати тут подальші обмеження принципу задоволення; проте, саме дослідження психічної реакції на зовнішню небезпеку може надати новий матеріал і поставити нові запитання до проблеми, яку ми тут розглядаємо