– Прощавай! – мовив він.
– Прощавай! – зітхнув лис. – А ось і моя таємниця. Вона дуже проста: бачать насправді тільки серцем. Очі головного не бачать.
– Очі головного не бачать, – повторив Маленький Принц, щоб запам’ятати.
– Саме час, який ти змарнував на свою троянду, надає їй такого великого значення.
– Саме час, який я змарнував на свою троянду… – повторив Маленький Принц, намагаючись запам’ятати.
– Люди забули цю істину, – напучував лис, – а ти не повинен забувати її. За тих, кого приручив, ти відповідаєш довіку. Ти відповідаєш за свою троянду…
– Я відповідаю за свою троянду… – повторив Маленький Принц, щоб запам’ятати.
Розділ XXII
– Добрий день! – привітався Маленький Принц.
– Доброго здоров’я! – відповів стрілочник.
– Що ти тут робиш? – запитав Маленький Принц.
– Сортую пасажирів, по тисячі в одному пакеті, – мовив стрілочник. – Скеровую потяги, які везуть їх, то праворуч, то ліворуч.
Кур’єрський потяг з осяяними вікнами прогуркотів, наче грім, аж здригнулася будка стрілочника.
– Ого, як спішать! – зауважив Маленький Принц. – Чого шукають ті люди?
– Навіть машиніст не знає, – відповів стрілочник.
У зворотному напрямі прогуркотів ще один осяйний кур’єрський потяг.
– Що, вже повернулися? – здивувався Маленький Принц.
– Та це інші люди, – пояснив стрілочник. – Міняються місцями.
– А там, де вони були, їм не подобалось?
– Нікому ніколи не подобається його теперішнє місце, – відповів стрілочник.
Гуркнув, мов грім, третій осяйний кур’єрський потяг.
– Вони женуться за першими пасажирами? – запитав Маленький Принц.
– Ніхто ні за ким не женеться. Люди там усередині сплять або позіхають. Тільки діти туляться носами до шибок.
– Тільки діти знають, чого шукають, – промовив Маленький Принц. – Вони марнують час на ганчір’яну ляльку, і ця лялька набуває для них значення, і коли забрати її, діти плачуть…
– Щастить їм! – кинув стрілочник.
Розділ XXIII
– Добрий день! – привітався Маленький Принц.
– Доброго здоров’я! – відповів крамар.
Цей крамар продавав удосконалені пігулки, які тамували спрагу. Ковтаєш одну в тиждень – і вже не хочеться пити.
– Навіщо ти продаєш їх? – запитав Маленький Принц.
– Це велика економія часу, – відповів крамар. – Фахівці вже все порахували. Заощаджуєш п’ятдесят три хвилини на тиждень.
– І що роблять із тими п’ятдесятьма трьома хвилинами?
– Що завгодно…
«Якби я, – подумки сказав собі Маленький Принц, – мав вільні п’ятдесят три хвилини, я б потихеньку пішов до джерела…»
Розділ XXIV
Минув уже тиждень, як мій літак поламався в пустелі, а слухаючи розповідь про крамаря, я випив останню краплю свого запасу води.
– Ох! – сказав я Маленькому Принцові. – Твої спогади цікаві, але я ще не полагодив літак і вже не маю, що пити, я б теж радів, якби мав змогу потихеньку піти до джерела!
– Мій приятель лис казав…
– Хлопчику, тепер уже не до лиса!
– Чому?
– Бо я помру від спраги…
Маленький Принц не розумів моїх міркувань і говорив далі:
– Приятеля добре мати навіть тоді, коли тобі судилося померти. Скажімо, я радію, що мав приятеля лиса…
«Він не усвідомлює небезпеки, – думав я, – бо йому ніколи не дошкуляють ні голод, ні спрага. Трохи сонечка йому досить…»
Але Маленький Принц глянув на мене й відповів на мої думки:
– Я теж хочу пити… Пошукаймо криницю…
Я втомлено махнув рукою: безглуздо шукати навмання криницю серед безмірної пустелі. І все-таки ми пішли.
Ми йшли довгі години, мовчки, вже опустилася ніч і засяяли перші зорі. Я бачив їх, наче уві сні, я аж горів увесь від спраги. В голові немов танцювали слова Маленького Принца.
– Тож і ти відчуваєш спрагу? – запитав я.
Він не відповів, лише мовив:
– Вода й для серця може бути добра…
Я не зрозумів тих слів, але мовчав… Я чудово знав, що розпитувати не слід.
Маленький Принц утомився. Сів. Я вмостився поряд із ним. Помовчавши, він проказав:
– Зорі гарні, і то через квітку, якої не бачиш…
Я відповів, що звичайно, і мовчки дивився на брижі піску під місяцем.
– І пустеля гарна, – докинув Маленький Принц.
То була правда. Я завжди любив пустелю. Ми сиділи на піщаній дюні. Ми нічого не бачили. Нічого не чули. І все-таки щось сяяло серед тиші…
– Пустелю прикрашає те, – сказав Маленький Принц, – що вона ховає десь криницю…
Я здивувався, зрозумівши раптом загадкову осяйність пісків. Малим хлопцем я жив у старому домі, й існувала легенда, ніби в ньому заховано скарб. Звичайно, ніхто ніколи не знайшов його і навіть, напевне, не шукав. Але той скарб повивав чарами увесь будинок. Мій дім у глибинах свого серця ховав таємницю…
– Атож, – сказав я Маленькому Принцові, – байдуже, йдеться про дім, про зорі чи пустелю, те, що надає їм краси, годі побачити!
– Я тішуся, – всміхнувся він, – що ти згоден з моїм лисом.
Маленький Принц заснув, я взяв його на руки і знову пішов. Я розчулився. Мені здавалося, ніби я несу беззахисний скарб. Я навіть думав, що на Землі немає нічого вразливішого. Я дивився під місяцем на бліде чоло, заплющені очі, пасма волосся, які ворушилися під вітром, і казав собі: «Я бачу лише оболонку. Очі головного не бачать…»
Вуста Маленького Принца ледь розтулилися, немов усміхнувшись, і я знову казав собі: «Маленький Принц заснув, і мене страшенно зворушує в ньому вірність квітці, образ троянди променіє в ньому, наче вогник лампи, навіть тоді, коли він спить…» Але я здогадувався: Маленький Принц ще більш беззахисний, ніж світильник. А світильники слід захищати: порив вітру може загасити їх…
Отак ідучи, я дійшов на світанку до криниці.
Розділ XXV
– Люди, – сказав Маленький Принц, – тиснуться в кур’єрські потяги, але не знають, чого шукають. Тоді вони метушаться й тупцяють на місці…
І додав:
– Марний клопіт!..
Криниця, до якої ми дійшли, була не така, як сахарські. Сахарські криниці – звичайні діри, вириті в піску. А ця скидалася на сільську криницю. Але села там не було, тож мені здалося, ніби я марю.
– Дивно, – сказав я Маленькому Принцові, – тут є все: блок, відро, мотузка…
Він сміявся, помацав мотузку, крутнув блок. Той вискнув, наче іржавий флюгер, коли довго спав і нарешті прокинувся вітер.
– Чуєш, – мовив Маленький Принц, – ми розбудили криницю, і вона співає…
Я не хотів, щоб він тягнув відро:
– Дай мені, – сказав я, – ця робота затяжка для тебе.
Я неквапом підтягнув відро аж до цямрини. Поставив якомога рівніше. У вухах і далі лунала пісня блока, а в ще тремкій воді я бачив, як полискує сонце.
– Ця вода і мою втамує спрагу, – озвався Маленький Принц. – Дай мені пити.
І я збагнув, чого він шукав!
Я підніс йому відро аж до вуст. Він пив, заплющивши очі. Мить була втішна, наче свято. Ні, та вода не була поживою. Вона народилася з походу під зорями, зі співу блока, з зусиль моїх рук. Вона була добра для серця, немов подарунок. Як я був малим хлопцем, вогні різдвяної ялинки, музика опівнічної меси, лагідність усмішок становили отак разом усю осяйність мого різдвяного подарунка.
– Люди на твоїй планеті, – сказав Маленький Принц, – вирощують п’ять тисяч троянд в одному саду… і не знаходять там того, чого шукають…
– Не знаходять, – підтвердив я.
– Однак могли б знайти його в єдиній троянді та лійці води…
– Авжеж, – кивнув я.
А Маленький Принц додав:
– Але очі сліпі. Шукати треба серцем.
Я пив. Відпочивав. Пісок на світанку міниться медовими барвами. Я радів і тим барвам. Але чому такий смуток оповив мені душу?..
– Ти повинен виконати свою обіцянку, – тихо нагадав Маленький Принц, знову сівши поряд зі мною.
– Яку обіцянку?
– Знаєш… намордник для баранця… я відповідаю за ту квітку!
Я дістав із кишені свої ескізи. Маленький Принц побачив їх і засміявся:
– Твої баобаби скидаються на капусту!
– Ох!
А я так пишався своїми баобабами!
– А твій лис… у нього вуха… наче роги… і надто вже довгі!
Маленький Принц знову засміявся.
– Хлопче, ти несправедливий, я ж не вмів нічого малювати, крім боа цілих і розрізаних.
– Ой, та й так годиться, – заспокоїв він, – діти знають!
Тож я намалював намордник. А як віддавав малюнок, мені краялося серце: