І я поплив тим потоком звуків до Гаврилишиної стодоли…
Й заполонила мене малого троїста музика, всього поглинула, немов вода, що рине з водоспаду, і я, побравшись із сільськими хлопчаками позашиї, закрутився в тій невтримній круговерті, що й облич не було видно, і пробивалися з того розшалілого ланцюга браві примовки – а прибий, повтори, ще такий! – і гупають босі ноги п’ятами в землю і як вона не провалюється під нами, а музики, заохочені витворним рисунком аркана в дорослому гурті та ще й нашими дрібушечками, невгавають, й коли найстарший Підлетейчук натискає підборіддям на деко скрипки, мало не розчавлюючи її, тоді бубон дає собі повну волю, що аж повітря від того гупання загусає, мов хмільна брага в діжці, а струни на цимбалах спливають з кобилок золотою патокою, та й флояра ридає, немов від солодкого болю.
Та раптом цей содом стих, й гупання бубна на мить примовкло, щоб дати змогу розшалілим танцюристам почути інші звуки, які живуть в інакших, ніж коломийкова, мелодіях, й до нас дотягнувся тонкий, мов кінська волосінь, струмок пісні; у тому ніжному плині звуків мій слух вловив слова надії: «Прийде ще час, коли затужиш ти за мною, – може, тоді любов ти зрозумієш мою», – і я зрозумів, хоч було це для мене ще надто рано: кожній людині на світі призначений неоціненний і належний їй дар, та не до кожного втрапляє він, і називається цей дар любов’ю. Та якщо скупа доля не ощасливила людину такою винагородою, то замінила її тугою, яка сильніша за любов: «І може, за ту любов вдячна будеш мені…»
Цей струмінь надії навально увірвався тоді в мою зелену душу, щоб скільчитися в ній нетерплячим чеканням: я ще в той час не знав, та й не міг знати, бо проживу довгі роки з тією надією, а коли вона нарешті сповниться, я вже знатиму, що той сокровенний дар втілився у чутливу мелодію, яка так болісно й солодко доторкнулася до моєї оголеної душі.
Я не стямився, як опинився вдома й застав за накритим столом гурт поважних людей, серед яких вирізнялась молода пара: кавалер в окулярах, якого звали Бодьом, і його наречена Рената, схожа на пуп’янок білої лілії, краса якої виявляється аж тоді, коли пуп’янок розтулюється і спадають вниз пилкові віяльця.
Й цієї миті те диво сталося: закохані заспівали незнайому мені чарівну пісню, й мені здалося, що то під рожевою дугою, що провисла над Шпаєвською горою, немов веселка, стоять вони обоє в обіймах, перемінені в пісню.
Я сидів у своєму сховку за комодом, заслоненим від світлиці ажурною фіранкою, впивався дуетом закоханої пари, а їхній спів начебто долинав до мене не з чільного місця за столом, де ті двоє стояли, переплівши руки, ніби боялися розлучитись бодай на мить, – спів долинав до мене не з їхнього боку, а випливав протягом з-під рожевої веселки, що обхопила підковою круглу баню гори. Трачани запевняли, що то земний газ проникає крізь пори і засвічується в нагрітому за день повітрі, та я знав своє: то мелодія пісні, якої я досі не чув, була не людською, а небесною і мала помаранчевий колір.
А крізь ажурну матерію мелодії пробивалася тиха розмова між гімназійними професорами, і мовив професор Николишин, який наступного року буде чарувати мене поезіями Шевченка і Тичини, – до маестро Павлусевича, майбутнього мого вчителя найкращої у світі мови – латини, яку чомусь вважають мертвою, хоч просякла вона своєю досконалістю у всі живі мови світу.
– Пане Володимире, – мовив півголосом пан Николишин, – чи ви вже знаєте, з ким, як автор тексту цієї пісні, ділитимете славу, що несподівно пронеслася над нашим краєм? Хто написав цю неземну мелодію, в яких чертогах світу її підслухав?
– Вона прийшла до автора з космічних глибин, він не творив її, а тільки записав почуте.
– Хто той чародій?
– Вас це цікавить? Даремно. Мелодія живе сама собою… А втім, ніхто не повірить, що звичайна людина середнього зросту і в звичайних окулярах зуміла опанувати найсокровенніші таємниці дотику любові, що його називають латинським словом «танго».
– Я догадуюся, хто цей автор.
– Дайте спокій… Хіба має значення, хто автор пісні, яка стала набутком усіх, хто має слух?
…Для мене ця таємниця розкрилася значно пізніше. А тепер вона просочувалася струмком печалі з космічних глибин попід веселковою підковою, що обхопила Шпаєвську гору.
3
Восени я став учнем першого класу гімназії, що відкрилася в Коломиї при філіалі українського Педагогічного товариства, – й почався у моєму житті новий період, який тривав упродовж усього воєнного лихоліття и закінчився хіба що умовно, бо ще довго після сорок п’ятого року тривала в нашому краю партизанська війна.
Проте в моїй душі – мов живчик, немов збудник молодої енергії й цікавості до життя – бриніла почута в моєму домі у день престольного празника мелодія, що таїла в собі сподівання великого свята, яке неодмінно мало проникнути крізь просяклу тривогою глибінь часу й перетворити почуття страху перед всесвітнім розіп’яттям на стан воскресної полегші, осяяний якщо не живильним дотиком любові, то ще сильнішим почуттям – тугою за коханням; і я вірив, що «прийде ще час, коли…». У тому стані солодкого очікування найвеличнішого дива прийшла до мене звістка з дошки оголошень у центрі міста: «У приміщенні театру «Gwiazda» відбудеться спільне ревю «Танго» у виконанні музичних гуртів Яблонського й Гумініловича за участю неперевершеного дуету Богдана Весоловського й Ренати Яросевич».
Й коли прибиральниця готувала театральну залу для вистави, я пробрався досередини й у суфлерській будці ждав очікуваного дива.
…Конферансьє запросив на сцену трійко музикантів – піаніста Яблонського зі Львова, коломийського акордеоніста Кос-Анатольського і скрипаля Середжука з Космача, й коли прозвучали вступні акорди, до зали полився той самий спів, що долунював колись до мене, як мені здавалося, з-під веселки над Шпаєвською горою; підсилений музичними акордами, видобутими з піаніно й акордеона і пронизаний сріблисто-синьою мелодією, стягнутою зі струн скрипки смичком, який кожною своєю волосинкою творив особливий відтінок пісні, що спливав з уст співачки благанням: «Ще раз поглянути на тебе, з тобою стрінутись ще раз» – і на словах «у вечір, як зірки засяють в небі» спів злетів найвищими октавами у найвитворнішій фіоритурі, схожий на зіль кавказьких ашугів, коли мелодія зливається з її луною, – тільки так я можу нині визначити чар того співу, в якому поєдналося пізнане почуття кохання з болісним передчуттям його втрати.
Й коли Рената закінчила куплет словами «останній вечір, останній раз» і згас її чарівний голос у мінорному фіналі «погас останній вже промінь сонця, сумним акордом скінчився день», Бодьо, протестуючи, вибухнув вальсом «Усміх твій таємничий все мене так манить, чи до щастя він кличе, чи зі щастя він кпить…». І відповіла йому Рената куплетом, в якому забринів тон щойно пригаслої надії: «Усміх твій таємничий моє серце закляв – каже тужити, та кохання створити вже не можеш ні ти, ані я…» Тоді Бодьо пригорнув кохану до себе, ніби рятував її над проваллям безнадії, й обоє попливли у ритмі танго, малюючи всупереч сумнопрощальній пісні образ живого кохання.
Рената сахнулася, відступила назад, немов злякалася його пориву, та він під такт пісні наздогнав її, і обоє, задивлені одне в одного, злетіли у безвісті – втішені тим, що кохання їм ще не треба творити, що переповнило воно їх; дансерка, злякана його надміром, спробувала відступити від кавалера хоч на крок, вона кружляла довкола коханого, а він наздоганяв її, ловив, примушував підкоритися, й дівчина безнадійно втрапила в тенета його любові: впала спиною на його міцну руку – безвладна, безсила, готова до шаленого й безсоромного кохання.