Роман Іваничук
Тангo. На межі потойбіччя. Остання книга
Танго
Дотик любовi
1
Через війну я і мої ровесники не зазнали дитинства, й тому до нас, п’ятнадцятилітніх учнів Коломийської гімназії, прорвалась крізь воєнну завірюху передчасна зрілість й захопила той відрізок часу, в якому мало відбутися, випереджаючи підлітковий вік, раннє дитинство. Й хлопці несподівано для себе відкрили існування на світі раніше погорджуваних ними дівчаток – теж зарання доспілих – із округлими сідничками, до яких, розправляючи фалди, тісно прилягали плісовані спіднички, а на грудях випиналися звабливі горбочки, які вперто намагалися прозирнути алебастровою білизною крізь прошивки, умисне недбало зав’язані кольоровими кутасиками, і ми вперше в житті почали відчувати солодку млість у чреслах, й те непереборне гріховне почуття намагалися сублімувати загорнутими в латину двозначними освідченнями, на яких, вдаючи, що їх не чують, добре розумілися наші викладачі: «Inter pedis pucllarum est fortuna puerrorum», й отримували від панянок сміливу обіцянку, яка зрідка сповнювалась, приносячи обранцям найвищу радість: «Propera ad me, amici, ego dabo tibi pisi!».
Й позирали ми на дівчат з неприхованою жагою, а у відповідь отримували багатозначні усмішки, й відтоді часто вночі я прокидався від липкої мокроти, вичерпаний гарячою пристрастю, що уві сні навально приходила до мене в образі голісінької, мов янголятко, чарівної Богданки з китичкою у пропахвині, яка засвідчувала, що дівча вже має змогу сповнити заповітну обіцянку.
Й одного разу я, запаморочений любовним шалом, закрався ззаду й обняв за стан жадану Богданку, яка стояла над крутосхилом, котрим закінчувалося гімназійне подвір’я, й ловила поглядом звивисту бинду Прута, що блищала удалині. І я сахнувся від зойку дівчини, мовленого теж латиною «Noli me tangere!»1; й полинув той схлип за мною, коли я відступав назад, зляканий поглядом панночки, в якому яріли і гнів, і втіха; її очі наливалися бажанням, і я вже чув у словах «не торкайся мене» не заборону, а наполегливе прохання: «Tangere me, tangere!»2
Її дозволом я скористався пізніше: на котильйоновій забаві мене запросила до танцю вона. Крізь трубу грамофона виливалася знайома з дитинства, відточена тактом мелодія, з якої вирізнялись слова відомого мені автора: «Ще раз поглянути на тебе, з тобою стрінутись ще раз», а Богданка суголосно шепотіла своє: «Tangere me!», й ми дотикалися одне до одного своїми розпаленими тілами…
2
Тоді я збагнув таїну цього танцю: дозвіл, блаженство, радість і пізнання містерії життя.
А бачив його вперше іще дитиною.
…Коли мені виповнилось десять років і я мав після канікул перейти до четвертого класу – останнього в Трацькій початковій школі, мій батько – перший учитель в цьому забутому Богом і найкращому з усіх покутських сіл, які притулилися до крайньої гряди карпатського хребта й пожильці яких не зважувалися називати себе гуцулами, але й покутянами вже не були, – надумав вихопити мене з цього зачарованого дна землі й обступленого з усіх боків дрімучими лісами, й лише одна просіка протискалася крізь гущавину до схожої на церковну баню Шмаєвської гори, що стояла на межі між Покуттям і Гуцульщиною, – й послати на науку до Коломийської української гімназії. Тож для того, щоб я – напівселюк-напівпанич – привчився жити після трацької тугої тиші в гамірному місті, завіз мене під час літніх вакацій до своїх коломийських приятелів, дозволивши навідатись додому аж на свято Успіння Пресвятої Богородиці – празнешний день у моєму селі, й мав я ту дорогу, довжиною у три милі, здолати пішки.
Однак мені пощастило. Батько отримав запрошення від колишнього військового колеги отця Яросевича – пароха із Сапогова, що біля Галича, за Першої світової війни капелана у Тридцять шостому регіменті, в якому мій батько відбував службу: всечесний отець запрошував свого побратима на концерт музичного ансамблю Степана Гумініловича, що славився знаменитою солісткою Ренатою Яросевич, дочкою отця.
Я мав щастя побувати разом з батьком на цьому концерті, який продовжився згодом у моєму трацькому домі в день престольного празника: батько запросив отця на празнешний обід, і з отцем прибули до Трача гурт музикантів й двоє гімназійних професорів – популярних у Коломиї поетів: Володимир Павлусевич та Дмитро Николишин. Та найцікавішою була для мене закохана пара – Рената Яросевич та її кавалер, якого кликали Бодьом.
…Після двотижневої розлуки з рідним селом я не міг ним натішитись. Видалось воно мені несподівно гарним: поділене ярами на замаєні садами острівці з білостінними й жовтостріхими хатами, що потонули в кучерявих зелених вирах, й знайомі були мені тут кожна царина, що визирала з лісової темені, й видзьобані овечими копитцями путівці, що збігали до глибоких мочул із синіми озерцями на дні, і плетиво витоптаних стежок, кожна з яких вела до окремого сільського присілка.
Усі ці житловища, потіснивши лісові займанщини, вилаштувались півколом під Шпаєвською горою, яка закрила трачанам вхід до таємничої Гуцульщини з її чугайстрами, ворожбитами, нявками й опришками, – і висотуються з них, щойно заграє на церковній дзвіниці найменший дзвін, сповіщаючи настання престольного празника в Трачі, вервечки прихожан, що тягнуться до старої церковці, захованої під столітніми смереками під Сталащуковим схилом, який стрімко спадає до карпатського хребта на земне дно. А в те дно, котре Боснею зветься, гейби вихор налетів, несучи звідкись й безладно гублячи у прірвах сади, пасіки, стайні, стодоли й шпихліри, й заслоняються вони від світу перснем лісів, протятих просіками, що протискаються крізь лісові дебрі до Пиконева, Зруба, Багновиська, Волового та Сакатури…
Отож висотуються з тих лісових тунелів шнурочки святкового люду, а кожен прихожанин одягнутий по-своєму: терновими хустками пов’язані жінки з Пиконева, у малинових фартухах пишаються дівчата зі Зруба, у вишневих опинках молодиці з Волового; ґазди із Сакатури – в клепанях, з-під яких спадає на плечі рівно розчесане й блискуче від олії волосся, а парубки з Вільшаника – у чорних капелюхах з павами.
А вже б’є найдужчий благовіст – то відчинив у храмі царські врата й проголосив «Благословенне царство Отця і Сина!» запрошений із Сапогова отець Яросевич, і я нетерпляче жду, коли після Богослуження посходяться до хати мого батька, славного на Запрутті вчителя, поважні гості, цікаві розмови яких, пісні та жарти я, заховавшись за віконною фіранкою, буду уважно слухати.
Та поки що стою на горбі біля Мельникового хреста й переношуся думками в післяобідній час, коли до Гаврилишиної стодоли, що на Панській вулиці, прийдуть з Пиконева троїсті музики й завихорить біля стодоли борза коломийка або шалений аркан.
Та на це видиво треба ще почекати: ось провіщає празник, коли можна буде напитися горілки до упаду, п’яною жебранкою сільський пияк Федір Юлинин, і це теж треба вислухати:
Ця співанка вже давно набридла трачанам, тож перебив її тепер глухий удар квача в песячу шкуру – прогнав галайка в язвини Залуцького лісу, а до мене – і як той час так швидко пролетів? – три брати Підлетейчуки вийшли з пиконівських нетрів зі скрипкою, цимбалами, флоярою й бубном – і вдарили гуцульського марша: «Ішов гуцул з полонини, а гуцулка з Бані, сіли собі під смереков – зробили сніданє…»
А тоді закрутилось у вихорі все село.
Долинула й до мене шалена музика – була вона такою густою, що не знала передиху між музичними тактами, наче музики кудись квапилися, наздоганяли або втікали від когось; такою дрібною, мов розсипаний мак, що його ніхто не в силі позбирати, а він сиплеться й сиплеться, заповнює увесь простір і подих забиває; такою тісною, ніби музиканти вмістилися на кружальці мідного ґрейцаря і зіступити з нього не можуть, бо довкруж місця немає; звуки музики перемішуються, немов перли у кришталевій вазі, шалений дзенькіт цимбалів, сопілкові завиточки, пекучі скрипкові перебори, а над усім цим гомінким содомом верховодить лункий бубон, що нагнітає в боснійську видолину всі ті звуки, мов бриндзу до бочки.