Пісні Сашка передавали по радіо. Його фотографії з’явилися в газетах.
Сашко подарував Улії плеєр з навушниками. Його нові пісні віддавали Червоної Машиною і здавалися мертвими, як порожній будинок з вибитими шибками. Будинок, в якому вечорами не запалюються світлячки.
– Ти ні чорта не розумієш! – роздратовано говорив Сашко. – Не подобається тобі – зате подобається декому іншому! Шостий тиждень у десятці – за красиві очі, як ти думаєш?
Людва тягнула його назад, занурювала в себе. Людва наростала навколо, як новобудови на пустирі, як торгові кіоски біля великої площі – різноманітна Людва, здебільшого молода, галаслива, яскраво пахне, липне до Сашка, як білі клаптики оголошень липнуть до ліхтарного стовбура. Людва не звертала на Улію уваги – але, залишаючись поруч із Сашком, вона пов’язала в Людві, як в розігрітому асфальті.
Одного разу Сашко запитав, чи не хотіла б Улія піти на курси візажистів-гримерів.
– Ми могли б працювати разом, – сказав Сашко. – У мене була б своя гримерка – ти, ми б разом гастролювали, це так зручно…
Не зовсім розуміючи, що від неї вимагається, вона пішла за ним у великий старий будинок із високими стелями, де пахло фарбою для обличчя. Людви тут було небагато, але вона відбивалася в численних дзеркалах і здавалася натовпом; Улія, як не старалася, не могла розрізнити в цій строкатій масі жодного обличчя. Вони про щось запитували її – за неї відповідав Сашко; Сашко гарячкував, говорив то зверхньо, то благально, штовхав Улію в бік, але вона однаково не могла зрозуміти, чого від неї чекають. Нарешті вона втомилася і вийшла на вулицю, під пісню, що хиталася на вітрі дротів. Сашко вийшов слідом, він був розгублений і злий.
– Ну як так можна?! Знаєш, чого мені вартувало уламати їх, домовитися… Це ж найкрутіші в місті курси! Сюди на десять місяців уперед…
Улія моргнула. Їй здалося, що ще секунда – і обурене обличчя Сашка зіллється з іншою Людвою на жвавій вулиці.
Вона злякалася.
* * *
Мірно дихали вокзали, хитаючи Людву з Міста й у Місто. Пульсували бульвари, здригалися під вагою мости. Всюдисуща система дротів напружувалася, ловлячи слова та бажання, і десь на розі здригався, передчуваючи недобре, старий Шаплюск.
* * *
Одного разу ввечері Сашко не повернувся додому.
– У мене робота до ранку, – сказав він по телефону, і крізь його голос у слухавці чувся гул багатьох голосів і далекий жіночий сміх. – Добраніч.
Улія поклала слухавку й вийшла на стару хвору вулицю. Тьмяний розтрісканий асфальт тремтів під її ногами, ніби від ознобу.
Поруч – у світлій плямі безмовного ліхтаря – беззвучно зупинився мотоцикл. Тільки не зараз, втомлено подумала Улія.
– Не сахайся, – сказав Переул. – Я не до тебе. Я до мостовички з малої розв’язки, у неї неприємності – з ранку до ночі корки… Вона не в гуморі.
– Вона тебе відбрила? – запитала, дивлячись в сторону, Улія.
– Майже, – Переул раптом щиро, по-дружньому всміхнувся. – Як твоя Людва?
– Прекрасно, – сказала Улія. – Як твоя новобудова?
Переул презирливо махнув рукою:
– Дурепа. Як усі вони, з новеньких.
* * *
…Стихія Переула була – політ, лінії узбіч, що сходяться в одну точку…. стрічка спокійної ситої швидкості… Навколо вже не було нічого окремого – тільки ціле, тільки Місто, дві смуги ліхтарів справа і зліва, ніжна система дротів… Цегляні стіни зливалися з ажурними огорожами, а коли вони злетіли на пагорб… Палаюча вогнем біло-червона дзвонова дорога.
* * *
Був світанок. Вона сиділа на перилах великого моста, за її спиною котилися взад-вперед страшні, пропахлі підземним вітром сині потяги.
Внизу теж був потік, але інший. Вода прийшла в місто, вода йшла з міста, так було завжди, вода відбивала мости, набережні та ліхтарі, а потім йшла в нікуди, за грань, за лінію, де більше немає міста і, отже, немає нічого.
Частина третя
Весняна вода омивала дороги й тротуари, райдужними потоками бігла уздовж бровки, дзвеніла, падала крізь ґрати відсотків. Під поверхнею міста набрякли колектори. Вітер грав на дротах, як Хлопець на своїй Гітарі.
Улія стояла біля довгого входу з багатьма дверима, у її кишені був квиток із червоною смугою, а з-під ніг простягалися вниз широченні сходи, по яких на Концерт піднімалися рухливі радісні люди.
Строкатий потік легко дробився на обличчя. Будь-яке з них дивувало й притягувало. Йшли дівчата-студентки в смішних пухнастих шапочках; розкуті школярі задирали один одного незміцнілими басами. Йшли спортивного вигляду бабусі з невеликими онуками; йшли, взявшись за руки, різного віку подружжя, стурбовані й безтурботні, квапливі й повільні, і всі без винятку поглядали на велику афішу біля входу.
Іноді вони зверталися до Улії, і у всіх поглядах був інтерес:
– Мила дівчино, ви на когось чекаєте?
– Так, – відповідала вона.
– У вас немає випадково зайвого квитка?
– Ні, – відповіла вона.
До початку концерту залишалося всього кілька хвилин, коли ліхтарі вздовж вулиці засвітилися одночасно – невірним світлом, яке обіцяє швидке народження вечора.
* * *
За три години вона стояла внизу, у небезпечній близькості від прямокутної дірки в землі, однак міський вітер був прихильним до неї і відносив дихання підземелля, не дозволяючи йому торкнутися Вільного Породження Міста.
Зверху, від входу у великий концертний будинок, збігав вниз потік Людви. Улія оглянула його – і не могла виділити жодного обличчя: як ніби дві години, проведені під склепінчастою стелею, спаяли слухачів в однорідний веселий корж.
* * *
– Чого ти від мене хочеш?!
Сашко застиг посеред кімнати, як посеред сцени. Тільки що була виставлена за двері остання дівчинка, що прагнула автографа.
– Я працюю до кривавого поту… Я думав, ти хоч привітаєш мене! З таким успіхом! Господи, у мене був приголомшливий настрій… Я думав, ти даси їм моє щастя! А ти прийшла, щоб його затоптати?!
Улія мовчала.
– …Ти хочеш, щоб я жив за твоїми вказівками, так? Щоб я з ранку до ночі тинявся вулицями, радіючи світлофорам, як дурник? Щоб я тягав на зруйнований міст використані стаканчики? Так, я хочу кар’єри! Я хочу, щоб у мене були слухачі не тільки в підворітті! Я заслужив, між іншим. Я заробив це своїм горбом… А ти мені допомогла? Одна твоя кисла міна…
Улія мовчала. Сашко осікся; роздратовано пройшовся кімнатою. Обома руками взявся за волосся, намагаючись витрусити з нього блискітки:
– Ти просто ревнуєш. Ти прочитала цю ідіотську статейку в «Ухтишці».
Улія не зрозуміла, про що він. Вона не читала газети, написані Людвою для Людви.
– Ти… ніж ревнувати, стежила б краще за собою! Ти ж опустилася, ходиш в лахмітті, не фарбувалася, схудла, як опудало…
Улія знову не зрозуміла. Сашко зустрівся з нею очима – і його роздратування раптом погасло, як недопалок під каблуком.
Він у п’ять кроків перетнув велику кімнату. Взяв її за плечі:
– Юлько… Ну ти ж знаєш, як я тебе люблю. За що ти мене мучиш? Це правила гри, ти зрозумій… Зараз – так, потім буде по-іншому, для душі… Але зараз… не заважай мені. Гаразд?
* * *
Улія сиділа на даху двадцятиповерхового будинку. Навпроти був великий завод, його корпус ловив захід сонця великими курними вікнами, і де-не-де за склом вгадувався силует рослини в діжці.
Сонце згасло. Заводські вікна засвітилися, але не жовтувато-житловим, а холодним білим світлом.
Навколо Улії тремтіли на вітрі антени. Прозорий, примарний, пустельний ліс.
– Здрастуй, – сказали за її спиною.
Вона хотіла скочити, але Місто поклало їй на плечі важкі долоні й посадило назад, на залитий смолою «козирок».
– Чому не послухала мене, дівчинко?
Улія заворожено дивилася в його очі – у круговерть мільярдів далеких вогнів.
– Ти не хочеш повернутися до мене? Не бажаєш звільнитися? Чи не можеш?
– Можу, – сказала Улія.
– Значить, не хочеш?
– Я завжди буду з тобою, – прошепотіла Улія.
– Ти покидаєш мене. Ти стала тінню. Ліхтарі не впізнають тебе. Ти виглядаєш хворою і жалюгідною. Скажи тільки слово – і я відберу тебе в Людви. Відберу силою.