– Ні! – злякалася Улія.
Місто сіло поруч і обійняло її за плечі:
– Повертайся. Твоє намисто – ланцюг вогнів – і чекає на тебе… Твої друзі сумують за тобою. А я – я занадто ціную кожне своє породження, щоб кидати його напризволяще.
* * *
– …Юлько! Ти не повіриш! Ти просто не повіриш – хто взяв мене у свій концерт! Боже мій, це такий успіх, така удача… Я і мріяти не міг! Ти що ж, не рада?!
– Я рада, – сказала Улія.
Не знімаючи черевиків, Сашко звалився на нове ліжко. Ліжко була квадратним, як невеликий дворик, Хлопець лежав, розкинувши руки, ніби бажаючи обійняти все на світі й серед іншого – Улію.
– Послухай… Я і мріяти не смів. Це цілий світ… Такий яскравий, такий справжній… І безліч друзів. У мене ніколи не було стільки друзів, як зараз. У мене ніколи не було такого цікавого життя. Петрович мною опікується, як рідний батько. Ну так, у нього поганий смак, я знаю… Але зате в нього хороший нюх. Він знає, що треба співати й для кого.
– Для Людви, – сказала Улія.
Сашко кивнув:
– Для Людви… Гарне слівце. І не треба так сумно – Людві подобається! Людва щаслива! Ну що тобі ще?!
* * *
Промені прожекторів металися, підпорядковуючи Людву ритмом; це віддалено нагадувало гру світлофорів на великій розв’язці, але якщо закони руху Улія розуміла, то закони Концерту – ні.
Сашко метався по сцені, ніби бажаючи вирватися з сітки кольорових променів. Улія слухала, намагаючись пірнути в його пісню, згадати веселі потоки фар і нічний політ над Містом – але замість червоних і білих вогнів, які зливаються в дзвонову дорогу, перед її очима виникав потік Людви, безликий і безголовий, що повільно тече повз торгові намети з одягом і консервами, шкарпетками, рушниками, автоматичними швабрами, простирадлами…
Улія не знала, що бачила й про що думала, слухаючи Сашка, Людва. Крики й оплески, свист і тупіт видавали її збудження; Улії здавалося, що над головами, що хиталися в такт, злітають червоні та золоті ганчірочки емоцій.
Проїхали, чіпляючись одна за іншу, кілька однаково ритмічних, гучних, звичайних пісень. Улія була як нерухомий острів серед моря задоволеної Людви; розглядаючи склепіння величезної стелі, вона пропустила момент, коли на сцені з’явилася жінка.
Людва закричала так, що Улія на секунду заплющила очі. Жінка була красива й сильна – Улія одразу відчула цю силу, вона була схожа на силу струму в товстих, обплетених ізоляцією дротах. Жінка зупинилася посеред сцени й простягнула руки в зал – Людва вистрілила в повітря золотими ганчірочками захоплення, і вони невидимо опустилися на білі долоні тієї, що бажала їх.
Сашко чекав, схиливши голову. Жінка повільно простягнула пухку руку до нього, висловлюючи приязнь – і одночасно ніби вказуючи на нього Людву, яка зібралася тут; червоні й золоті ганчірочки злетіли знову, і тоді жінка заспівала.
Її голос був низький і владний, як гудіння вітру в трубах. Людва замовкла; жінка співала, в її пісні Улії бачився прямокутний провал підземного переходу, ворота туди, де підземний вітер.
Жінка заспівала куплет і обернулася до Хлопця, і ось – він почав підспівувати. Їхні голоси сплелися, як потоки руху в складній розв’язці. Напевно, це було красиво; Людви кричала й аплодувала, Улія сиділа нерухомо.
Сашко співав. Щоки його порожевіли під шаром гриму. Тепер він співав добре, навіть краще, ніж тоді в сквері, де Улії вперше вдалося виділити його з іншої Людви. Пісня була інша, вона належала жінці з білими руками та владним голосом.
Улія підвела голову.
На сволоці сиділа вугласта темна істота – нутро критого стадіону.
* * *
Через десять днів вони їхали у великій білій машині – жінка попереду, Сашко за її спиною, Улія поруч із ним. Той, що сидів за кермом, складався, здається, з однієї потилиці.
Вони котилися по швидкій широкій вулиці – у центр, до гучної Людви з блокнотами та камерами, до цікавої балакучої Людви, якій так подобається крутитися навколо жінки з владним голосом – і навколо всіх, хто опиняється поруч.
Сашко не хотів, щоб Улія була в машині. Він умовляв її залишитися вдома; в останній момент жінка, милостиво кивнувши, дозволила Улії сісти на заднє сидіння – як бруківка дозволяє осінньому листу ковзнути в вибоїну й пристати до мокрого каменю.
І вона ковзнула.
Жінка говорила щось, дивлячись на дорогу, а Сашко відповідав, подавшись вперед, схилившись до вуха жінки, до самого її рожевого вуха, приправленого спалахом масивної сережки; Улія вперше розглядала Людву – людину – так ретельно. Навіть про Сашка вона не знала, якого кольору в нього вуха.
Ця жінка, владна й приваблива на сцені, поблизу здавалася вицвілою і старою, як позаминула афіша. Вона говорила дуже голосно й сміялася занадто різко. Слова її були нечисті й потерті, ніби сходинки, по яких денно й нощно ступають тисячі підошов; машина повнилася цією жінкою, як ринок – натовпом, і Сашко жадібно хапав кожен її погляд, а попереду їх обох чекала охоча до дзвінких фраз Людва, новий крок, щоб віддалити Хлопця від Улії, втілювати в реальність невеселе пророцтво Міста…
Тоді вона закрила очі й зробила те, що раніше вважала забороненим.
Ідіть, мовчки говорила вона. Усі сюди. Встаньте тут і застигніть на багато годин, завмріть, перетворивши рух у нерухомість, тут буде вам місце, тут буде вам відпочинок…
Вона перекроювала перехрестя. Вона збирала, скликала й стягувала – і ось гігантський корок з автомобілів всіх мастей і моделей встав кісткою в горлі багатополосого проспекту, затопив, забив подих, і проспект захлинувся.
– Ч-чорт, – сказала потилиця водія. – З ч-чого б це, а?
Ви не доїдете, мовчки сказала Улія і переможно подивилася на жінку.
А Сашко подивився на неї. З недовірою і страхом.
– Ви не доїдете, – сказала Улія вголос. – Бачите – корок.
Жінка нічого не сказала. Можливо, вона і справді не бачила Улію.
– Зазвичай тут не буває корків, – сказав, виправдовуючись, водій.
Сашко подивився на годинник. А потім – на жінку, ніби очікуючи, що за словом її машина злетить у повітря, і корок розтане.
– Пригода, – сказала жінка по-особливому низьким, гучним голосом. – Ми поїдемо на метро.
– Як? – розгубився Сашко.
Жінка витягла з сумочки кольорову хустку та великі сонячні окуляри:
– Я так давно не їздила в метро… Нас не впізнають, тому що нікому й у голову не може таке нахабство прийти… Я не звикла скасовувати свої плани через безглузді випадковості. Йдемо!
І, надівши окуляри та насунувши на лоба хусточку, вилізла з машини прямо в скупчення інших машин, і Сашко пішов за нею, і Улія – також, тому що все ще не могла повірити.
Корок простягався, куди вистачало погляду. На багато кілометрів вперед і назад.
Зовсім поруч, за біло-червоним бар’єром, була дірка в підземне царство.
– Сашко! – крикнула Улія.
Він обернувся:
– Думала, я не здогадаюся? Відьма!
І побіг за своєю супутницею – крізь ряди нерухомих металевих туш, за бар’єр, до сходів, що вели вниз…
– Сашко!
Ще можна було його зупинити. Тому що – Улія знала – якщо він піде зараз із нею, з цією жінкою, через царство підземного вітру – трапиться жахливе, усі ліхтарі назавжди згаснуть, потоки руху назавжди замруть, спорожніють і обірвуться дроти, потрощиться асфальт, лусне скло…
Можливо, вона перебільшувала. Але в той момент їй здавалося саме так.
Ще можна було його зупинити.
Навіть на кам’яних сходах, що вели вниз, було ще не пізно. Підземний вітер дихав смородом і піднімав волосся – але час ще був, кепка Сашка мелькала попереду, Улія знала, що зможе, зможе його зупинити…
А потім її підхопила Людва.
Людва в годину пік.
Улія скоро втратила з поля зору Сашка; її пронесло повз турнікет, підземний вітер був всюди й забивав подих, і Улія зрозуміла, що це кінець.
– Сашко!
Чорні сходинки самі несли її вниз. Вона намагалася йти проти течії, але Людва тримала, як застиглий бетон. Людва щось невдоволено викрикувала; чувся голос із напівкруглої білої стелі, голос говорив про те, що «метро – вид транспорту, пов’язаний із підвищеним ризиком для життя, і тому вимагає чіткого дотримання правил»…