Голос міс Престон був низьким, проте в ньому відчувалася та напруга, котру радше можна відчути, ніж почути, і я побачив, як невинні, чарівливі очі Ейлі в паніці забігали. На щастя, легкою ходьбою до нас наближався сам Ерл, вигляд якого свідчив про його бадьорість і безтурботність.
– Якщо він так вам потрібен, то не варто принижувати себе на його ж очах, – різко відповіла Ейлі, гордо скинувши голову. Цим жестом вона показала власну гідність, тоді як Кетті Престон – простакуватість і прагнення власності, або ж, по-іншому, «освіченість» переборола «неуцтво». Вона вже збиралася піти.
– Зачекайте хвильку, крихітко! – гукнув Ерл Шоун. – Як щодо адреси? Можливо, я зателефоную вам якось?
Вона подивилася на нього так, що Кітті повинна була б переконатися у повній відсутності зацікавлення з її боку.
– Цього місяця я маю багато роботи в Червоному Хресті, – відповіла вона таким крижаним голосом, як і її зібрані снігові пасма волосся. – До зустрічі.
Дорогою додому вона сміялася. Її прагнення володіти серцями чоловіків мимохіть розчинилося у цій безглуздій сцені.
– Вона ніколи не втримає цього чоловіка, – сказала вона. – Йому потрібен хтось зовсім інший.
– Очевидно, він бажає Ейлі Келхон.
Ці слова її задовольнили.
– Він міг би подарувати мені свій компостер, прищепивши його до мене, наче булавку братства. Що за сміх! Якби матір побачила такого, як він, у нашому домі, вона б просто вмерла!
До честі Ейлі, треба сказати, що лише через два тижні він завітав до неї, хоча й був наполегливим, бо вже на наступних танцях у заміському клубі вона показала свою зневагу до його персони.
– Він такий нахаба, Енді, – прошепотіла вона мені. – Проте щирий.
Вона сказала слово «нахаба», не засуджуючи, як могла б вжити це слово щодо чоловіків із Півдня. Вона це усвідомлювала; її вухо не відділяло голос одного янкі від іншого. І так сталося, що місіс Келхон не померла, побачивши його на порозі маєтку. Уявні суворі упередження батьків Ейлі були зручним виправданням, проте, коли це було їй потрібно, вони відразу ж зникали. Її друзі були вражені. Ейлі, котра завжди була вища за тарлтонське товариство, Ейлі, шанувальники котрої були дбайливими й «наймилішими» чоловіками з табору, Ейлі та лейтенант Шоун! Я втомився пояснювати, що вона себе так розважає. І, звісно, щотижня в неї з’являвся інший кавалер – якийсь офіцер із Пенсаколи, старий товариш із Нового Орлеана – та серед цих легких захоплень вона ніколи не забувала про лейтенанта Шоуна.
Прийшов наказ відрядити групу офіцерів і сержантів у порт і сісти на корабель до Франції. Моє ім’я також було у списку. Упродовж тижня я був на військовому полігоні, а коли повернувся в табір, Ерл Шоун одразу причепився до мене з балачками.
– Ми б хотіли організувати невеличку прощальну вечірку для своїх у офіцерській їдальні. Тільки ти, я, капітан Крейкер і три дівчини.
Я та Ерл мали заїхати за дівчатами – Селлі Керол і Ненсі Ламар та Ейлі. Біля парадних дверей нас зустрів дворецький і сказав, що Ейлі немає вдома.
– Немає вдома? – спантеличено перепитав Ерл. – А де ж вона?
– Вона не залишила жодної звістки: просто сказала, що її немає вдома.
– Що за чортівня! – вигукнув Ерл.
Він ходив верандою, а дворецький чекав біля дверей. Раптом йому щось спало на думку.
– Слухай, – сказав він мені, – гадаю, вона образилася.
Поки я чекав пояснень, він суворо сказав дворецькому:
– Скажіть їй, що я хочу її побачити хоч на хвилинку.
– Як я повідомлю їй про це, якщо леді немає вдома?
І знову Ерл задумливо обійшов терасу. Потім він кілька раз кивнув і сказав:
– Вона ображена через те, що сталося в центрі міста.
Він кількома словами пояснив мені ситуацію.
– Почекай в машині, – сказав я. – Здається, я можу все владнати.
І коли офіцер неохоче відступив, я крикнув дворецькому:
– Олівере, скажіть міс Ейлі, що я хотів би зустрітися з нею наодинці.
Після кількох невдоволених фраз він все-таки рушив у будинок й уже за хвилину повернувся з відповіддю:
– Місіс Ейлі каже, що за будь-яких обставин не хоче бачитись із тим, іншим джентльменом. Вона каже, що ви можете зайти.
Вона сиділа в бібліотеці. Я очікував побачити на її обличчі холодну відразу, проте воно було збентеженим, неспокійним, сповнене розпачу. Очі почервоніли, ніби вона годинами гірко плакала.
– Ох, Енді, вітаю, – сказала вона розпачливо. – Я так довго тебе не бачила. Він поїхав?
– Ейлі, вислухай.
– Вислухай, Ейлі! – крикнула вона. – Вислухай, Ейлі! Уявляєш, він заговорив до мене. Він підняв капелюха. За десять кроків від мене він стояв там з якоюсь жахливою… якоюсь паскудною жінкою, тримаючи її руку, розмовляючи з нею, і коли побачив мене, підняв капелюха. Енді, я не знала, що робити. Мені довелося зайти в аптеку й попросити склянку води, я була так налякана, що він піде за мною, й попросила містера Річа випустити мене через чорний вхід. Ніколи я не хочу його ані бачити, ані чути.
Я казав їй те, що будь-хто сказав би в такій ситуації. Я говорив із нею майже пів години й не зміг розтопити її крижану непохитність. Кілька разів вона пробурмотіла щось на кшталт того, що він «нещирий», а я намагався зрозуміти, що означає для неї це слово. Не перманентність, безумовно. Як я особисто трактував собі, це було особливе ставлення до себе, якого вона очікувала від інших.
Я вже збирався йти. І саме в цей момент з вулиці тричі нетерпляче пролунав автомобільний сигнал. Це було приголомшливо. Сказано так ясно, ніби Ерл стояв у цій кімнаті: «Ну й до біса вас! Я не збираюся тут цілу ніч стирчати».
Ейлі ошелешено подивилася на мене. Несподівано на її обличчі з’явився дивний вираз – воно затремтіло, потім розпливлося в плаксиву, істеричну посмішку.
– Хіба він не огидний? – кричала вона в безпорадному відчаї. – Хіба він не жахливий?
– Поквапся, – швидко сказав я. – Візьми своє пальто. Це наш останній вечір.
Я ще досі бачу цей незабутній вечір, мерехтливе сяйво свічок на грубих стінах нашої їдальні, на обшарпаних, паперових декораціях, що залишилися після вчорашньої вечірки, яку влаштувала рота постачання, сумна музика мандоліни, що десь внизу награвала «Мій дім в Індіані», виказуючи всеосяжну ностальгію за швидкоплинним літом. Ці три дівчини, загублені в містичному чоловічому світі, теж щось відчули – звабливу мінливість, так, ніби чарівний килимок простелився в якійсь місцині Півдня, і будь-якої миті посилиться вітер й віднесе їх геть. Ми виголошували тости за нас і за Південь. Потім залишили серветки, порожні склянки й маленьку частинку минулого на столі і, взявшись за руки, вийшли на місячну доріжку. Вже пролунав сигнал відбою. Тишу порушували віддалене іржання коня, гучне безперервне хропіння, яке нас дуже розсмішило, і поскрипування шкіряного обрання – це вартовий крокував біля кордегардії. У той вечір Крейкер повинен був чергувати; ми, решта, сіли в авто, котре нас чекало, й відвезли до Тарлтона дівчину Крейка.
Згодом Ейлі, Ерл, Селлі та я – парами сиділи на широкому чорному сидінні, відвернувшись одне від одного, пошепки розмовляли, сховавшись у просторій тьмі.
Ми їхали повз соснові ліси, з лишайниками й іспанським мохом, не засіяними бавовняними полями вздовж дороги білої, як краї світу. Ми зупинилися під ламаною тінню млина, дзюрчала вода, пронизливо кричали птахи, і над усім було сяйво – воно намагалося проникнути всюди: у покинуті халупи темношкірих, автомобіль, тверджу серця. Південь співав для нас. Цікаво, чи вони пригадують? Я згадую холодні бліді обличчя, закохані очі й шепіт:
– Тобі добре?
– Так, а тобі?
– Ти впевнена?
– Так.
Раптом ми усвідомили, що вже пізно і що все завершилося. Ми поїхали додому.
Наступного дня наш підрозділ вирушив у табір Кемп Міллз, але у Францію я так і не потрапив. Ми провели холодний місяць на Лонг-Айленді, зі сталевими шоломами та пасками з боку сіли на корабель і згодом повернулися. Війна закінчилася. Я пропустив війну.