І от якось вона відмовилася від усіх побачень – Білл Ноулз отримав відпустку й повертався до неї. Про подію ми говорили тоном наукової об’єктивності: чи зробить вона вибір? Лейтенант Кенбі, навпаки, зовсім не був безпристрасним і всім надокучав. Він попередив, що коли вона вийде заміж за Ноулза, він підніме аероплан на двадцятикілометрову висоту, вимкне мотор й розіб’ється. Він налякав її – тож я мусив віддати йому своє останнє побачення з Ейлі перед приїздом Білла.
Суботнього вечора вона та Білл Ноулз з’явилися разом у заміському клубі. Вони були красивою парою, тож я ще більше відчував заздрість і сум. Коли вони вийшли танцювати, оркестр заграв «Коли ти підеш» – щемливо, зривисто, і я досі чую, як кожен такт вимірює безцінні хвилини того часу. Я зрозумів, що закохався в Тарлтон, і тривожно озирався, сподіваючись, що раптом із цієї теплої, співучої темряви, що одну за одною виштовхувала пари танцюристів в органді й кольору оливок драпі, я побачу чиєсь миле обличчя.
Коли я танцював з Ейлі, вона раптом запропонувала вийти на вулицю, до авто. Вона прагнула знати, чому чоловіки її сьогодні не запрошують на танець. Невже вони думають, що вона заміжня?
– А ти збираєшся?
– Я не знаю, Енді. Іноді, коли він ставиться до мене, як до святині, – це мене лякає. – Голос її був хрипким і дещо віддаленим. – Та потім… – вона засміялася. Її тіло, таке мініатюрне й ніжне, повернулося до мого обличчя, і там я міг би врешті її поцілувати, якби не Білл Ноулз, від якого нас відділяло майже три метри. Наші губи ледь торкнулися, ніби пізнаючи один одного; та потім офіцер авіації вийшов на веранду біля нас, ззирнувся в темряву й закляк, вагаючись.
– Ейлі.
– Так.
– Ти знаєш, що трапилося сьогодні після обіду?
– Що? – вона виструнчилась, у голосі забриніла напруга.
– Хорас Кенбі розбився. Помер одразу ж.
Вона повільно встала й вийшла з машини.
– Маєш на увазі, що його вбили? – запитала вона.
– Та вони ще не знають, що сталося. Його мотор…
– Ох… – Її хриплий шепіт вирвався крізь долоні, якими вона раптово закрила лице. Ми безпорадно дивилися на неї, а вона, схиливши голову на автомобіль, придушувала в собі безслізне ридання. Через хвилину я пішов за Біллом – він стояв біля стіни й настирливо намагався відшукати її – і сказав, що вона хоче додому.
Я сів на сходинку біля клубу. Мені не подобався Кенбі, проте його жахлива, безпричинна смерть для мене була реальнішою, ніж смерті тисячі невідомих у Франції. Через кілька хвилин Ейлі та Білл вийшли на вулицю. Ейлі все ще схлипувала, та, побачивши мене, заспокоїлась і підбігла до мене.
– Енді, – заговорила вона швидким, низьким голосом, – сподіваюся, що ти нікому не розповіси про нашу вчорашню розмову. Маю на увазі про те, що він сказав.
– Звісно, ні.
Вона довго дивилася на мене, намагаючись пересвідчитися в моїй обіцянці. Зрештою, повірила. Відтак зітхнула так тихо, що я ледь розчув. Її брови піднялися в удаваному відчаї.
– Енді!
Я ніяково втупився в землю, зрозумівши, що вона хоче сказати про її несвідомий згубний вплив, під який потрапляють чоловіки.
– На добраніч, Енді, – крикнув Білл, коли вони сідали в таксі.
– Добраніч, – сказав я, і ледь не додав уголос: «Дурню».
II
Мені, звісно, довелося би прийти до одного з тих моральних рішень, котрі обирають герої книг, і вдатися до презирства. Та, навпаки, я не сумніваюся, що вона б і далі легко керувала мною.
Через кілька днів вона, вправно скориставшись нагодою, жалісливо промовила:
– Знаю, ти вважаєш, що з мого боку думати про себе в такі дні – жахливо, але це такий жахливий збіг подій.
У двадцять три роки я був упевнений у тому, що деякі люди завдяки своїй силі та привабливості рухають світом, а інші – грають за їхніми правилами, скривджені нікчемністю своєї долі. Я сподівався, що належу до перших. А про Ейлі я й не сумнівався.
Мені довелося переосмислити деякі зі своїх суджень про неї. Розмовляючи з однією дівчиною про поцілунки, – в ті роки люди все ще більше говорили про поцілунки, ніж цілувалися – я згадав, що Ейлі поцілувала двох чи трьох чоловіків, і то тільки тоді, коли їй здавалося, що вона закохана в них. Я був збентежений від того, що дівчина відреагувала на це невпинним сміхом.
– Так це ж правда, – запевняв її я, раптом усвідомивши, що вона має рацію. – Вона сама мені про це казала.
– Ейлі Келхон! Ох, святі небеса! Торік, весною, хтось із технічного коледжу влаштував вечірку в себе…
Був вересень. Тепер нас могли відряджати за кордон у будь-який момент. Почалися серйозні тренування для підвищення нашої бойової готовності – остання група офіцерів прибула з четвертого тренувального табору, який відрізнявся від перших трьох тим, що там перебували тільки офіцери, навіть з окремих підрозділів спеціального призначення. Вони мали якісь дивні імена – без голосних, за винятком кількох молодих чоловіків із Національної Гвардії, і я ніяк не міг зрозуміти: чи ті чоловіки насправді вийшли з підпілля. До нашої роти приєднався лейтенант Ерл Шоен із Нью Бедфорда, штату Массачусетс – взірець найміцнішої фізичної статури, яку я будь-коли бачив. Ріст – під два метри, чорнявий, мав рум’янець і живі темно-карі очі. Він не був достатньо розумним й, безумовно, неосвічений, і все-таки був хорошим офіцером, темпераментним командиром із тією долею зарозумілості, що так добре личила військовослужбовцям. У мене склалося враження, що Нью Бедфорд – невелике провінційне містечко, й цю зарозумілість Шоена приписував йому.
Місць у казармах бракувало, тож його підселили в мій офіцерський будиночок. Посеред тижня на стіні опинилася міцно прицвяхована салонна фотографія однієї дівчини з Тарлтона.
– Вона не якась там простачка, чи щось таке. Вона – дівчина з привілейованих кіл і знається тут серед поважних відомих людей.
Наступної неділі, після обіду, я зустрів цю леді в приватному басейні за містом. Коли прибули ми з Ейлі, то побачили Шоуна, що плескався в іншому кінці басейну; його купальний костюм намагався зісковзнути із його міцного мускулистого тіла.
– Вітаю, лейтенанте!
Коли я махнув йому, він самовдоволено всміхнувся й підморгнув, кивком голови вказавши на дівчину поруч нього. Потім тикнув її в ребро й кивнув головою у мій бік. Так він нас познайомив.
– Хто це з Кітті Престон? – поцікавилася Ейлі, й, коли я розповів їй про нього, сказала, що він схожий на кондуктора у трамваї й вдала, ніби шукає свій квиток.
Через мить він сильно й красиво поплив кролем через весь басейн і вибрався на бортик з нашого боку. Я познайомив його з Ейлі.
– Як вам моя дівчина, лейтенанте? – командним тоном запитав він. – Я казав вам, що вона нічогенька, еге ж? Він кивнув головою до Ейлі, аби вже цього разу наголосити, що його пасія та Ейлі належать до одного кола. – Як щодо того, аби нам всім зібратися та повечеряти в готелі?
Через деякий час я залишив їх, здивований, що в Ейлі склалося якесь непевне враження про лейтенанта й вона зовсім не вважала його привабливим. Та Ерл Шоун був не з тих, хто так легко здається. Він весело і зовсім необразливо роздивлявся її ніжне, тендітне тіло й навіть вирішив, що йому з нею краще, ніж з тою, іншою. Хвилиною пізніше я побачив їх разом у воді: Ейлі не зрозуміло чого енергійно відпливала від нього, а Шоун весело борсався навколо неї та перед нею так, що бризки розліталися на всі боки; деколи він зупинявся й так зачаровано задивлявся на неї, нібито перед ним вигулькувала русалка.
Час летів, а він все кружляв біля неї. Нарешті, Ейлі підійшла до мене й, глузуючи, прошепотіла:
– Він мене переслідує. Мабуть, думає, що я не сплатила за проїзд.
Вона жваво обернулася. Міс Кітті Престон дивилася на нас, і по її обличчю було видно, що це їй дуже не подобається.
– Ейлі Келхон, мені ніколи б і на гадку не спало, що ви намагатиметеся переманювати чоловіка від іншої дівчини, – в передчутті неминучої сцени Ейлі стояла зі скорботним виглядом. – Я була певна, що ви вищі за це.