Утім пояснення знайти неважко, і воно досить просте. Злиденність та бідність так можуть занапастити дух і скути людську природу, що жоден клас не буде справді свідомим своїх страждань. Про ці страждання їм мають розповісти інші, до яких немає жодної довіри. Слова найвеличніших експлуататорів праці проти таких агітаторів є, безсумнівно, істинними. Агітатори – це ті, хто пхає свого носа куди не слід, влізає в цілком безтурботне життя суспільного класу й сіє серед нього зерна невдоволення. Та це ще й причина безумовної необхідності таких агітаторів. Адже без них в нашій недосконалій державі не було б цивілізаційного поступу. Рабство в Америці було подолане не через повстання рабів і навіть не через висловлене ними бажання бути вільними. Подолання рабства було виключною заслугою грубих порушень закону агітаторами в Бостоні й інших американських містах, які не були ані рабами, ані рабовласниками, ані взагалі зацікавленими в подоланні рабства. Безперечно, іскру боротьби першими запалили аболіціоністи[7], вони є її зачинателями. Тож дивним виглядає той факт, що від самих рабів аболіціоністи не дочекалися ані найменшої підтримки; а коли по завершенні війни раби стали вільними – причому настільки вільними, що для них воля стала єдиним харчем – багато хто зі смутком згадував свої невільницькі дні. Серед подій Великої Французької революції мислителі з найбільшим трагізмом сприймають не вбивство Марії-Антуанетти[8] за те, що вона була королевою, а добровільну самопожертву знедоленого селянина-вандейця в ім’я потвори федералізму.
Отже, Авторитарний Соціалізм є нежиттєздатним. Тоді як у межах чинної системи значна кількість людей має хоча б частково вільне й радісне життя, в систем і промислових таборів чи системі економічної тиранії ніякої свободи ні в кого не буде. Викликає жаль той факт, що частина нашого суспільства фактично перебуває в рабстві, але пропозиції вирішити проблему шляхом поневолення всього суспільства – верх наївності. Кожен повинен мати право вільно обирати працю до душі. Ніхто не повинен зазнавати жодного примусу до праці. Бо в такому разі вона не принесе користі ні йому, ні іншим, і не буде корисною сама по собі. Під «працею» я розумію будь-яку людську діяльність.
У мене заледве виникає думка, що нині знайдеться хоча б один соціаліст, який серйозно пропонував би запровадити посаду інспектора, який щоранку навідувався б у кожен дім і перевіряв, чи їхні власники прокинулися й вісім годин присвятили фізичній праці. Людство вже переросло цей етап, зберігши таку форму існування для тих, кого воно на власний нічим не обмежений розсуд проголошує злочинцями. Але зізнаюсь: багато соціалістичних поглядів, з якими я знайомий, мені видаються заплямованими думками якщо не про відвертий примус, то про певний контроль. Ані про контроль, ані про примус тут, звісно, не може бути й мови. Усі об’єднання повинні бути суто добровільними. Людина почуває себе належним чином лише в добровільних об’єднаннях.
У когось може виникнути питання: яким чином Індивідуалізм, який нині певною мірою залежить від існування приватної власності для свого розвитку, скористається зі скасування цієї приватної власності? А відповідь проста. Дійсно, за нинішніх умов небагатьом людям із власним капіталом, як-от Байрон[9], Шеллі[10], Браунінг[11], Віктор Гюго[12], Бодлер тощо, вдалося більш-менш віднайти своє покликання. Ніхто з них і одного дня не працював на когось іншого. Їх оминуло лихо бідності. У них була надзвичайна перевага. Питання в тому, чи піде на користь Індивідуалізму усунення цієї переваги. Припустимо, перевагу усунуто. Що тоді буде з Індивідуалізмом? Як це піде йому на користь?
А ось як. За нових умов Індивідуалізм буде набагато вільнішим, набагато досконалішим і набагато потужнішим, ніж зараз. Я маю на увазі не той величний Індивідуалізм, втілюваний в образах згаданими мною поетами, а справді величний Індивідуалізм, що криється в кожному з нас і який властивий усьому людству в цілому. Визнання приватної власності в дійсності нашкодило Індивідуалізму та затьмарило його, підмінивши людську особу тим, чим вона володіє. Воно звело Індивідуалізм на далекі манівці. Воно поставило за мету не зростання, а збагачення. І так людина почала вважати, що важливим є не бути, а мати. А справжня сутність людини полягає не в тому, що вона має, а в тому, ким вона є.
Приватна власність поховала справжній Індивідуалізм і створила Індивідуалізм хибний. Одну частину людської спільноти вона позбавила їхньої самості, прирікши їх на голод. Інших же вона позбавила самості, наставивши їх на хибний шлях й обтяживши всілякими негараздами. Людська особистість настільки загрузла в питаннях власності, що англійський закон за зазіхання на неї завжди карав набагато суворіше, ніж за замах на життя людини. Без власності людина не вважається справжнім громадянином. До того ж надто розбещує й підприємництво, пов’язане із зароблянням грошей. У такій спільноті, як наша, де приватна власність є найвищою відзнакою, символом соціального статусу, шани, поваги, титулом і подібними приємностями, людина – від народження істота честолюбна – ставить собі за мету довго й невтомно накопичувати цю власність і не зупиняється навіть тоді, коли має її більше, ніж потребує, більше, ніж може використати, більше, ніж приносить їй задоволення – певно, навіть більше, ніж їй про те відомо. Аби вберегти свою власність, людина готова працювати до останнього подиху – що, беручи до уваги ті незрівнянні переваги, які власність дає, навряд чи викликає здивування. Шкода лише, що суспільство має будуватися на тому, що людину запроторюють у пастку несвободи, яка пригнічує те дивовижне, вражаюче й світле, що міститься в ній – тобто позбавляє її справжнього задоволення й істинної радості життя. А ще людина в таких умовах ні від чого не захищена. Може бути, – як часто й трапляється, – що життя навіть невимовно заможного торговця опиняється в руках непідвладних йому обставин. Варто лише трохи посилитися вітру чи раптово змінитися погоді, а чи статися якійсь пересічній події – його корабель піде на дно, його домовленості зазнають провалу, і він стане бідняком, який втратив колишнє місце в суспільстві. Нині ж ніщо не повинно завдавати шкоди людині, окрім неї самої. Ніщо не повинно обкрадати її. Багатство людини – у неї всередині. А все, що поза тим, не повинно мати ані найменшого значення.
Тож зі скасуванням приватної власності настане справжній, прекрасний, життєздатний Індивідуалізм. Ніхто не марнуватиме свого життя в накопиченні речей чи їхніх субститутів. Люди будуть жити. Мало хто в цьому світі здатен саме жити. Більшість просто існує, от і все.
Ось питання: чи були ми коли-небудь свідками справжнього втілення особистості – за винятком образної площини мистецтва? На ділі, як виявляється, ні. Цезар[13], пише Моммзен[14], був довершеною та ідеальною особою. Але ж яким безнадійно необачним був Цезар! На кожного, хто здійснює владу, знайдеться той, хто їй чинить опір. Так, Цезар був напрочуд довершеним, але ця його довершеність стала на надто непевний шлях. Марк Аврелій[15] був довершеною людиною, говорить Ренан. І дійсно, цей величний імператор таки був довершеним. Але ж яким безжальним був нескінченно важкий тягар на його плечах! Він задихався під вагою своєї ж імперії. Він розумів, що одній людині було не в силах тримати на собі її титанічний засяг. Для мене довершеною людиною є та людина, що зростає в ідеальних умовах, не знає болю, переживань, каліцтва й небезпек. Більшість відомих нам людей була змушена ставати бунтівниками. Боротьба вкорочувала силу їхнього духу вполовину. Скажімо, Байрон марнував свій талант, воюючи з тупістю, лицемірством і невіглаством британців. У таких війнах не обов’язково загартовується сила, а навпаки, виходить назовні слабкість. Байрон так і не зміг виявити нам увесь свій геній. Шеллі пощастило більше. Як і Байрон, він чкурнув із Британії за першої нагоди. Але він не такий популярний. Якби британці мали хоча б найменше уявлення про те, якою величною людиною той був, вони б накинулися на нього, мов хорти на дичину, перетворивши його життя на нестерпне гоніння. Та він не був особливо помітним у суспільстві, тож зміг до деякої міри уникнути його впливу. Але навіть у Шеллі інколи кидається у вічі бунтарський дух. Довершеній особистості ж притаманний дух спокою, а не бунтарський дух.