Чань Чунь, ім’я якого в перекладі означає «Вічна весна», був настоятелем даоського монастиря і відомим філософом. Коли Чинґісхан покликав його до себе, щоб довідатися від мудреця таємницю вічного життя, йому було вже 72 роки. Чань Чунь вирушив верхи на коні через Пекін у Монголію, на береги Херулена, звідки почав Чинґісхан свої завоювання і де він наказав спорядити загін для охорони подорожанина. Чинґісхан у цей час штурмував Самарканд, щоб зробити його столицею імперії. Туди і попрямував Чань Чунь.
Учень Чань Чуня – Лі Чжичан – ретельно записував усі події їхньої подорожі, усі географічні об’єкти, що трапилися їм за три роки мандрів. У 1228 році його праця була опублікована і згодом видана російською мовою. Книжку про подорож Чань Чуня переклав і видав 1866 року голова російської православної місії в Китаї, архімандрит Палладій (у миру Петро Кафаров).
Чинґісхан зустрів Чань Чуня дуже гостинно. І хоча даос не розкрив йому секретів вічного життя, бесіди з ним були воїну дуже приємними. Щоправда, Чань Чунь не погодився залишитися у столиці і чимдалі частіше говорив про своє бажання повернутися додому. У лютому 1224 року Чань Чунь приїхав до Пекіна, де йому дозволено було оселитися в імператорському палаці. Подорож Чань Чуня завойованими Чинґісханом землями сприяла відродженню Великого шовкового шляху. По ньому знову пішли каравани.
Погляньте на карту, і ви побачите, яким довгим був Великий шовковий шлях. Він простягнувся від міста Сіань на річці Вейхе до Ланьчжоу на Хуанхе, потім до Ганчжоу. Перед пустелею Такла-Макан шлях роздвоювався – одне його розгалуження обходило пустелю з півночі, друге – з півдня. Вони з’єднувалися в Кашґарі, а потім знову розходилися. Можна було через Ош і Андижан потрапити у Ферґанську долину, з якої неважко дістатися Персії, Малої Азії, Європи. А на південь від Кашґара, через Памір, пряма дорога вела в Срінагар та Індію.
Великий шовковий шлях
Китайські вчені вважають, що саме з відкриттям Великого шовкового шляху в Китаї появилися люцерна, виноград, гранат, огірок, волоський горіх та фігове дерево.
Якщо заплющити очі, можна уявити собі нескінченні каравани, що везли зі Сходу на Захід екзотичні товари Піднебесної. І – вже в котре – здивуватися наполегливості людей, які зуміли відшукати безпечний прохід через гори й пустелі. Прохід, що став містком між Європою та Азією.
Шляхи норманів
Якщо поглянути на карту Північної Атлантики, неважко переконатися, як просто сюди потрапити з південно-західної околиці Ґренландії. Мореплавці, що відважно виходили у відкрите море, могли, безумовно, подолати відстань у 500 км уздовж полярного кола або 800–1000 км, якщо йти від південного кінця острова.
Вікінги були безстрашними воїнами і мореплавцями. Деякі дані свідчать про те, що вони могли користатися під час плавань примітивними компасами: уламками магнітного вапняку, що якімось чином кріпилися на дошці. У деяких сагах згадується навігаційний кристал. Справді, деякі прозорі кристали, наприклад, так званий ісландський шпат, дають змогу знаходити положення Сонця в хмарну погоду.
Історія підкорення Америки розпочалася з того, що зі Скандинавії був змушений переселитися до Ісландії чоловік на прізвище Торвальдсон зі своєю родиною. Їм дісталася земля в незатишному північному районі. Кращі угіддя вже були розібрані, переселенцям доводилося дуже важко. Син Торвальдсона, Ейрік Рауді (Рудий), не хотів скоритися такій жалюгідній долі, тому після того як подорослішав і оженився, переселився в південно-західний район острова. Та місцеві мешканці вороже зустріли нових поселенців. В одній із бійок Ейрік убив двох своїх супротивників. За це, згідно зі звичаями того часу, його на три роки вислали з країни. Ейрік вирішив не втрачати часу марно. Він зібрав команду і пішов шукати щастя на нових землях, що лежали десь на заході.
Ейрік Рауді (Рудий) відкриває Ґренландію. Худ. Карл Расмуссен. ХІХ ст.
Діждавшись погожого вітру, Ейрік спрямував своє судно на захід. Наступного дня моряки побачили могутні льодовики, що сповзають у море. З жахливим гуркотом від них відламувалися крижані скелі – айсберги – і відпливали, погойдуючись на хвилях. Лавіруючи між льодами, мореплавці рушили уздовж берега в пошуках більш привітних земель. І невдовзі їм пощастило. Вони щасливо дісталися до фіордів, де на схилах зеленіли трави і кущі. Тут було вирішено влаштувати поселення. А сам острів назвали Ґренландією, що в перекладі означає «Зелена земля».
Деякі вчені вважають, що назва виникла не випадково, і Ейрік насправді думав не так про чудовий краєвид, який йому відкрився, як про майбутніх колоністів: «Він дав країні ім’я, назвавши її Ґренландією; він сказав, що люди захочуть туди вирушити, якщо у країни буде гарна назва. Вони знайшли на сході і заході сліди житла, а так само залишки човнів і кам’яних знарядь. Так розповідав Торкелю, сину Гелліра, у Ґренландії чоловік, який сам був у цій подорожі з Ейріком Рудим» (Арі Торгільсон Фроде. «Книга ісландців»).
Повернувшись через три роки в Ісландію, вигнанці розповіли про відкриту землю. Сюди на чолі з Ейріком переїхали жити кілька родин, заснувавши поселення. В сприятливі роки на прибережних луках росли морозостійкі сорти ячменю, вівса, яблук. Головним заняттям були рибна ловля і тваринництво (свині, кози, вівці, а головне – корови). Втім, новий острів мав суттєві недоліки: на ньому майже не було лісу, якщо не вважати стовбурів, що їх викидали на берег морські хвилі. Поселенцям доводилося завозити деревину в Ґренландію з материка, головним чином з Північної Європи. Тому ґренландські колоністи дуже зраділи, довідавшись, що на заході існує ще одна невідома земля, вкрита лісами.
Звістку про нову землю приніс Б’ярні Херюльфсен. Він спорядив корабель, маючи намір плисти з Ісландії в Ґренландію, куди переселився його батько. Подорож була надзвичайною. Про неї збереглася сага – чітка, як запис у корабельному журналі. Від Ісландії мореплавці пливли три доби при попутному вітрі. Потім подув північний вітер, і на море впав туман. Мореплавці пливли без орієнтирів, невідомо куди, багато днів. Тільки коли просвітліло, вони змогли визначити сторони світу.
Піднявши вітрила, пливли ще день і ніч. Нарешті побачили землю. Вона була плоска, вкрита лісом, з невеликими пагорбами на горизонті. Б’ярні вирішив рухатися далі. За дві доби вони знову побачили землю. Суходіл не був схожий на Ґренландію: замість льодовиків – ліси. Багато хто з моряків хотіли пристати до берега, узяти дров і обновити запас питної води. Однак Б’ярні наказав підняти вітрила і повернути на південний захід, у відкрите море.
Через наступні три доби при попутному вітрі вони знову побачили землю. Вона була схожа на Ґренландію, але, пройшовши уздовж берега, мандрівники переконалися, що це невеликий острів. Знову довелося їм вирушати у відкрите море. Минуло ще чотири доби, і виснажені люди досягли Ґренландії, пристали до коси, де лежав човен, а неподалік стояв будинок батька Б’ярні.
Повідомлення Б’ярні про бачену ним країну не зацікавило батька, тому були більш до вподоби відомості про багаті міста, які можна пограбувати. Лише син Ейріка Рудого Лейф думав інакше. Він прибув у Норвегію з Ґренландії, не був ні грабіжником, ні вбивцею, прийняв християнство. Він бажав дістатися невідомої землі.
Лейф і його супутники зійшли на корабель (усього їх було 35 чоловік). Серед них був і один германець, якого звали Тюркір. Мандрівники спорядили своє судно, вийшли в море і спочатку досягли землі, яку бачив Б’ярні. Уся земля від берега і аж до льодовиків нагадувала суцільний плаский камінь. Лейф дав їй назву Хемуланд (Валунна Земля). Після цього мандрівники повернулися на корабель і невдовзі знайшли іншу землю. Вони наблизилися до неї, кинули якір, спустили човен і зійшли на берег. Країна ця була плоскою і лісистою. Її Лейф назвав Маркланд (Лісова Земля).