Одне слово, дбав я про нього, як про рідного. Чому як? Я таки зріднився з ним, навіть знайомі вже помітили, а дехто й сміявся, що й сам я став подібним на щура. Спочатку це стосувалося мого порпання у паперах, а далі й зовнішнього вигляду. Наприклад, у мене з’явилася манія гризти усе підряд. Почалося з гусячого пера, потім я гриз ложки і миски, а одного разу навіть відгриз коханці великого пальця на лівій нозі. Правда, вона й так цього не помітила.
Так ото ми й жили собі зі щуриком. Але після того, як мені до печінок допекла жінка, я роздобув отруту на щурів і сипонув її в певні місця. Я ніколи не думав, що він настільки здуріє. А він, видно, тієї ночі втратив пильність. Може, був чимось стурбований, а може, теж посварився з жінкою.
Дивною була його поява у моїй хаті. Віднедавна долинав до мене плюскіт води з відхожого місця, під яким протікав ручай. Спочатку я гадав, що ручай сам отако плюскоче, але ручай завше тік тихо й повільно і ніколи не плюскотів. Якось я, зачувши плюскіт, мерщій кинувся туди і зазирнув у діру та побачив кола на скаламученій воді, наче від удару чийогось хвоста. Уява чомусь вималювала хвіст русалки. Протягом тижня я думав про русалку, яка живе у потоці і мріяв її побачити. Однак вона була надто прудкою, і мені вдавалося лише за кожним разом застати схвильовану воду, наче від удару хвостом.
Проминув тиждень, і я, увійшовши до хати, застав щура, який любенько грівся собі біля грубки, він миттю дременув і вскочив до потічка. Хай йому біс із такою русалкою. Кілька разів я намагався його ошпарити окропом з виварки, але намарно. А щур знахабнів настільки, що переселився уже під підлогу і немилосердно шкрібся. А тепер він плаває на поверхні піни, жалюгідний і нещасний.
Вино продовжувало витікати, і скоро мій менший брат вигойдувався мені біля грудей. Я відштовхнув його, а сам поплив до покою. Всюди плавали мої папери, сувої папірусів, лахи. Канапа, на жаль, зосталася на дні й не сплила. Тоді я підплив до шафи й розчахнув її, вино увірвалося всередину і проковтнуло моє вбрання. Речі коханої я вже звідси повиймав і спалив на городі. Я виламав з шафи двері і ліг на них відпочити. Ліг я долілиць і таким чином міг навіть випити вина – було свіже й смачне.
Тим часом у мене прокинувся голод, я підгріб до креденса й пірнув, намагаючись намацати його дверцята, але намацав лише порожнечу. Було таке враження, наче креденс опинився глибоко на дні, тоді як вино піднялося не більше, як на півтора метра. Я пірнув знову з розплющеними очима, але бачив унизу лише каламутну темінь, не розрізнив жодної речі. Мене охопив страх, мовби я опинився в океані. І тут, коли я почав спливати, повз мене проплила велика темна маса, коли вона обернулася і проплила ще раз, я упізнав акулу. Аж тепер я побачив, які подібні акули до щурів своїми мордами. Я затріпав руками й ногами і вилетів на поверхню, наче корок, миттю вибрався на двері і важко дихав. Ні, мені не привиділося – сизий плавник акули черкнув край дверей і поплив далі. Я злякався.
Роззирнувшись, я отетерів, бо побачив, як стіни розступилися й піднялися разом з одвірками і вікнами, тепер я плавав у величезному критому басейні, у якому не було дна. Будинок мовби розділився на дві половини, верхня його частина виросла і продовжувала рости, а нижня запала на незнану глибину з усім, що у ньому було. Я опинився в безвихідному становищі, бо небавом і вікна зникли десь у непровидних глибинах.
Раптом ударився мені в очі сліпучий промінь – просто з вина випірнуло сонце і яскраво осяяло все довкола. Сонце освітило голубі хмари під самою стелею, котра піднялася уже на добрих пів сотні метрів. Сказитися можна. Особливо, якщо взяти до уваги, що все це начудила одна-єдина бочівка вина.
Знову з’явився акулячий плавник, зробив коло і пірнув. Я запідозрив, що це не акула, а щур, який у неї перетворився. Нічого доброго від нього чекати не варто.
Тим часом мене діймав голод. Якщо тут завелася акула, то, може, є й інша риба. Тільки чим її ловити? Якраз, коли я ламав голову над цією проблемою, з сусідньої кімнати виплив чоловік верхи на моєму столі. Це вже було занадто. Тим більше, що сидів він на столі геть голий.
– Гей, – гукнув я, – де ви тут в дідька лисого взялися?
– Як то де? Я мирно собі спав, як тут чую – мене щось затоплює. От я й виплив.
– А як ви потрапили до моєї хати?
– Мене запросила господиня. Мабуть, ваша жінка, ге?
– Вона вас запросила голого?
– Ні, що ви! Я прийшов, як належиться, у святковому убранні, у білій сорочці.
– А я де був?
– В тому то й справа, що, коли ви з’явилися, я вже зостався без одягу, і самі розумієте, мусив ховатися.
– І де ж ви ховалися?
– Як завжди – під канапою.
– Як завжди? То ви тут не вперше?
– Точніше кажучи, це ви нас не вперше сполохали.
– Ага! То ви коханець моєї жінки! Давно з вами прагнув познайомитися. Ану підпливайте ближче, зараз побалакаємо.
– Ну-ну, ви не дуже. Я теж хлоп нівроку, – і для певності він витягнув зі столу шухляду та озброївся нею, звісно ж, висипавши у воду мої папери.
– Що ви робите? – обурився я. – Це ж мої вірші!
– Перепрошую! Я думав, що це мої вірші.
– Як то ваші? Звідки б їм тут узятися?
– Нормально. Я складав їх у цю шухляду.
– Але ж то моя шухляда. І я теж туди складав вірші.
– Нічого подібного. Це моя шухляда. А ваша осьде, – він постукав по сусідній шухляді. – Ви складали вірші туди, а я сюди.
– Ага, то ви мало, що гралисьте мою жінку, ще й свої недолугі віршики зберігали у моєму столі?
– Не ображайте мої вірші. Тепер вони належать світові. Їх хвилі океану понесуть до незнаних берегів. Але послухайте, нам не варто сваритися, – він відклав шухляду набік, – в глибині душі я відчуваю до вас певну повагу. Адже ми тепер товариші у нещасті. Мусимо разом якось давати раду.
Він мав рацію. Що там уже зводити порахунки, адже моя жінка врешті поплатилася за свою поведінку. А цей жевжик просидів під канапою цілий учорашній вечір і ніч. Цікаво, чи відомо йому, яке лихо спіткало мою жінку.
– А чи знаєте, що трапилося з моєю дружиною? Вчора увечері бідолашна з’їла отруту, призначену для щура.
– Для того самого?
– А-а, то ви і про нього знаєте?
– Ще б не знати. Цей чортяка ховався разом зі мною і погриз мої чудові чоботи.
– Він уже здох. Нині вранці виплив. Маю підозру, що ця акула, яка тут шастає, не що інше, як покійний щур.
– Еге ж, здорова бестія… А де ви поховали нашу… егм… палку любов?
– У льосі.
– Шкода, що мене не розбудили, – зітхнув він. – Я б вам охоче допоміг. А ви впевнені, що то щур перетворився на акулу, а не ваша дружина? Вона, знаєте, мала щось у собі таке…
– Цього не може бути, – заперечив я. – Знаєте, вона вже давно б мене зжерла, коли я пірнав.
– Треба гарпуна, щоб її укоськати.
– Ех, гарпуна! Тут навіть виделки нема під рукою.
– Їсти хочеться, – з тугою промовив він. – У вас нічого нема перекусити?
– Усе на дні зосталося.
– Хіба аж так глибоко?
– Я пірнав і не міг досягнути нічого.
– Ото халепа! – перелякався він.
– Халепа не тільки в цьому, а й у тому, що насправді невідомо, чи це моя хата розростається на всі боки, а чи то ми маліємо. Треба плисти геть.
І ми поплили куди очі бачать, стіни розступалися перед нами, але коханець моєї дружини не встигав за мною – не так легко плисти на письмовому столі. Я вирішив не чекати на нього, надто що на обрії вимальовувався привабливий берег з пальмами і оливковими гаями. Незабаром я почув за спиною розпачливий крик. Озирнувшись, я побачив його в пащі акули. Я став гребти сильніше і ось опинився тут.
– То ви поет? – здивувався я. – І так легко позбулися своїх віршів?
– Пусте. Вони всі в моїй голові.
Я показав незнайомцеві дорогу до міста, а сам продовжив свою прогулянку. Повертаючись назад, не стримався і набрав у долоню червоної води та спробував на смак. Вино виявилося солоним.
З книжки «Арканумські притчі»
Гілка
Один арканумець рубає гілку, на якій сидить. Другий арканумець підходить і дивується.