Тільки високо угорі затремтіла фіранка.
Ми кричали до глухого муру. Ніхто не вийшов з палацу, аби нас втихомирити.
І тоді одна з нас в розпачі кинулася на вояка і висмикнула з його рук галябарду. Ми всі так і заклякли – Боже, що вона вчинила?! Зараз її зарубає!
А він стояв і не рухався з місця. Жоден м’яз на обличчі ані не здригнувся! А та жінка розійшлася аж страх – як не штовхне його з усієї сили! Вояк повалився на сходи і покотився униз. Він котився так безпорадно, що ми одразу збагнули – це ж звичайне опудало, а не жива людина!
Опудало! Опудало нас стільки літ слухало, стільки літ – наші молитви і скигління, звичайне опудало стерегло палац короля і не пускало нас усередину! Опудало… опудало… опудало…
І тоді ми кинулися юрбою до палацу. Усі двері розчинялися без жодної перепони – але всюди було порожньо. Всюди висіло павутиння і клубочився порох. Пахло цвіллю, мокротою, що пороз’їдала стіни і змусила їх пучнявіти й облазити, тиньк опадав пластами, наче тіло пранцюватого. Підлога повигиналася і потріскала, де-не-де навіть повиростали якісь бліді гидкі гриби, і повзали чорні жуки.
В палаці не було ані сліду живої душі. Луна наших кроків і голосів котилася і накочувалася, вгортаючи нас, пеленаючи і наповнюючи жахом.
– Але ж та фіранка! – скрикнула я. – Там хтось мусить бути!
І побігли ми нагору. Кімната, на вікнах якої гойдалася блакитна фіранка, була так само порожня. Стривожено завищали кажани попід стелею. Це вони, пролітаючи, гойдали фіранку. Звичайні собі кажани. І більше нічого.
І тоді ми гірко-гірко заплакали. Кому ж ми оце поклонялися стільки літ? Кого прославляли у піснях і молитвах? До чиїх парсун припадали гарячими вустами? Кому віддавали своїх чоловіків та синів?
Ми покинули палац. Діти уже стягли й друге опудало вояка і волочили з галасом по бруківці.
Десь далеко-далеко, за синім обрієм точилася жорстока війна, спливала кров наших рідних. Вони вмирали там зі словами: «Слава королю! Слава Аркануму!» І не знали, що нема вже ані короля, ані такої держави Арканум. Це просто бабське царство, яке плодить хлопів, а потім само споряджає їх на війну і виглядає щоднини.
Розділ другий. Теренціус (VIII сторіччя до н. е.)
Арканумський письменник.
З книжки «Мандри Арканумом»
Манне озеро
Миль на п’ятдесят від Арканума височать Танцюючі Скелі, прозвані так через те, що ними частенько стрясає вулкан. Ото біля тих скель і розляглося велике густе озеро справжнісінької манної каші.
Зверху воно покрите міцною плівкою, зовсім як манка, що вистигла, і дуже густе, але далі вглиб рідшає, а на дні й зовсім рідке.
Вози з кіньми заїжджають на середину озера, і дядьки, озброївшись лопатами й вилами, вантажать білі драглисті брили та везуть на продаж у місто.
Побіля озера вічно товчуться жебраки, приблуди й волоцюги, котрі не мають жодного бажання заробляти насущний, а вдовольняються самою лише манкою. Дехто, бувало, так переїсть нею, що спухне і віддасть Богові духу.
Кілька разів те озеро виступало з берегів. Це траплялося, коли у скелях прокидався вулкан, і з нього витікала біла манна лава, гаряча, як саме пекло, від одних клубів її пари гинуло птаство й падало в озеро, гублячи в останньому леті випарене пір’я. Озеро в такий час починає скипати, булькотіти й пухиритися, густелезні хвилі вихлюпували на берег і поглинали усе живе.
Люди, що селилися довкола озера, не були певні завтрашнього дня. А все ж уперто селилися на узбережжі, бо це заповняло їм завше постійний зарібок, який мусили сплачувати візники, минаючи їхні обійстя.
Але озеро невмолимо брало своє, і, ставши на березі, можна побачити безліч коминів, зчорнілих безлистих стовбурів, що стирчать з білого плеса і справляють гнітюче враження.
Я ступаю поверхнею озера, намагаючись не потрапити на надто м’які місцини, котрі хоч і легко розпізнати, бо скидаються на кратери, а все ж дуже небезпечні через те, що здатні пересуватися з місця на місце, а то й виникати зненацька під ногою.
– Наше життя важке… – каже мені старий, що саме потрапив ногами в такий кратер, тепер його засмоктує кашана пухка маса, а він покірно звісивши руки, дозволяє себе заковтувати. – Ні-ні, – спиняє мене, коли я хочу йому допомогти. – Не можна. Інакше воно розлютиться.
Воно – це озеро. І старий дивиться на нього з неприхованою повагою, як дивляться піддані на султана. А воно втягує його так розважливо і повільно, наче хоче дати йому змогу востаннє насолодитися окрушинами дня. Скрасити останні хвилини нещасного пробують і мешканці села – упродовж усього часу, поки жертва загрузає, вони грають і співають.
– Далебі про таку смерть можна хіба мріяти, – пробує він усміхнутися мені, можливо, щоб викликати заздрість, але робить це якось так силувано, що мені лише шкода його.
Коли я повертаюся з прогулянки, то з каші стирчить уже тільки голова старого.
– Коли-небудь воно ще поверне мене, і тоді мене поховають.
Виявляється, озеро й справді з часом повертає свої жертви, в цілком пристойному вигляді, наче щойно померлих. Коли з’являються з його глибин цитринові тіла топельців, селяни тішаться і дякують озеру.
Солоне вино
Прогулюючись берегом моря, я побачив, що вода в затоці стала червоною, а з тієї червоної води виходить чоловік і пильно роззирається. Помітивши мене, він загукав:
– Що це за місце? Куди я потрапив?
– Це Арканум.
– Арканум? Він що, і справді існує?
– Як бачите.
– Неймовірно. Я думав, це вигадка, народна уява.
– А ви звідки?
– О, не повірите. Я пережив неабияку пригоду.
– Я готовий її вислухати.
Ми сіли на зруб дерева і незнайомець почав:
– Я відрив бочівку вина, воно запінилося і потекло на підлогу. Мені цікаво було спостерігати, як витікає піна, і я не заважав їй поводитися так, як вона звикла. А вона текла і текла і не було їй кінця, скоро уся підлога була нею залита, аж намокли мої капці. Проте це мене не особливо хвилювало, адже я добре знав, що колись бочівка спорожниться, і терпляче чекав, щось мугикаючи.
Надворі моросив дощ, і нудно торохтіла ринва. Бочівка не торохтіла і вела себе дуже спокійно, тому я хутко пройнявся до неї симпатією. Я поставив її на стіл, а сам усівся поруч, бо піна вже піднялася вище колін. В піні плавали мешти й капці. А коли виплив ще й мертвий щур, якого я отруїв учора вночі, я засумував. Цей щур завдав мені багацько клопоту. Вчора я сипнув отрути в певні місця, але забув попередити про це дружину.
Просто напередодні ми посварилися і не розмовляли. Тому, коли вона отруїлася, я був як не свій, бо якраз збирався попросити пробачення за ті кілька несправедливих слів, які завершили нашу дискусію.
В льосі у нас підлога земляна, її легко було копати, щоправда, лише углиб в одному місці, а вшир діло не йшло, тож я змушений був її скласти удвоє, коли ховав. З кишені її сукні випала пляшечка, набита п’янким зіллям, яке я любив собі вдихати, воно відправляло мене у країну мрій. Я вилаявся, адже то була саме та пляшечка, яку вона від мене ховала, аби я не вирушав у свої маревні мандри. Власне через це й спалахнула між нами сварка. А якби вона віддала її мені одразу, то і сварки б не було, і щур був би живий.
Ось ця пляшечка, чудова пляшечка, я вдихаю ніжний аромат, і мені стає легко-легко.
Щодо щура, то я й не думав, що він зжере отруту. Я ловив його дуже довго, розставляючи всюди, де тільки можна, полапки, але він їх елегантно обходив. Бо це був хитрий щур. Він жив у мене цілих пів року, і я навіть звик до нього і до його бешкетів, що відверто переживав, аби він, бідолаха, часом таки не потрапив у полапку. Він, мабуть, теж відчував до мене симпатію, бо полюбляв бавитися зі мною таким чином, що бив лапою по полапці, спритно відскакував і встигав навіть поцупити шматочок ковбаси, що була приманкою. Полапка ляскала, я притьма влітав на кухню, та бачив лише його вуса зі щілини під підлогою. Однак я ті полапки справно нарихтовував і міняв на них приманки, та ще й неабиякі, а смачнючі, такі, що сам я рідко їв.