Всего за 209 руб. Купить полную версию
II
Один-єдиний раз, наскільки мені відомо, Леонардо в одному зі своїх наукових нарисів повідомляє дещо зі свого дитинства; в уривку, де йдеться про політ шуліки, він раптом переривається, щоб віддатися спогаду, що виринув з пам’яті про дуже ранні дитячі роки:
«Здається, мені заздалегідь судилося так ретельно вивчати шуліку, бо у моєму дуже ранньому спогаді з дитинства мені здавалося, що я лежу в колисці, а до мене прилетів шуліка, розтулив мені рота своїм хвостом і багато разів штовхнув тим хвостом у вуста»[30].
Отже, дитячий спогад надзвичайно дивного характеру. Дивний за змістом і за віком сновидця. У тому, що людина зберегла спогад про те, як була немовлям, немає нічого неймовірного, хоча він аж ніяк не надійний. Однак те, що розповідає Леонардо – як шуліка хвостом розтуляє рота дитині – настільки неймовірне, казкове, що ймовірнішим видається інше припущення, яке за одним разом пояснює обидві притичини. Сцена з шулікою є не спогадом Леонардо, а фантазією, яку він створив пізніше і переніс у своє дитинство[31]. Дитячі спогади людей часто мають саме таке походження: вони взагалі не засвоюються з переживання як свідомі спогади і не відтворюються, як спогади зрілішого віку, але згодом, коли дитинство вже у минулому, вони воскресають – змінені, перекручені, пристосовані до пізніших тенденцій, так що їх важко буває відокремити від фантазій. Можливо, найліпше уявлення про їхню природу дає аналогія з формуванням історії давніх народів. Доки народ малий і слабкий, він не думає про написання своєї історії: обробляє землю свого краю, борониться від сусідів, намагаючись, своєю чергою, захопити в них землі і збагатитися. Це героїчні, але доісторичні часи. Потім починаються інші, коли народ усвідомлює себе багатим і сильним, і виникає потреба дізнатися, звідки він прийшов і яким чином став тим, чим є. Історія, почавши послідовно фіксувати події поточного часу, кидає також погляд у минуле, збирає традиції і саги, пояснює старожитності народною вдачею і звичаями і створює, таким чином, історію давніх часів. Природно, що така історія минувшини виступає радше виявленням бажань і сподівань теперішнього, ніж відображенням давнини, бо багато що стерлося з пам’яті народу, інше спотворилося, а якісь сліди минулого витлумачені хибно в дусі нового часу; крім того, історія писалася не з мотивів об’єктивної допитливості, а для того, щоб впливати на сучасників, надихати їх, представити їм їхнє відображення у дзеркалі минулого. Свідоме пригадування зрілої людини про пережите надзвичайно подібне до цього процесу творення історії, а спогади цієї особи про своє дитинство – за способом творення і безпідставністю – до пізно і тенденційно складеної долітописної історії.
Отже, якщо розповідь Леонардо про шуліку, що відвідав його у колисці, є тільки фантазією пізнішого віку, то мало б думати, що не варто на ній затримуватися. Можна б її пояснити бажанням виправдати свої заняття проблемою пташиного польоту тим, що так було призначено долею. Однак це стало б такою несправедливою зневагою до матеріалу, як нехтування сагами, традиціями й легендами у вивченні давньої історії народу. Попри всі перекручення і хибні тлумачення, вони представляють реальне минуле – народ створив їх з досвіду своєї давнини під впливом потужних у минулому і досі ще чинних мотивів; тож, маючи відповідні знання про всі сили, які були задіяні у процесі творення, можна усунути перекручення і, за тим-таки міітологічним матеріалом, відтворити історичну правду. Те саме стосується спогадів дитинства або фантазій окремих осіб. Те, що людина пригадує або вважає, що пригадує зі свого дитинства, не є випадковим. За уривками спогадів, незрозумілих самій особі, зазвичай ховаються неоціненні свідчення найважливіших рис її духовного розвитку[32]. То, оскільки психоаналітична техніка надає нам чудові засоби для висвітлення цього прихованого, спробуймо за допомогою аналізу заповнити прогалину дитинства в історії життя Леонардо. Якщо ж не досягнемо в цьому достатнього ступеня достовірності, то зможемо втішити себе тим, що багатьом іншим дослідженням щодо цієї великої і загадкової особистості судилася не ліпша доля.
Погляд психоаналітика на фантазію Леонардо про шуліку не знайде в ній нічого аж надто дивного: ми часто подибуємо подібний зміст у снах, тож упевнені, що зуміємо перекласти цю фантазію з її дивної мови на загальнозрозумілу. Наш переклад одразу вказує на еротичний компонент. Хвіст (coda) – один з найуживаніших символів і способів замаскованого зображення чоловічого статевого органу – в італійській мові не менш чинний, ніж в інших; образ фантазії, в якому шуліка розтулив дитині вуста хвостом і вовтузив ним у роті, дає уявлення про феляцію – статевий акт, при якому прутень вводиться в рот іншої особи. Досить дивно, що ця фантазія має суто пасивний характер, нагадуючи деякі сни жінок або пасивних гомосексуалів, які виконують у статевому акті жіночу роль.
Нехай читач на разі стримає спалах обурення і не відкидає ідею застосування психоаналізу через те, що метод одразу спричинився ніби до огуди на постать славетної людини. Адже обурення нам ніколи не розтлумачить, що означає фантазія Леонардо про своє дитинство; з іншого боку, він недвозначно зізнався у цьому спогаді, і ми не відмовимося від думки – нехай навіть упередженої, – що така фантазія, як будь-який продукт психіки – сон, видіння, марення – неодмінно має якесь значення. Тому правильніше буде приділити трохи уваги аналітичній роботі, яка ще не сказала свого останнього слова.
Схильність брати в рот чоловічий член і смоктати його, що у бюргерському суспільстві вважається огидним збоченням, часто трапляється також у сучасних жінок, як свідчать старовинні зображення, траплялася у жінок давнини, і, здається, у разі закоханості не має відразливого характеру. Лікар зустрічає фантазії, обумовлені цією схильністю, у жінок, які познайомилися з можливістю такого способу статевого задоволення не з лекцій «Psychopathia sexualis» Крафт-Ебінга чи з інших джерел. Жінкам притаманне творення мимовільних бажань-фантазій[33]. Ці, суворо засуджувані суспільною думкою, дії насправді можна легко пояснити – вони тільки відтворюють іншу ситуацію, в якій ми всі колись почувалися затишно, коли, немовлятами («essendo io in culla») брали в рот сосок матері або годувальниці й смоктали його. Органічне враження цієї нашої першої життєвої насолоди, звісно, глибоко закарбовується в душі; потім, коли дитя знайомиться з коров’ячим вим’ям, яке за своєю функцією подібне до материнської груді, а формою і розташуванням у пахвині нагадує пеніс, воно осягає перший ґрунт для пізнішого формування цієї непристойної сексуальної фантазії.
Ми розуміємо тепер, чому спогад про уявний епізод з шулікою Леонардо пов’язав зі своїм немовлячим віком. За цією фантазією ховається ремінісценція про годування матір’ю немовляти, прекрасну картину, яку він, так само як чимало інших художників, зображав у сюжеті Божої Матері з немовлям Ісусом. У будь-якому разі, не забуваймо – попри те, що ми ще не розуміємо значення цього факту, – як цю однаково важливу для обох статей ремінісценцію Леонардо переробив у пасивну гомосексуальну фантазію. Не займатимемо на разі питання про те, як пов’язана гомосексуальність зі смоктанням материнської груді, і тільки запам’ятаємо, що традиційно Леонардо приписували гомосексуальні емоції. Нам байдуже, чи обґрунтованими були звинувачення проти юного Леонардо – не реальні дії, а чуттєва природа особи вирішує, чи маємо ми вважати її гомосексуальною.