Всего за 209 руб. Купить полную версию
Спостереження за повсякденним життям показує нам, що більшість людей мають можливість спрямовувати істотну частину своїх сексуальних імпульсів на професійну діяльність. Сексуальний імпульс особливо придатний для таких перетворень, оскільки йому притаманна здатність сублімації – себто, властивість обміну своєї найближчої мети на інші високі цінності, вже не сексуальні. Ми вважаємо доведеною наявність такого процесу в особи, історія дитинства або психічна історія розвитку якої показують, що у дитинстві цей потужний потяг служив сексуальним інтересам. Ми вважаємо додатковим підтвердженням цього помітний занепад сексуального життя особи у зрілому віці – так, ніби сексуальна активність заміняється діяльністю, обумовленою тим домінантним потягом.
Застосування цих припущень до випадку дослідження домінантного потягу наштовхується на особливі труднощі через небажання визнати, що у дітей присутній серйозний статевий імпульс або що діти виявляють істотний сексуальний інтерес. Втім, ця недовіра легко усувається. Невтомність маленької дитини у безнастанному розпитуванні дорослих може спантеличувати тільки тих з них, які не розуміють, що всі ці питання навідні, і що вони ніколи не припиняться, бо заміняють одне єдине питання, яке дитина не ставить. Коли дитина підросте і починає розуміти більше, цей прояв цікавості раптово зникає. Проте психоаналітичне дослідження дає нам повне пояснення явища, показуючи, що чимало дітей – можливо, більшість – принаймні, найбільш обдаровані, проходять період, приблизно з третього року життя, який можна визначити як період інфантильних сексуальних досліджень. У дітей цього віку прокидається допитливість – але не спонтанно, а під враженням важливого досвіду – через появу малих братика чи сестрички, або через страх перед ймовірністю такої події, в якій дитина бачить небезпеку для своїх егоїстичних інтересів. Дослідження спрямовується на питання, звідки беруться братики і сестрички – так, якби дитина шукала засобів захисту від небажаної події. Ми дивуємось тому, що дитина відмовляється вірити у запропоновану їй інформацію, рішуче відкидаючи, наприклад, геніальну побрехеньку про лелеку. Насправді, психічна незалежність починається з цієї недовіри і дитина часто, відчуваючи серйозні розбіжності з дорослими, не пробачає їм обману. Вона з’ясовує по-своєму і здогадується, що маля у матері в череві, і, керуючись відчуттями власної сексуальності, формулює для себе теорію про походження дітей від їжі, про народження через кишківник, про не дуже зрозумілу роль батька, і десь у той самий час зароджується туманне уявлення про статевий акт, який дитині уявляється чимсь ворожим, насильницьким. А оскільки власна статева конституція ще не відповідає дітородженню, дослідження питання про те, звідки беруться діти, приречене на нерозв’язність і має залишитися незавершеним. Враження від цієї невдачі за першої спроби інтелектуальної незалежності, як видається, є гнітючим і закарбовується глибоко і на тривалий час[28].
Якщо період інфантильного сексуального дослідництва закінчується енергійним сексуальним згніченням, ранній зв’язок із сексуальним інтересом може обумовити майбутню долю дослідницького потягу за одним з трьох різних типів розвитку. Дослідництво може зазнати тієї самої долі, що сексуальність: допитливість відтак згнічується, вільна розумова активність звужується на все життя; особливо це уможливлюється потужним релігійним гальмуванням, якого невдовзі зазнає мислення через освіту. Це тип невротичного гальмування. Ми добре знаємо, що набута у такий спосіб психічна слабкість ефективно сприяє виникненню невротичного захворювання. У другому типі інтелектуальний розвиток достатньо сильний, щоб протистояти дії сексуального згнічення. Іноді, по зникненні інфантильного сексуального дослідництва, інтелект надає підтримку давнім асоціативним зв’язкам, щоб уникнути сексуального витіснення, а згнічене сексуальне дослідження повертається з несвідомого як компульсивне мислення – ясна річ, перекручене і не вільне, але достатньо сильне, щоб сексуалізувати інтелектуальну діяльність і забарвити її задоволенням і побоюванням щодо реальних сексуальних процесів. У цьому випадку дослідження стає сексуальною діяльністю, часто єдиною; почуття звільнення у думках, просвітлення займає місце сексуального задоволення; втім, нескінченний характер інфантильного дослідження відтворюється також у тому, що це компульсивне мислення ніколи не закінчується, і в тому, що жадане інтелектуальне відчуття розв’язання постійно відсувається вдалину.
Унаслідок особливої схильності третій тип – найрідкісніший і найдосконаліший – уникає гальмування думки і компульсивного мислення. І, хоча тут теж відбувається сексуальне згнічення, воно не здатне спрямувати імпульс сексуального задоволення у несвідоме; проте лібідо як таке уникає витіснення, сублімуючись від самого початку у допитливість і знову підсилюючи потужний дослідницький імпульс. Тут теж дослідництво має більш-менш компульсивний характер і стає замінником статевої активності, але внаслідок абсолютної відмінності психічного процесу в його основі (сублімація замість виринання з несвідомого) характер неврозу не виявляється, підпорядкованість первісним комплексам інфантильного сексуального дослідження зникає, і потяг вільно переходить на службу інтелектуальним інтересам. Він зважає на сексуальне згнічення, яке зробило його таким сильним, завдяки сублімації лібідо, і уникає будь-якої сексуальної тематики.
З огляду на поєднання в особистості Леонардо неймовірної жаги до дослідництва з украй бідним сексуальним життям, що обмежувалося, сказати б, ідеальною гомосексуальністю, ми схильні бачити в ньому взірець третього типу. Найістотніший аспект його вдачі і її таємниця, мабуть, полягає в тому, що після вживання дитячої допитливості задля сексуальних інтересів він зміг сублімувати більшу частину свого лібідо у потяг до дослідництва. Але забезпечити докази цієї концепції непросто. Для цього ми мали б отримати уявлення його психічний розвиток у перші роки дитинства, а сподіватися на такий матеріал, коли дані про [той період] його життя мізерні і непевні, було б, здається, нерозумно – надто, коли йдеться про інформацію, і якій навіть наше покоління відмовляє стороннім.
Ми мало знаємо про молодість Леонардо. Він народився 1452 року в маленькому містечку Вінчі між Флоренцією та Емполі, незаконною дитиною, що в ті часи не вважалося за велику ваду у суспільному становищі. Його батьком був синьйор П’єро да Вінчі, нотаріус і нащадок нотаріусів і фермерів, прізвище яких походило від місцини Вінчі; його мати, така собі Катеріна, ймовірно, сільська дівчина, згодом вийшла за іншого уродженця Вінчі. Ніщо більше стосовно матері не виринає в історії життя Леонардо, тільки письменник Мережковський вважав, що знайшов якісь її сліди. Єдиною чіткою інформацією про дитинство Леонардо є правовий документ від 1457 року, податковий кадастр, у якому Вінчі Леонардо згадується серед членів сім’ї як п’ятирічний незаконний син синьйора П’єро[29]. Оскільки шлюб синьйора П’єро з Донною Альб’єрою залишався бездітним, малий Леонардо міг виховуватися у домі свого батька. Він не покидав цей будинок, аж доки не вступив учнем – невідомо, якого року – у майстерню Андреа дель Вероккйо. У 1472 році ім’я Леонардо вже можна було знайти в реєстрі членів «Compagnia dei Pittori». Оце й усе.