Чотири роки він терзав цю мелодію, але якихось успіхів досі не досяг. На шифоньєрці лежав кольт сорок п’ятого калібру з воронованої сталі та щільний рулон десяток і двадцяток, достатньо великий, щоб виказувати приналежність до класу багатіїв. Поруч у приймальні нервувала покоївка, котра прибирала кімнату, не в змозі увійти чи дати драла, ошелешена ногами в шкарпетках, налякана кольтом, але безсила зі своїми міськими інстинктами позбутися магічного впливу жовтого рулону.
Поки Ферґюсон Поґ теревенив, я сидів на його валізі. Ніхто не міг бути відвертішим або чеснішим у своїх промовах. Поряд із його висловами, волання Генрі Джеймса[42] з приводу годування хлібом у віці одного місяця здавалося б халдейською криптограмою. Він із гордістю розповідав мені історії з досвіду власного фаху, який вважав мистецтвом. І мені було дуже цікаво запитати його, чи знав він якихось жінок у цій професії.
– Леді? – виправив Поґ зі західним лицарством. – Ну, небагато. Вони не дуже вправні в мистецтві шахраювання, бо вони всі залучені у вкрай банальні обов’язки. Чому? Бо мусять. Хто має гроші в цьому світі? Чоловіки. Чи ти знав колись чоловіка, котрий дає жінці долар просто так? Чоловік може подарувати іншому чоловікові все вільно, легко й на дурняк, але якщо він кине хоч пенні в один із тих автоматів, якими керує Асоціація доньок Єви, і звідти не випаде жувальна гумка з ароматом ананасу після того, як він смикне за важіль, то ви за чотири квартали почуєте, як він кличе поліційного інспектора. Чоловік – це найважча завада, з якою стикається жінка, він ощадливий, тому їй доводиться працювати понаднормово, щоб змусити чоловіка заплатити. Два рази з п’ятьох жінка нічого не досягає. Вона не може покладатися на поліцію і дорогі машини. Бо чоловік одразу ж усе помітить і долучиться до гри. Жінки змушені досягати успіху в тому, що мають, а це ранить їхні ніжні рученята. Дехто з них – це природні водостічні жолоби, і вони можуть вимивати по тисячі доларів із тонни. Ті, хто зі сухими очима, змушені вдаватися до листів із підписами, фальшивих кучериків, співчуття, вихляння стегнами, батогів із сирівцю, смачного варива, сентиментальних присяжних, замовляння зубів, шовкових запасок, пращурів, макіяжу, анонімних листів, парфумів, свідків, револьверів, турнюрів[43], фенолу, місячного сяйва, холодного крему та вечірніх газет.
– Ви просто обурливі, Ферґу, – зауважив я. – Безумовно, не буває жодного шахрайства, як ви його називаєте, у щасливому та гармонійному подружжі!
– Ну, – зронив Поґ, – нічого такого, що вимагає виклику поліції, надсилання підмоги та може стати темою для водевілю. Насправді це відбувається так: припустімо, ви мільйонер із П’ятої авеню, високого лету птаха, і з грошима у вас усе гаразд. Ви повертаєтеся додому пізньої ночі й приносите леді, котра претендує на вас, брошку за дев’ять мільйонів доларів. Віддаєте її. Вона лементує: «О, Джордже!» й перевіряє, чи вона застрахована. Відтак підіймається і цілує вас, а ви ж тільки цього й чекали. І це отримав. Оце і є підкуп.
Та я хочу розповісти тобі про Артемізію Блай. Вона була з Канзасу та й сама нагадувала кукурудзу з усім, із чого вона складається. Її волосся було жовтого кольору, як кучма цієї рослини. Її тіло було таке ж довге та зграбне, як стебло, що стирчить зі землі мокрого літа, її очі були такими самими великими та вражаючими, як зерна, а зелений був її улюбленим кольором.
Під час моєї останньої поїздки у звабні куточки вашого ізольованого міста я познайомився з чоловіком на ім’я Вокросс. Він був багатієм, мав десь із мільйон. І цей жевжик мені повідомив, що працює на вулиці. «Вуличний продавець?» – спитав я зі сарказмом. «Саме так, – підтвердив він, – я старший партнер у концерні з укладання тротуарної плитки».
Він мені сподобався. Тому я й зустрівся з ним на Бродвеї одного вечора, коли мені зовсім бракувало гарного настрою, удачі, тютюну та грошей. Він був увесь показний: у циліндрі, з діамантами, накрохмалена білосніжна сорочка. Остання вражала найбільше. Якби ти поглянув на себе в дзеркало, то побачив би, що маєш вигляд чогось середнього між графом Толстим і травневим хрущем. Удача покинула мене. Я знову дозволив собі звести погляд на цього дуку.
Вокросс зупинився і потеревенив зі мною кілька хвилин, а потім завів мене до дорогого ресторану пообідати. Там пригощали музикою Бетховена, соусом бордоле, французькою лайкою, франжипаном, дещицею зарозумілості та цигарками. Коли я щедрий, то буваю в таких місцях.
Та цього разу, я, мабуть, мав такий кепський вигляд, як у журнального ілюстратора, коли сидів там без грошей, а моє волосся було все зім’яте, ніби я був артистом, найнятим, аби почитати щось із «Шкільних днів Ельзи» в занюханому богемному театрі в Брукліні. Але Вокросс поводився зі мною, як дурень із писаною торбою. І йому було начхати на офіціанта.
«Пане Поґ, – пояснював він мені, – я вас використовую».
«Продовжуйте, – погодився я, – і сподіваюся, ви не прокинетеся».
А потім він каже мені, розумієш, який він чоловік. Він житель Нью-Йорка. Його єдиним прагненням було, щоб його помітили. Він хотів бути помітним. Хотів, аби люди помічали його й кланялися, розповідали іншим, що він за цабе. І звірився, що це завжди було жагою всього його життя. У нього був лише мільйон, тому він не міг привертати увагу тим, що смітить грішми. Він сказав, що якось намагався привернути увагу громадськості тим, що засадив часником невеличку ділянку на східній околиці міста для безкоштовного користування біднотою, але як тільки Карнеґі вчув про це, відразу ж забудував цю ділянку бібліотекою галльської літератури. Тричі він кидався під автомобіль, але єдиним результатом стало п’ять зламаних ребер і повідомлення в газетах про те, що невідомого чоловіка, зростом п’ять футів і десять дюймів, з чотирма вставними зубами, ймовірно, останнього члена знаменитої банди Рудого Лірі, збила машина.
«А ви пробували журналістів», – поцікавився я.
«Минулого місяця, – зітхнув пан Вокросс, – мої витрати на обіди для журналістів склали 124,8 доларів».
«І щось отримали за це?» – запитав я.
«Ага, – згадав він, – додайте ще вісім п’ятдесят за пепсин. Бо я мав проблеми з травленням».
«Тож як я можу допомогти вам стати популярним? – спробував пожартувати я. – Контрастом?
«Я й справді мав на увазі щось подібне цього вечора, – підтвердив Вокросс, – мене це засмучує, але я просто змушений вдатися до ексцентричності».
І тут він кидає серветку в зупу, підіймається і кланяється чоловікові, котрий жере картоплю під пальмою в іншому кінці кімнати.
«Комісар поліції», – пояснив мій супутник радісно.
«Друже, – тоді кажу я швидко, – майте амбіції, але не вибивайте драбину з-під своїх ніг. Якщо ви використовуєте мене як сходинку, щоб вітати поліцію, то псуєте мені апетит на тій підставі, що я можу бути приниженим і звинуваченим. Будьте обережні».
Коли подали сквоб[44], мені раптом пригадалася Артемізія Блай.
«Припустімо, що можу організувати, щоб ви потрапили в газети, – кажу я, – щодня по одному стовпчику в кожній із них і ваша світлина в більшості з них упродовж тижня. Скільки ви за це погодилися б заплатити?»
«Десять тисяч доларів, – не завагався Вокросс і звеселів, – але без убивств, – застеріг він. – Також не буду носити рожеві панталони на балу».
«Я б таке й не просив, – визнав я. – Буде почесно, стильно і по-жіночому. Скажіть офіціанту, щоб приніс демітассе[45] і ще трохи бобів, тоді розкажу мій opus moderandi[46]».
За годину, сидячи в червоній кімнаті в стилі рококо, ми уклали угоду. Того самого вечора я телеграфував панні Артемізії до Саліни. Вранці вона прихопила кілька світлин і листа з автографом до старійшини Четвертої пресвітеріанської церкви, отримала на горіхи та вісімдесят доларів. Юнка затрималася в Топіці достатньо довго, щоб втулити віце-президентові довірчого товариства валентинку за розклад потягів і пачку п’ятидоларових банкнотів, оперезаних стрічкою з написом «250 доларів».