У травні Том Ейрес і Ланселот Джілліам, двоє старих друзяк Белчемберза, вирушили в невеличку мандрівку на той бік. Байдикуючи в Італії та Швейцарії, вони якось почули про монастир у швейцарських Альпах, який обіцяв щось краще за зачовгані туристичні атракції. Той монастир був майже недоступним для звичайного туриста, розміщений на дуже скелястій і стрімкій гірській вершині. Його принади не рекламували, бо, по-перше, ченці варили там просто божественну наливку, яка, подейкують, набагато перевершує бенедиктин і шартрез. По-друге, там містився величезний мідний дзвін, такий чистий і скрупульозно вилитий, що не перестав звучати, відколи в нього вперше бамкнули триста років тому. І, нарешті, стверджували, що в його стіни ніколи не ступав жоден англієць. Ейрес і Джілліам вирішили, що ці три аргументи спонукають до розслідування.
Їм знадобилися два дні та допомога двох провідників, щоб дістатися до монастиря Святого Ґондро. Він стояв на замерзлій скелі, яку продували всі вітри, а сніг підступними масами вкривав її схили. Гостей ченці прийняли радо, а їхній обов’язок якраз і полягав у тому, щоб розважати нечастих гостей. Вони випили смачної наливки й визнали її винятково міцною й освіжною. Послухали величезний дзвін, що перманентно гупав, і дізналися, що вони – перші подорожні в тих сірих кам’яних мурах, куди й справді не ступала нога жодного англійця, хоч їхні неспокійні ноги обходили майже всі закутки на землі.
О третій годині дня, коли приїхали двоє молодих ґотемців, вони стояли разом із преподобним братом Христофором у великій холодній залі монастиря, спостерігаючи, як ченці крокують до трапезної. Вони рухалися повільно, парами, зі схиленими головами, безгучно ступаючи ногами в сандалях по грубих кам’яних плитах. Поки процесія повільно минала їх, Ейрес раптом схопив Джілліама за руку.
– Поглянь, – енергійно прошепотів він, – на того, хто зараз якраз навпроти тебе, по цей бік, із руками на пасі… Якщо це не Джонні Белчемберз, то хай мене грім поб’є!
Джілліум придивився і впізнав загубленого законодавця моди.
– Що за бісівщина, – здивувався він. – Що тут робить старий Белл? Томмі, це ніяк не може бути він. Ніколи не чув, щоб Белл захоплювався релігією. Більше того, він інколи молов язиком такі речі, коли правив кіньми, за які його прокляли б у будь-якій церкві.
– Це Белл, жодних сумнівів, – твердо стояв на своєму Ейрес, – інакше мені не завадить звернутися до окуліста. Але подумай, як це Джонні Белчемберз, король денді, канцлер модного одягу та Магатма рожевих камелій, стовбичить тут на морозі й кається в хламиді кольору тютюну! Мені це в голові не вкладається. Краще спитаємо веселого стариганя, котрий нами опікується.
І вони звернулися за поясненнями до брата Христофора. На той час ченці вже зайшли до трапезної, тому неможливо було вказати, кого товариші мають на увазі. Белчемберз? Але брати Святого Ґондро відмовляються від своїх світських імен після того, як приймають обітниці.
– Ви хотіли б, панове, поспілкуватися з одним із братів? Якщо зайдете до трапезної та вкажете на того, кого хотіли б побачити, то прошу дуже.
Ейрес і Джілліам послухалися поради й вказали брату Христофору на того, кого вони побачили. Це справді був Джонні Белчемберз. Тепер вони прямо зазирнули йому в обличчя, коли той сидів серед неохайних братів, не підіймаючи погляду й смакуючи юшку з грубої, брунатної чаші.
Настоятель дозволив гостям побалакати з одним із братів у приймальній, куди обіцяв його прислати. Коли той прийшов, тихо ступаючи у своїх сандалях, і Ейрес, і Джилліам витріщилися на нього з подивом і недовірою. Авжеж, це був Джонні Белчемберз, але виглядав він зовсім інакше. На його гладко поголеному обличчі застиг вираз невимовного миру, радощів досягнення, досконалого й повного щастя. Його постава була гордо прямою, його очі виблискували спокійно та милостиво.
Монах був такий самий охайний і доглянутий, як і в часи перебування в Нью-Йорку, але наскільки інакше він був одягнений! Тепер єдиною одежею чоловіка була довга хламида з грубої брунатної тканини, підв’язана мотузкою на животі, що спадала прямими, вільними складками до ніг чоловіка. Він потиснув руки відвідувачам зі своєю старою легкістю і витонченістю манер. Якщо в цій зустрічі й була якась бентега, то Джоні Белчемберз її не виявляв. У кімнаті не було де сісти, тому присутні розмовляли стоячи.
– Радий тебе бачити, друзяко, – почав Ейрес трохи незграбно. – Не очікував знайти тебе тут. Хоча це й непогана ідея. Адже товариство – це жахлива полуда. Міркую, яким було неабияким полегшенням скинути запаморочливий вихор і відійти до… м-м-м… споглядання і м-м-м… молитов і пісноспівів, і подібних до них речей.
– Облиш, Томмі, – весело озвався Белчемберз. – Не бійся, що я пущу тацю по колу. Я проходжу через це випробування з усіма цими файними хлопцями, бо такі тут звичаї. Тут я брат Емброуз. Мені дали лише десять хвилин, щоб погомоніти з вами, хлопці. То тепер модні камізельки такого покрою, що на тобі, Джілліаме, еге ж? Тепер таке носять на Бродвеї?
– Це той самий старий Джонні, – радісно вигукнув Джілліам. – Якого дідька… тобто, навіщо… Прокляття! Чому ти це зробив, друже?
– Скидай хламиду, – майже ридаючи вмовляв Ейрес, – і повертайся з нами. Стара компанія ошаленіє, коли тебе побачить. Це ж не твоє, Белл. Я знаю з півтузина дівок, котрі оплакували тебе, коли ти зник. Подай у відставку, або отримай відпустку, чи що там треба зробити, щоб звільнитися з цієї фабрики льоду. Та ти тут нежить заробиш, Джоні, і… о, Боже… ти не одягнув шкарпеток!
Белчемберз зиркнув на свої ноги в сандалях і всміхнувся.
– Ви, хлопці, нічого не петраєте, – заспокійливо промовив він. – Приємно, що ви хочете, щоб я повернувся назад, але старе життя мене більше не вабить. Я досягну тут мети всіх своїх амбіцій. Я цілком щасливий і задоволений. І залишуся тут аж до кінця своїх днів. Ви бачите цю одежину, що я ношу? – Белчемберз ласкаво торкнувся своїх шатів. – Нарешті я знайшов те, що не морщиться на колінах. Я досягнув…
Цієї миті по монастирю пролунало глибоке бамкання великого мідного дзвону. Мабуть, це був заклик для негайної молитви, бо брат Амброз схилив голову, обернувся і покинув покій без жодного слова. Він ледь помітно махнув рукою, коли проходив крізь кам’яні двері, здавалося, так він попрощався зі своїми давніми друзями. Ті покинули монастир, так більше і не побачивши свого давнього приятеля.
Саме таку історію Томмі Ейрес і Ланселот Джилліам привезли зі своєї останньої поїздки до Європи.
Дівчисько та шахрайство
Одного дня я зустрів свого старого приятеля Ферґюсона Поґа. Він – добросовісний шахрай найвищого ґатунку. Його штаб-квартира – уся Західна півкуля, а його фахом є все – від спекуляції на міських наділах Великих рівнин[40] до гендлювання дерев’яними іграшками в Коннектикуті, зробленими зі шкаралупи горіхів, почавлених гідравлічним пресом.
Час від часу, коли Поґові вдається хороша афера, він приїжджає до Нью-Йорка відпочити. Він каже, що глечик вина, буханець хліба та «З Долею ти, мабуть, посварився?»[41] приблизно такий самий відпочинок і приємність для нього, як гойдалки в атракціоні для президента Тафта.
– Дайте мені, – каже Поґ, – велике місто, щоб я міг відпочити. Найкраще – Нью-Йорк. Я не дуже люблю ньюйоркців, але Мангеттен – мабуть, єдине місце на земній кулі, де їх не знайти.
Поки Поґ вештається мегаполісом, його завжди можна знайти в одному з двох місць. Одне з них – маленька книгарня на Четвертій авеню, де він читає книги на свої улюблені теми – іслам і таксидермію. Але я знайшов його деінде – у його апартаментах на Вісімнадцятій вулиці, де він сидів у шкарпетках, намагаючись зіграти «Береги Вабашу» на маленькій цитрі.