5 квітня його велика стаття з’явилася в недільному випуску «Бостонської колонки» – рясно ілюстрована світлинами мумії, циліндра та сувою з ієрогліфами, виконана в звичайному дурнувато-інфантильному стилі, яким газета звикла просторікувати на догоду широкому колу своїх розумово незрілих читачів. Сповнена невідповідностей, перебільшень, потуг на сенсацію, вона достеменно відповідала тому штибу статей, які зазвичай порушують поверхневий і недовгий інтерес загалу. В результаті ще недавно малолюдні й тихі зали залюднили балакучі натовпи людей, котрі тупо витріщалися і яких строгий інтер’єр музею ніколи раніше не знав.
За всього інфантилізму статті, вона привернула до музею й тямущих, освічених відвідувачів, бо світлини в ній свідчили самі за себе. Адже й серйозним людям іноді трапляється зазирнути до «Бостонської колонки». Пригадую, наприклад, одного дивного відвідувача, котрий з’явився в музеї в листопаді. Темнолиций, у тюрбані, з густою бородою, з якимось вимученим, неприродним голосом і дивно байдужим обличчям, із незграбними руками, схованими в білі рукавиці, що безглуздо виглядали тут. Він сказав, що живе в нетрях Вест-Енду, і назвався Свамі Чандрапутрою. Цей індус виявився феноменальним ерудитом в окультних науках і, мабуть, дуже зацікавився схожістю ієрогліфів сувою з деякими знаками та символами забутого стародавнього світу, про який у нього, нібито інтуїтивно, склалося доволі чітке уявлення.
У червні популярність мумії вихлюпнулася за межі Бостона, і на адресу музею від окультистів та інших знавців містичних наук посипалися запитання, а також вимоги вислати фотографії. Загалом це не дуже тішило персонал музею, оскільки наша суто наукова установа не симпатизує всіляким фантастам і мрійникам, і все ж ми сумлінно відповідали на всі листи. Одним із результатів такого листування стала дуже вчена стаття знаменитого новоорлеанського містика Етьєна-Лорана де Маріньї в журналі «Окульт-ревю», де він доводив абсолютну тотожність багатьох геометричних орнаментів циліндра й ієрогліфів сувою з деякими ідеограмами зловісного значення (узятих із первісних монолітів і атрибутики таємних ритуалів езотеричних товариств), які були відтворені в жахливій «Чорній книзі», а також у праці фон Юнцта «Таємні культи».
Де Маріньї пригадав жахливу смерть фон Юнцта, що сталася 1840 року, через рік після опублікування в Дюссельдорфі його жахливої праці, і розповів про страхітливі леґенди й інші достатньою мірою підозрілі джерела інформації, з яких користав учений. Головне ж, він підкреслював разючу одноманітність леґенд, із якими фон Юнцт пов’язував більшість відтворених ним ідеограм. Ніхто не міг заперечувати того факту, що стародавні перекази, які наполегливо згадували про циліндри та сувої, мали прямий стосунок до експонатів музею, але при цьому їх характеризували з такою захопливою екстравагантністю, зокрема, абсолютно неохопні діапазони часів і неймовірні, фантастичні аномалії забутого стародавнього світу, що набагато легше було просто захоплюватися ними, ніж у них повірити.
А захоплення публіки і справді не мало меж, позаяк передруки в пресі відбувалися повсюдно. Статті з численними ілюстраціями, які розповідають або коротко переказують суть леґенд із «Чорної книги», розлого мовили про мумію, що вселяє жах, а також порівнювали орнамент на циліндрі й ієрогліфи сувою зі знаками, відтвореними фон Юнцтом, і викладали напрочуд дикі, безглузді й ірраціональні вигадки та теорії. Такі публікації з’явилися скрізь. Число відвідувачів музею потроїлося, а всеосяжний характер зацікавлення, що спалахнув раптово, підтверджувався надлишком кореспонденцій, які ми одержували, здебільшого беззмістовних. Схоже, мумія та її походження створили для людей із бурхливою уявою гідного суперника депресії, що панувала у 1931–1935 роках, і стали головною темою для балачок. Щодо мене, то головний ефект усього цього фурору полягав у тому, що мені мимоволі довелося здолати жахливий фоліант фон Юнцта в скороченому викладі «Ґолден ґоблін» – і це уважне читання, з одного боку, змусило мене не лише раз по раз відчувати запаморочення, нудоту, але й подякувати долі за те, що вона позбавила мене від дикого огиддя, що незабаром настало після повного видання тексту.
III
Стародавні перекази, цитовані в «Чорній книзі» й пов’язані з орнаментами та символами, настільки близько спорідненими зі знаками й ієрогліфами сувою та циліндра, і справді приголомшували і навіювали неабиякий страх. Здолавши неймовірну низку століть і проминувши всі відомі нам цивілізації, раси та держави, вони зосередилися навколо зниклого народу й континенту, що згинув, які стосуються нечувано далеких, туманних і первісних часів. Навколо народу й континенту, які в найдавніших переказах називають My і які, судячи із записів мовою наакаль, процвітали двісті тисяч років тому, коли Європа ще слугувала притулком для деяких гібридних істот, а Гіперборея, що не дожила до наших часів, поклонялася чорному аморфному Цатоґґуа.
Там згадували і про королівство або країну К’наа, де перше людське плем’я виявило грандіозні, жахливі руїни, залишені невідомими істотами, що хвиля за хвилею проникали сюди з далеких зірок і жили тут призначені їм довгі століття в світі, що тільки народжувався і нікому ще не потрібному. Королівство К’наа було священним місцем для поклоніння, тому із самої його серцевини тягнулися до неба похмурі базальтові скелі священної гори Яддіт-Ґго, а її вінчала складена з гігантських кам’яних блоків фортеця, набагато давніша, ніж саме людство, яку збудувало плем’я вихідців із темної планети Юґґот, що колонізували наш світ задовго до зародження земного життя.
Чужинці з Юґґоту зникли багато тисячоліть тому, але залишили після себе моторошну безсмертну істоту – свого жахливого бога та покровителя Ґатанотоа, що спустився в глиб гори Яддіт-Ґго і з того часу таїться в підземеллі під твердинею. Жодна людина ніколи не підіймалася на Яддіт-Ґго і не бачила тієї зловісної фортеці, хіба що інколи на тлі вечірнього неба вимальовувалися її віддалені, збудовані за законами дивної геометрії обриси. Більшість посвячених людей вірила, що Ґатанотоа завжди живе там, перевертаючись у таємничих глибинах під мегалітичними стінами. І багато хто вважав, що чудовиську мають постійно приносити жертви, щоб воно не вибралося зі своїх таємних глибин і не згубило світ людей, як колись був знищений світ прибульців із Юґґоту.
Якщо не приносити жертви, подейкували люди, то Ґатанотоа вибереться на денне світло і важкою ходою спуститься з базальтових скель Яддіт-Ґго, заподіюючи смерть кожному на своєму шляху. Бо жодна жива істота не може поглянути не лише на саме чудовисько, але і на його близько до правди виконане різьблене зображення будь-якого розміру без того, щоб не зазнати мук, жахливіших за саму смерть. Споглядання великого бога або його подоби, як свідчать леґенди планети Юґґот, призводить до паралічу й скам’яніння надзвичайно моторошного на вигляд, у результаті якого тіло жертви обертається в щось середнє між шкірою та каменем, тоді як її мозок залишається вічно живим, незбагненним чином застиглим і замурованим на століття, у божевільній тузі усвідомлюючи своє проходження крізь нескінченні епохи безпорадності й бездіяльності, допоки випадок або сам час не довершать руйнування скам’янілої оболонки, тим самим залишивши сіру речовину без зовнішнього захисту, не приречуть його на смерть. Але, певна річ, здебільшого жертва була приречена збожеволіти задовго до того, як настане це відтерміноване на багато епох позбавлення від тортур у вигляді смерті. Жодне людське око, твердять леґенди, дотепер не посміло кинути погляд на Ґатанотоа, бо і нині небезпека настільки ж велика, як і в ті нескінченно далекі часи.