Тварини. Дитяча енциклопедія
ЧИМ ЦІКАВІ ДЛЯ НАС ТВАРИНИ
Тварини цікавили людей завжди. І свідчення цьому – виразні малюнки, залишені нашими давніми предками на стінах печер і занурених у вічний морок підземних лабіринтів. На них зображені олені, коні, зубри, а ще досить-таки дивні звірі, скажімо, волохаті носороги й такі ж волохаті слони – мамонти. Вік цих малюнків – десятки тисяч років. Первісні люди, які мешкали в печерах, створили цю, можна сказати, настінну енциклопедію тварин. Дарма, що в ній лише малюнки. Саме вони можуть розповісти багато цікавого і сучасним людям, навіть ученим, які з отих створених у сиву давнину енциклопедій черпають дуже важливі відомості про тогочасний тваринний світ. Скажімо, про левів, котрі зараз мешкають в Африці та Індії, а колись були розповсюджені в Європі, зокрема на території України.
Зрозуміло, чому печерних людей не могли не цікавити тварини: надто вже важливе значення відігравали вони в їхньому житті – і як мисливська здобич, і як хижаки, що становили постійну загрозу. Деякі хижі звірі, як і наші пращури, полюбляли селитися у печерах, знаходячи там надійний прихисток. Тож доводилося людям відвойовувати у звірів ті печери. А коли з кимсь воюєш, треба знати його вразливі місця. Тому на стінах печер можна бачити так звані «рентгенівські малюнки». На них показано внутрішню будову тіла тварин, розташування найважливіших органів, приміром, серця (подібні малюнки-схеми є і в нашій енциклопедії).
Проте люди не тільки воювали з тваринами, але й дружили. Найперше – з собаками, охоронцями житла і помічниками на ловах. А іноді тваринами, мабуть, просто милувалися. Принаймні, важко позбутися такої думки, дивлячись на деякі зразки печерного мистецтва.
Згодом люди приручили деяких тварин (вони стали свійськими), навчилися вирощувати сільськогосподарські рослини, побудували села, міста, дісталися найвіддаленіших куточків планети Земля. У далеких краях вони зустрічали нові небачені істоти. Відомості про цих тварин не завжди були достовірними. Часто їх описи набували фантастичних рис, і тоді уява людини малювала казкові істоти. Ось що писав Марко Поло, славетний італійський мандрівник, який жив у епоху середньовіччя, про тваринний світ острова Суматра: «Тут мешкають дикі слони та єдинороги, що не поступаються слонам розмірами. Вовна в них, як у буйвола, а ноги, як у слона, посеред лоба товстий чорний ріг; кусають вони, кажу я вам, язиком, на язику в них великі колючки, ними вони і кусають. Голова як у дикого вепра і завжди дивиться в землю; живе на трясовинах і болотах. На вигляд звір потворний».
А ось розповідь цього ж мандрівника про тваринний світ Індії: «Різних звірів тут багато; на звірів інших країн вони не схожі. Мешкають тут зовсім чорні леви (пантери) без жодної цяточки; є тут різноманітні папуги; є й як сніг білі, з червоними ніжками і червоним дзьобом, є також червоні і білі папуги, найкрасивіші у світі. Є тут і дуже маленькі, також дуже гарні». Змальовану мандрівником картину, дивовижну для його сучасників та співвітчизників, ми зараз можемо бачити в багатьох зоопарках. Але деякі розповіді Марка Поло аж ніяк не здатні викликати довіру сучасних зоологів, зокрема розповіді про людей, які мали голови та хвости, як у собаки.
Проте не тільки в далеких краях знаходили люди таємничих, не відомих досі тварин. Близько трьохсот років тому голландський дослід-ник-аматор Антоні ван Левенгук виготовив перші мікроскопи. Власне кажучи, це ще були не мікроскопи в сучасному розумінні, а лише дуже досконалі лінзи. Але вони дозволяли збільшувати зображення в кілька сот разів.
Цього виявилося досить, щоб Левенгук відкрив у крапельках води із звичайних калюж чимало крихітних істот, до того людям не відомих. Відтоді, як з’явилися мікроскопи, вчений, не подорожуючи далі найближчого ставка, зміг вивчати цілий світ не видимих неозброєному оку чудернацьких тварин. Якщо ви вважаєте цих тварин нецікавими порівняно з левами та жирафами, тоді уявіть собі, що ви зменшилися до їхніх розмірів або ж вони збільшилися до вашого. Деякі пись-менники-фантасти зробили таку спробу. Так, наш з вами співвітчизник, український фантаст Володимир Владко примусив свого героя під час подорожі Венерою зустрітися з велетенськими одноклітинними організмами. Зустріч ця виявилася вельми драматичною: «Ван Лун прискорив ходу, здивовано поглядаючи на незрозумілих істот, повз яких він швидко проходив. Що ж це таке, зрештою? Драглисті пульсуючі тіла їхні були зодягнені у зморшкувату щільну плівку, часом блискучу, часом тьмяну. Вони не мали ані голів, ані кінцівок – і все ж вони поводилися наче живі істоти, жодної миті не лишаючись нерухомими. Наче великі пухкі бульбашки, вони накочувалися одна на одну, мінялися місцями, верхні зісковзували з нижніх, знову нагромаджувалися в купи. Очевидно, саме так вони і пересувалися по плато… Втім, зараз у Ван Луна не було часу для спостережень. Його значно більше непокоїло, що проходи між купами дедалі вужчали, йому все важче доводилося протискуватися ними. Складалося враження, що кожна з куп тільки чекала наближення Ван Луна, щоб перекинутись на нього усією своєю вагою. Вже двічи чи тричі йому ледве вдавалося проскочити повз них, високі купи перекинулися не далі як за півметра від нього, розсипавшись м’якими важкими кулями.
– Зауважу, ролі помінялися,– пробурмотів Ван Лун, криво посміхаючись. – Полюю вже не я. Вони полюють на мене, чорти їх забирай!»
Мусимо сказати, що змальована письменником моторошна картинка наче відтворює картину полювання найпростіших тварин – не на людину, звичайно, а, скажімо, на маленького рачка-дафнію. Проте озброєні мікроскопами вчені змогли побачити у краплині води не лише картини безжальної боротьби за існування. Вони відкрили для себе і витончену красу не відомих їм досі форм життя.
Відкриття ще одного світу небачених тварин пов’язане з початком розкопок французького вченого Кюв’є на пагорбі Монмартр, що знаходиться просто посеред Парижа. Під час цих робіт були знайдені кістки невідомих тварин, що жили колись на нашій планеті і з часом зникли, вимерли. Такі тварини називаються викопними, бо відомі лише за кістками та скам’янілими відбитками, що їх знаходять під час розкопок. Кюв’є розробив засоби відновлення (реконструкції) за відбитками й кістками вигляду викопних істот – таких як динозаври, приміром. І знову відкрився людському оку цілий світ нових небачених істот. Про Кюв’є часто кажуть, що за одним лише зубом викопної тварини цей геніальний вчений здатен був повністю відтворити її зовнішній вигляд та спосіб життя. Таке твердження, може, дещо й перебільшене, бо існують тварини, скелет яких досить добре зберігся, а вчені і нині сперечаються про подробиці їх вигляду. Дехто стверджує, що динозаври були вкриті лускою, а дехто – що пір’ями. Про тварин, яких довго вважали чотириногими, висуваються версії, що насправді вони пересувались на двох ногах, використовуючи передні кінцівки для хапання.
Але незважаючи на такі розбіжності, можна стверджувати, що одна кістка, і зокрема зуб, може дуже багато розповісти спеціалісту про тварину. Адже форма зубів залежить від їжі, яку тварина вживає, а виходячи з цього, можна висловлювати припущення про місцевість, де вона переважно мешкає, і про засоби полювання, які вона застосовує. Звичайно, є й значно складніші методи здобуття інформації про вимерлих тварин, зрозумілі лише спеціалістам. Ми ж розповіли вам про найпростіші.