Всего за 85 руб. Купить полную версию
– А, й ти вже тут, друзяко? Дуже радий. Ходімо, я тут за рогом знайшов одне гарненьке місце, де можна випити справжнього першосортного нектару.
Одначе в даному випадку, коли йшлося про ночівлю на природі, його практичне зауваження було дуже вчасне й доречне. Ночувати надворі в дощ справді не вельми приємно.
Вечір. Ви змокли до рубця, у човні добрих два дюйми води, і всі ваші речі вогкі. Ви нагледіли на березі місцину, де трохи менше калюж, причалюєте там, витягаєте на берег намет і вдвох із товаришем починаєте його напинати.
Намет мокрий, важкий, він хляпає на вітрі, падає на вас, обмотується кругом голови, доводить вас до шалу. Дощ ллє безперестану. Напнути намет і в гарну погоду нелегко, а в дощ – це робота для Геркулеса. Вам усе здається, що ваш товариш не допомагає вам, а тільки дурня клеїть. Тільки-но ви закріпите як слід свій бік, він зі свого боку смикне – і вся ваша робота пропала.
– Слухай, що ти там робиш? – гукаєте ви.
– А ти що робиш? – відрубує він. – Попусти-но!
– Не тягни! Ти все мені зіпсував, йолопе! – кричите ви.
– Нічого я не зіпсував! – гиркає він у відповідь. – Попусти свій бік, чуєш?
– А я тобі кажу, що ти все переплутав! – горлаєте ви, ладні вже кинутись на нього з кулаками, і, щосили шарпнувши за мотузки, вириваєте всі кілочки з його боку.
– Чортів ідіот! – бурмоче він сам до себе, тоді раптом шарпає теж – і висмикує із землі вже ваші кілочки.
Ви кидаєте довбешку, якою їх забивали, і в обхід намету рушаєте до нього – сказати йому в вічі, що ви про все це діло думаєте. А він у ту саму хвилину й з тією самою метою рушає до вас, тільки другим боком. Так ви й ходите, лаючись, один за одним довкола намету, аж поки він падає на землю безформною купою; ви спиняєтесь і якусь мить дивитесь один на одного через ту купу, а тоді обурено вигукуєте в один голос:
– От бач! А я що казав?
Тим часом третій ваш товариш, що вихлюпував із човна воду, налив собі в рукав і останні десять хвилин безперестану лаявся собі під ніс, запитує вас, у якого дідька ви там бавитесь і чого цей проклятущий намет і досі не напнуто.
Нарешті ви сяк-так його напинаєте й заходжуєтеся переносити із човна речі. Розпалити багаття – шкода й пробувати, тому ви запалюєте спиртівку й тиснетесь біля неї.
Головна складова частина вашої вечері – дощова вода. У хлібі її дві третини, м’ясний пиріг теж щедро нею приправлений; і повидло, і масло, і сіль, і кава – усе змішалося з нею, перетворившись у якусь юшку.
Після вечері виявляється, що тютюн вологий і закурити не можна. На щастя, у вас є пляшка тієї рідини, що веселить і хмелить, коли випити її в належній кількості, і вона пробуджує в вас інтерес до життя, достатній для того, щоб ви захотіли влягтися спати.
А серед ночі вам сниться, що на вас несподівано сів слон і що вибух вулкана скинув вас на дно морське разом із тим слоном, який спокійнісінько спить у вас на грудях. Ви прокидаєтеся й переконуєтесь, що справді сталося щось жахливе. Перше ваше враження – що настав кінець світу; потім приходить думка, що цього не може бути і що це, мабуть, напад грабіжників і убивць або пожежа. Цю думку ви висловлюєте традиційним способом, тобто кричите: «Рятуйте!» – але рятувати ніхто не поспішає; ви тільки відчуваєте, що вас щось душить і стусають тисячі ніг.
Здається, ви не самі попали в таку халепу. Ви чуєте ще чийсь здушений крик звідкись знизу, з-під вашої постелі. Наважившись принаймні дорого продати своє життя, ви несамовито пручаєтесь, штурхаєте руками й ногами на всі боки й дико репетуєте. Нарешті щось відпускає вас, і ваша голова опиняється на вільному повітрі. За крок від себе ви невиразно бачите якогось напіводягненого бандюгу, готового вас замордувати, і вже готуєтеся зчепитись із ним не на життя, а на смерть, коли раптом здогадуєтеся, що це Джим.
– А, це ти?.. – озивається він, у ту саму хвилину впізнавши вас.
– Я, – відповідаєте ви, протираючи очі. – А що сталося?
– Та, мабуть, бісів намет вітром повалило, – відказує він. – А де ж Білл?
Ви обидва починаєте гукати: «Білле! Білле!» – і чуєте, що земля під вами ходить ходором, а той самий здушений голос, що ви вже чули, відповідає вам із-під звалища:
– Устань з моєї голови, лобуряко!
Нарешті Білл виборсується на волю – брудний, потоптаний і в якомусь недоречно войовничому настрої. Очевидно, він гадає, що ви підстроїли все це навмисне.
Уранці ви всі троє не можете говорити, бо вночі прикро застудилися. До того ж на вас напала незвичайна дратливість, і під час сніданку ви раз у раз лаєте один одного хрипким шепотом.
Тому ми вирішили, що спатимемо в наметі погожими ночами, а коли йтиме дощ чи просто коли нам набридне намет, ночуватимемо в готелях, заїздах чи корчмах, як усі порядні люди.
Монтморенсі сприйняв такий компроміс дуже задоволено. Його не вабить романтичне відлюддя. Йому давайте щось гамірливе; а якщо розвага трошечки вульгарна, тим веселіше буде. Як подивитись на нього, може здатися, що це ангел, із якихось незбагненних для людей причин посланий з неба на землю в подобі маленького фокстер’єра. Його очі мають такий вираз, ніби промовляють: «Ох, який же зіпсутий цей світ, і як би я хотів зробити його кращим, чистішим!» – і не раз я бачив, як цей вираз викликав сльози на очах у побожних літніх дам і панів.
Коли Монтморенсі перейшов на моє утримання, я не думав, що зможу довго тішитись його товариством. Бувало, він сидить на своїй постилці, звівши на мене очі, а я сиджу в кріслі, дивлюсь на нього й думаю: «Ні, цей песик довго не проживе. З неба спуститься осяйна колісниця й забере його – ось що з ним буде».
Та коли я заплатив за десяте курча, що він задушив; і коли всточотирнадцяте за в’язи витяг його, розлюченого як чортеня, із собачої бійки; і коли якась розгнівана жінка принесла мені на огляд загризеного кота й назвала мене душогубом; і коли один чоловік з нашої вулиці подав на мене в суд за те, що я держу злого пса, через якого він одного зимового вечора дві години просидів у власній повіточці, боячись носа поткнути надвір; і коли я дізнався, що наш садівник без мого відома виграв на ньому тридцять шилінгів, закладаючись, чий фокстер’єр за годину загризе більше пацюків, – тоді я почав думати, що йому, може, все-таки дозволять пожити на грішній землі трохи довше.
Тинятись біля якоїсь стайні, зібрати зграю найбільших шибайголів собачої породи, які тільки знайдуться в місті, й повести їх по найбрудніших завулках на бій з іншими собачими шибайголовами – ось що Монтморенсі вважає справжнім життям. Тому, як я вже відзначив, він з превеликою радістю сприйняв пропозицію ночувати в готелях, заїздах і корчмах.
Коли ми таким чином знайшли прийнятне для всіх чотирьох розв’язання проблеми ночівлі, нам лишилося тільки вирішити, що брати в дорогу. Про це ми й почали говорити, коли Гарріс раптом сказав, що з нього вже досить дебатів на сьогоднішній вечір, і запропонував сходити перехилити по одній – він, мовляв, знайшов тут неподалік за рогом, через майдан, таке місце, де є справді путяще ірландське віскі.
Джордж відказав, що і йому хочеться чогось випити (я не пам’ятаю такого випадку, щоб йому цього не хотілось). Та й я теж відчував, що крапелька підігрітого віскі зі скибочкою лимона буде корисна для моєї печінки; отож, за спільною згодою, обговорення планів відклали на завтрашній вечір, і учасники зборів, понадягавши капелюхи, вийшли надвір.
Chapter Three
Arrangements settled – Harris’s method of doing work – How the elderly family-man puts up a picture – George makes a sensible remark – Delights of early morning bathing – Provisions for getting upset.
So, on the following evening, we again assembled, to discuss and arrange our plans. Harris said:
“Now, the first thing to settle is what to take with us. Now, you get a bit of paper and write down, J., and you get the grocery catalogue, George, and somebody give me a bit of pencil, and then I’ll make out a list.”