Здавалося, що українська пісня зі здобуттям незалежності і самостійності мала би розквітнути. І дійсно, у 1990–ті роки з’явилося багато нових яскравих виконавців, композиторів, ансамблів. Але поступово з рідного телебачення і рідного радіо почала зникати українська пісня. Це було невипадково! Розуміючи значення пісні, яка є бездонною душею нашого народу, нашого етносу, наші вороги зробили все, щоб знищити її, принизити, затінивши російською попсою і «шансоном».
Нам, представникам української культури, зробили виклик до 25–ої річниці Незалежності. Втрата мовного пісенного простору врешті–решт обернулася втратою Криму і війною в Донбасі. У часи, коли ми були найбільше зболені війнами, нелюдськими тоталітарними режимами, Господь Бог завжди посилав українцям для зцілення душі і тіла українські голоси та українську пісню. Таким є феномен Українського січового стрілецтва, таким є феномен пісень 1950–1980–х років. Такою має бути і пісня дня нинішнього.
Слава Богу, що в усі часи в Україні не бракувало патріотів, – один з таких справжніх патріотів рідної землі і рідної пісні – наш друг, журналіст і дослідник, історіограф пісні Михайло Маслій. Довгі роки він прискіпливо збирав свою енциклопедію української естрадної пісні з перших уст її творців, боячись втратити бодай одну зернину цього врожаю. Важко переоцінити його працю. Особливо тепер, коли потреба в його часописах архіактуальна. Завдяки роботі Михайла наша молодь має можливість не втратити зв’язок, історичний і духовний, з своїми творчими батьками.
Ми, Юрій Рибчинський та Ігор Поклад, щиро вдячні авторові за енциклопедію нашої пісні «Україно, ти моя молитва!» (Улюблені пісні 1950–1980–х, їх автори та історії), якою він може пишатися, і бажаємо йому не зупинятися, бо українська пісня була, є і буде тільки тоді, коли у неї будуть такі шанувальники, патріоти, фахівці, як Михайло Маслій.
Ігор Поклад,композитор,Юрій Рибчинський,поет.Білі каштани
Вірш Андрія Малишка
Музика Платона Майбороди
«У кожного твору є своя історія, своя, як би мовити, біографія, – заслужено визнавав композитор Платон Майборода. – Одного разу, розбираючи пошту, я натрапив на два листи, які схвилювали мене своєю співзвучністю моїм думкам. У них київські студенти просили написати пісню про рідне місто, про його чудову красу і, звичайно, про любов. Того ж дня я показав ці листи моєму другові Андрію Малишку. Ідея написати пісні про Київ захопила поета. Незабаром Андрій Самойлович дав текст майбутніх пісень. Перша з них звалася ”Білі каштани”…»
Пісня створена 1953 року до гострої дотепної комедії Василя Минка «Не називаючи прізвищ», про вірш до якої дуже тепло висловився український письменник – гуморист Остап Вишня: «Прекрасний текст пісень написали до п`єси Андрій Малишко та Терень Масенко. Уже кияни наспівують на вулицях малишко – майбородівську пісню про білі каштани. Як ми колись парубкували, таких пісень не було. І сади були, і зустрічі в садах були. Ну, зустрінемося (а воно якраз тоді солдатувалося), та раптом «Соловей, соловей, пташечка, канареєчка злобно пайоть!» А тепер: «Білі каштани, синь Дніпрова, молодість мила вічно жива!» Це вам не ”канареєчка злобно пайоть!”…»
У ті часи, коли працювали українські митці над своїм шедевром, про все можна було говорити лише алегорично, робили це сміливі відчайдухи, та й то не називаючи прізвищ. Саме так, «Не називаючи прізвищ», назвав Василь Минко свою найвідомішу комедію, яка принесла йому славу драматурга – сатирика, який говорив тоді: «Мені хочеться написати таку комедію, щоб носії скверни, виведені в ній, подали на мене до суду за образу». П’єса «Не називаючи прізвищ» здійснила певний переворот у розвитку тодішньої української драматургії. Письменник сміливо й переконливо зобразив суть героїв відверто негативних, показав ситуацію, навмисно загостривши соціальний конфлікт. Свого часу її поставили в ста сорока чотирьох театрах колишнього Союзу. Але якось у Новосибірську спектакль подивилася тодішній міністр культури Катерина Фурцева. Вона розпорядилася зняти п’єсу з репертуару всіх театрів. Святкуючи 1987–го свій 85–річний ювілей, Василь Петрович сумно скаржився на те, що ніхто так і не насмілився скасувати це рішення й до його цікавої та самобутньої праці не звертаються. «Адже, – міркував письменник, – ще в 1950–ті роки моя п’єса закликала до зміни поглядів, закликала відмовитися від колишніх форм життя, покінчити з бюрократизмом і переродженням. Але бюрократичні сили стали на перешкоді цього й нині вони не відмовилися від своїх моральних і етичних позицій».
Вальсова стихія Андрія Малишка виявилася надзвичайно близькою творчому обдарованню його побратима Платона Майбороди. Її любимо не лише у «Білих каштанах», вона милує слух у «Колгоспному вальсі», «Київському вальсі», «Студентському вальсі», «Дніпровських хвилях»… Усі вишукані та незабутні, ностальгійно відомі не тільки в Україні, а й у багатьох державах світу, особливо там, де є великі українські громади: США, Канаді, Австралії, країнах Латинської Америки. Ці пісні нагадують українцям далекий рідний край, його багатовікові звичаї, традиції, природу і людей.
Верховино, мати моя!
Вірш і музика Михайла Машкіна
Народний сільський композитор – аматор, уродженець Східної України, в’язень німецьких концтаборів, який дивом залишився живим, улюбленець свого краю і свого часу, вбивця і самовбивця, талант, життя якого сповнене протиріч, Михайло Машкін – є автором вірша і музики пісні «Верховино, мати моя!», яка від часу написання, з далеких 1950–х і донині, є гімном закарпатської землі. Правда, досі тривають суперечки щодо авторства незабутнього закарпатського шлягера. Існує й інша версія народження пісні «Верховино, мати моя!» Її першоавторство приписують Йвану Гриньку, який мав прізвисько Батринчин і жив у селі Задньому, що над річкою Боржавою. Йван, окрім того, що вів чудернацький спосіб життя, був страшний на вроду – істинний русинський Квазімодо. Єдиним заняттям неосвіченого селянина було випасання корів неподалік гори Клобук (кажуть, що навіть виганяв серед зими, і худобина знаходила для себе пашу). Щоразу, випасаючи худобу, виспівував коломийки та різні закарпатські співанки, яких знав силу – силенну. Чутки про старого заповзятого закарпатського співака Батринчина дійшли й до Михайла Машкіна (до речі, його в ті часи називали не інакше, як «прийшляк»). У 1950–и роках Машкін зачастив у село Заднє. Одного разу «прийшляк» поставив пляшку горілки на стіл і після декількох чарок промовив: «Ану, що ви там, Іване Батьковичу, можете». «Што можу, вто можу, айбо аццякоє–м годен», – спокійно відповів Йван. І заспівав співанку, зовсім невідому Машкіну: У трумбету я задуву, задуву, загуду, Уд Клобука до Бужоры из дівочков піду. Вирьховино, мамо моя, файнота ушытка твоя, Файнота ушытка твоя у тебе на виду…