– Друже, – сказав Девід, – вовки докучають моїм вівцям, мені треба купити зброю, щоб їх відігнати. Що ти можеш мені запропонувати?
– Поганий день у мене, друже Міньйо, – сказав Цайґлер, розводячи руками, – бо я, очевидно, маю продати тобі зброю, яка не принесе й десятої частини своєї ціни. Тільки минулого тижня я купив у торговця віз всякого добра, яке він роздобув на розпродажі королівських речей. Продавали майно з палацу одного великого пана – забув його титул – якого вигнали через змову проти короля. Була там і зброя. Пістоль – ох, зброя гідна принца! Для тебе, друже Міньйо, усього сорок франків. Але, може, аркебуза…
– Підходить, – сказав Девід, кидаючи гроші на прилавок. – Він заряджений?
– Я заряджу, – сказав Цайґлер. – А ще за десять франків дам порох і кулю.
Девід запхав пістоль під плащ і рушив додому. Івон там не було. Останнім часом вона взяла за звичку ходити по сусідах. Але в печі на кухні горів вогонь. Девід відчинив двері й вкинув вірші в розжарене вугілля. Вони запалали з неприємним звуком.
– Пісня ворона! – сказав поет.
Він пішов на горище й зачинився там. У селі стояла тиша, тому багато людей чітко почули рев пістоля. Вони кинулися на звук і побачили, що зі сходів стелиться дим.
Чоловіки поклали тіло поета на ліжко, незграбно прикриваючи пошматоване пір’я бідного чорного ворона. Жінки торохтіли, як їм його шкода. Хтось побіг розказати Івон.
Мосьє Папіно, чий ніс привів його туди одним із перших, підняв зброю і пробігся знаючим і співчутливим водночас поглядом по срібному гравіруванні.
– Герб – пояснив вінкюре, – мосьє маркіза де Бупарітса.
ХРАНИТЕЛЬ ЛИЦАРСЬКОЇ ЧЕСТІ
Не останньою людиною в банку Веймаут був дядько Бушрод. Шістдесят років дядько Бушрод служив дому Веймаут вірою і правдою в ролі робітника, довіреної особи та друга. Зовні дядько Бушролд був темним у тон банківських меблів з червоного дерева; душа ж його була біла, як чисті сторінки банківських бухгалтерських книг. Незмірно приємним було б таке порівняння для дядька Бушроді; бо для нього єдиним інститутом, вартим уваги, був банк Веймаут, в якому він був чимось середнім між швейцаром і генералісимусом.
Веймаут мрійливо розташувався в тіні пагорбів на краю Південної долини. У Веймаутвіллі було три банки. Два з них – цілком безнадійні, запущені установи, яким бракувало респектабельності та престижу Веймаута. Третій був банк, очолюваний Веймаутами – і дядьком Бушродом. У старому веймаутському маєтку – маєтку з червоної цегли, із білою галереєю, перший справа, коли будете заходити в місто з боку затоки Едлер – жили містер Роберт Веймаут (президент банку), його овдовіла донька, місіс Весі – усі називали її «міс Летті» – і її двоє дітей, Нен і Ґай. Там же ж, у хатині на території маєтку, мешкав дядько Бушрод і тітка Мелінді, його дружина. Містер Вільям Веймаут (касир банку) жив у витонченому сучасному будинку на центральній вулиці.
Містер Роберт був крупним, огрядним чоловіком шістдесяти двох років, круглолицим, із довгим сивим волоссям і полум’яними блакитними очима. Він мав запальну вдачу, був добрим, щедрим, усміхався парубоцькою усмішкою і розмовляв грізним голосом куди більш грізним за його слова. Містер Вільям був м’якшою людиною, вишуканий у манерах та занурений у бізнес. Веймаути були першою родиною на Веймаутвіллі, і всі ставилися до них зі заслуженою повагою.
Дядько Бушрод був у банку довіреним швейцаром, посланцем, васалом й охоронцем. Він носив ключ до сховища, так само як містер Роберт і містер Вільям. Часами в сховищі зберігалося і по десять, і по п’ятнадцять, і по двадцять тисяч доларів сріблом. З дядьком Бушродом вони були в безпеці. Він був серцем, совістю і гордістю Веймаута.
Останнім часом життя дядька Бушрода не було позбавленим гризот. І все через містера Роберта. Майже рік містер Роберт, як відомо, зазирав у чарку. Не настільки, щоб ходити п’яним, але це вже ставало в нього звичкою, на яку всі починали звертати увагу. Зо п’ять разів на день він покидав банк і прямував у готель «Купці і Плантатори», щоб промочити горло. Розважливість і ділова хватка містера Робертса від цього зазнавали збитків. Містер Вільям, теж Веймаут, але з не таким багатим досвідом, спробував відвернути неминучий відплив, але він не досягнув абсолютного успіху. Депозити у Веймауті впали від шестизначних цифр до п’ятизначних. Через необдумані позики почали накопичуватися невиплати. Ніхто не брався надоумлювати містера Роберта в питаннях тверезості. Чимало його друзів списували все на втрату дружини два роки тому. Інші казали, що через запальну вдачу містера Роберта до нього годі було приступитися з такими питаннями. Міс Летті з дітьми зауважили зміни й дуже через них побивалися. Дядько Бушрод теж хвилювався, але він був із тих, хто не наважувався напучувати, хоч приходився містеру Роберту мало не компаньйоном. Але на дядька Бушкрода чекав ще більший шок, викликаний пуншами та коньяками президента банку.
Містер Роберт мав пристрасть до рибальства, яку він втамовував, щойно йому це дозволяли погода та бізнес. Одного дня, коли обіцяли наплив окунів, він оголосив про намір провести два-три дні на озерах. Він сказав, що їде на озеро Ріді зі суддею Арчінардом, старим другом.
Отже, дядько Бушрод був хоронителем «Синів та дочок неопалимої купини». Будь-яка спілка, до якої він належав, без вагань робила його своїм хранителем. Він користувався повагою і в кольорового населення. Там його знали як містера Бушрода Веймаута з банку Веймаут.
У ніч після того, як містер Роберт сказав про свій намір їхати рибалити, старий прокинувся опівночі й устав із ліжка, заявивши, що має сходити в банк і принести розрахункову книгу «Синів і дочок», яку він забув забрати додому. Бухгалтер того дня підбив по ній баланс, вклав оплачені чеки й перев’язав двома гумками. Інші розрахункові книги він перев’язував тільки одною гумкою.
Тітка Мелінді протестувала проти такого походу серед ночі, називаючи його безглуздим і непотрібним, але дядько Бушрод не відступав перед виконанням обов’язку.
– Я вже сказав сестрі Аделіні Госкінс, – сказав він, – щоб приходила сюди по ту книжку завтра вранці о сьомій годині, щоб віднести її на засідання ради, і книжка має бути тут до її приходу.
Тож дядько Бушрод надягнув свій старий коричневий костюм, взяв товстий ціпок з гікорі й рушив майже безлюдними вулицями Вейматвілля. Він зайшов у банк, відімкнув бокові двері, знайшов книгу там, де її залишив, у маленькій кімнатці для консультацій, де він завжди вішав пальто. Мимохіть він обвів кімнату поглядом і побачив, що все було так, як він залишив, і вже збирався йти додому, коли нараз завмер від звуку ключа в замку центральних дверей. Хтось швидко зайшов, м’яко зачинив двері й пішов у бухгалтерію за заґратованими дверима.
Та частина банку приєднувалася до кімнати, в якій був дядько Бушрод, вузьким проходом, в якому зараз було зовсім темно.
Дядько Бушрод, міцно тримаючи ціпок, навшпиньки просувався проходом, поки не побачив опівнічного непроханого гостя. Там горіла єдина тьмяна гасова лампа, але навіть при такому поганому освітленні він відразу впізнав президента банку.
З острахом гадаючи, що робити, старий темношкірий стояв нерухомо в темному передпокої і чекав, як розвиватимуться події.
Навпроти, за великими залізними дверима, містилося сховище. У ньому був сейф з цінними паперами, золотом і грішми банку. На підлозі лежало десь вісімнадцять тисяч доларів сріблом.
Президент вийняв із кишені свій ключ, відімкнув сховище й зайшов досередини, майже повністю зачиняючи за собою двері. Дядько Бушрод розгледів через вузький отвір мерехтіння свічки. Через одну-дві хвилини – для спостерігача вони видавалися годиною – містер Роберт вийшов поспіхом із великою сумкою в руках, так, ніби боявся, що його побачать. Однією рукою він замкнув двері сховища.