Коли прибуло підкріплення, вулиця сповнилася криками та скреготом сталі, але налякані коні помчали геть. На подушках лежало мертве тіло бідного фальшивого короля і поета, вбитого кулею з пістоля монсеньйора маркіза Бупертіс.
ГОЛОВНА ДОРОГА
Дорога простягалася ще на десять миль, а далі перетворювалася на головоломку. Праворуч вона з’єднувалася зі ще одною, більшою дорогою. Девід завагався, а тоді сів скраю відпочити.
Куди вели ці дороги, він не знав. На кожній із них, здавалося, лежав світ, повний можливостей і небезпек. А тоді, поки він там сидів, його погляд зупинився на яскравій зорі, яку вони з Івон назвали своєю. Це змусило його згадати про Івон, і він задумався, чи не надто він поспішив із рішенням. Чому він має залишати і її, і рідний дім лише тому, що кілька слів, зронених зопалу, стали між ними? Невже любов така крихка, що ревнощі, які мали б її доводити, можуть її зламати? Ранок завжди приносить зі собою ліки від душевного болю вечора. Він ще міг повернутися додому так, щоб ніхто у Верної ніхто не довідався про його тимчасову відсутність. Його серце належало Івон; там, де він прожив усе життя до сьогодні, він може писати вірші й знайти своє щастя.
Девід підвівся, струсив зі себе неспокій і нестяму, яка спокушала його пуститися в дорогу. Він рішуче подивився в тому напрямку, з якого прийшов. Поки він повернувся тією самою дорогою у Верной, його бажання до мандрів вивітрилося. Він минув кошару, і вівці заметушилися від його кроків, зігріваючи йому серце знайомими звуками. Він безшумно прошмигнув у свою кімнатку й ліг там, вдячний, що його ноги оминули лихо нових доріг тієї ночі.
Як добре він знав жіноче серце! Наступного вечора Івон була біля криниці при дорозі, де молодь збиралася, щоб дати роботу кюре. Куточком ока вона шукала Девіда, хоча її зімкнені вуста здавалися невблаганними. Він спіймав її погляд; зірвав з її вуст зречення її злих слів, а по дорозі додому – і поцілунок.
Через три місяці вони побралися. Мудрий батько Девіда процвітав. Він влаштував їм весілля, про яке чули за тридев’ять земель. Обох молодих людей любили в селі. Вулицями пройшла процесія, влаштували танці; гостей розважав ляльковий театр й акробат із Дре.
Минув рік, батько Девіда помер. Вівці й будинок перейшли до нього. Він вже мав найбільш гожу дружину в селі. Івон тримала цеберка й казани в такій чистоті, що їхній блиск засліплював на сонці. Але подивіться-но на двір, на клумби, такі охайні, що зір миттю повертався. А її спів було чути аж до каштана над кузнею П’єра Ґруно.
Але настав день, коли Девід дістав папір зі шухляди, в яку давно ніхто не зазирав, і почав гризти кінчик олівця. Знову прийшла весна й торкнулася його серця. Він, напевно, справді поет, бо про Івон було забуто. Ця нова чарівність землі приворожувала його своєю магією і грацією. Аромат лісів і лугів розворушили в ньому дивні почуття. Щодня він вирушав з отарою, а повертався поночі. Але тепер він вмостився від огорожею і строчив слова на папері. Вівці розбрелися, а вовки збагнули, що вірші, хоч і важко даються, дають їм легку здобич, відважилися вийти з лісу й цупили його ягнят.
Збірка віршів Девіда більшала, а отара зменшувалася. Ніс, як і язик Івон, ставали все гострішими. Її пательні й казанки ставали все тьмянішими, але очі палали. Вона вказала поетові на те, що через його недогляд отара зазнає втрат, і так він накличе лихо на їхній дім. Девід найняв хлопця, щоб той дивився за вівцями, сам закрився у своїй кімнатці нагорі хати й писав більше віршів. Хлопець, поет у душі, хоч і не в ділі, весь час спав. Вовки часу ж не гаяли й миттю розкусили, що сон втік недалеко від поезії; тож отара стала ще меншою. Поганий настрій Івон зростав пропорційними темпами. Бувало, вона ставала серед подвір’я і лаяла Девіда через вікно, тоді її можна було почути аж за каштаном над кузнею П’єра Ґруно.
Пан Папіно, добрий, мудрий, старий нотаріус, який любив втручатися в чужі справи, це побачив, бо нічому не вдавалося прошмигнути повз його ніс. Добряче підкріпившись тютюном, він пішов до Девіда й сказав:
– Друже Міньйо, я поставив печатку на свідоцтві про шлюб твого батька. Мені б не хотілося ще ставити печатку на документі про банкрутство його сина. але до цього йде. Я кажу це як старий друг. Слухайте ж, що я маю сказати. Ваше серце, як я розумію, лежить до поезії. У Дре в мене є друг, монсеньйор Бріль – Жорж Бріль. Він мешкає в будиночку, заваленому книгами. Він вчений муж; щороку їздить у Париж; сам написав кілька книг. Він може сказати, коли збудували катакомби, як дізналися назви зірок і чому в пісочника довгий дзьоб. На формі та змісті поезії він знається так само добре, як ви – на беканні овець. Дайте йому почитати свої вірші. Тоді будете знати, чи варто вам продовжувати писати, чи краще присвятити всю свою увагу роботі й жінці.
– Напишіть йому, – сказав Девід, – Шкода, що ви раніше про це не сказали.
Зі сходом сонця наступного ранку він вже був на шляху в Дре, зі в’язкою дорогоцінних віршів за пазухою. Ополудні він змахнув пил із черевиків під дверима мосьє Бріля. Той вчений чоловік розірвав печатку на листі мосьє Папіно й поглинув зміст листа через свої блискучі окуляри, як сонце витягує воду. Він повів Девіда у свій кабінет і посадив на невеличкий острівець у морі книжок.
Мосьє Бріль мав совість. Він не відступив перед масою скручених рукописів завтовшки з довжину пальця, а розгладив їх на коліні й узявсяв читати. Мосьє Бріль нічого не залишав поза своєю увагою і свердлив поглядом всю цю купу, як черв’як впивається в горіх у пошуках ядра.
Девід тим часом сидів без діла й тремтів від вигляду такої кількості літератури. У нього аж у вухах гуділо. У нього не було ні мапи, ні компаса, щоб зорієнтуватиися в цьому морі. Півсвіту, думав він, пише книжки.
Мосьє Бріль добрався до останньої сторінки. Тоді зняв окуляри й протер їх хустинкою.
– Як там мій старий друг Папіно? – спитав він.
– Здоровий, як дуб, – сказав Девід.
– Скільки у вас овець, мосьє Міньйо?
– Три сотні й ще дев’ять було вчора, коли їх лічив. Нещаслива отара. До такої кількості ми дійшли від восьмиста п’ятдесяти.
– Ви маєте жінку, дім і живете в добрі. Вівці дали вам досить прибутку. Ви ходили з ними в поле, жили на свіжому повітрі та їли солодкий хліб насолод. Вам всього лиш треба було пильнувати й лежати на лоні природи, слухаючи свист дроздів у гаю. Я маю рацію?
– Так і було, – сказав Девід.
– Я прочитав усі ваші вірші, – продовжив мосьє Бріль, а його погляд блукав морем книжок, наче він думав, куди далі вести корабель. – Подивіться крізь он-те вікно, мосьє Міньйо; скажіть, що ви бачите на тому дереві.
– Бачу ворона, – сказав Девід.
– Це птах, – сказав мосьє Бріль, – який допоможе мені ухилитися від виконання обов’язку. Ви знаєте цього птаха, мосьє Міньйо; це філософ небес. Він щасливий у тому, що схиляється перед своєю долею. Немає іншого птаха, настільки радісного, як цей, з його примхливим поглядом і хвацькою ходою. Поля дають йому все, чого він бажає. Він ніколи не побивається, що його пір’я не сіре, як в іволги. Ви, напевно, чули, мосьє Міньйо, яким музичним талантом обдарувала його природа. Думаєте, соловей почувається щасливішим?
Девід підвівся. Ворон закаркав зі свого дерева.
– Дякую, мосьє Бріль, – сказав він поволі. – То серед всіх тих ворон не було ні одного соловейка?
– Я б його не упустив, – зітхнувши, сказав мосьє Бріль. – Я прочитав кожне слово. Живіть своєю поезію, чоловіче, і більше не намагайтеся її писати.
– Дякую, – знову сказав Девід. – Тепер я повертаюся до своїх овець.
– Може, ви пообідаєте зі мною, – сказав вчений муж, – і тоді б я детальніше все пояснив?
– Ні, – сказав поет, – мені пора повертатися в поле й каркати між своїх овець.
Він поплентався дорогою у Верною з віршами за пазухою. Коли він дійшов до села, то звернув у крамницю Цайґлера, єврея з Вірменії, який торгував усім, що міг роздобути.