Так він собі жив і працював у своєму саду. Навесні, влітку та восени йому жилося зовсім непогано, та о зимовій порі, коли вже не було ні квітів, ні фруктів, аби продати їх на ринку, Ганс дуже потерпав від холоду та голоду і часто лягав спати, повечерявши жменькою сушених груш чи засохлих горіхів. До того ж узимку він почувався дуже самотнім, бо Мірошник ніколи не приходив до нього в гості.
– Поки не зійде сніг, нащо й ходити до малого Ганса, – казав Мірошник своїй жінці. – Коли люди-на у скруті, їй не до гостей. Нехай краще побуде на самоті. Принаймні так я розумію обов’язки справжнього друга і гадаю, що я цілком правий. Почекаю до весни, а тоді вже зберуся його відвідати. Він зможе подарувати мені повний кошик первоцвітів, а це ж для нього така радість.
– Так, ти завжди дбаєш про інших, – відповіла дружина, затишно вмостившись у кріслі перед коми-ном, де палали соснові дрова. – Як це гарно з твого боку! А коли ти говориш про дружбу, просто заслухатись можна. Священик – і той не вміє так красно говорити, дарма що живе у триповерховім будинку і носить на пальці золотий перстень.
– А чом би не запросити малого Ганса до нас? – спитав малий Мірошниченко. – Коли йому погано, я поділюся з ним кашею і покажу йому своїх білих кроликів.
– От дурний хлопчисько! – гримнув Мірошник. – Нащо ти до школи ходиш, як досі не набрався розуму? Якщо малий Ганс прийде сюди і побачить наш жаркий вогонь у комині, і нашу добру вечерю, і оце барильце червоного вина, він може нам позаздрити, а заздрість – це страшний ґандж, що губить людську душу. Звісно ж, я не допущу, аби малий Ганс отак занапастив себе. Я його найкращий друг, я завжди ним опікувався і пильнував, щоб він не збився з дороги. І до того ж, якщо малий Ганс прийде сюди, він може попросити в борг мішок борошна, а я на це не погоджуся. Борошно і дружба – це зов-сім різні речі, і не слід їх змішувати. Коли слова звучать по-різному, то й значення у них різне. Це кожному зрозуміло.
– Як ти гарно говориш! – вигукнула дружина, наливаючи собі кухоль гарячого елю. – Я ледь не заснула, просто наче в церкві!
– Багато людей можуть робити добро, – відповів Мірошник, – а от таких, хто добре говорить, дуже мало. З цього й видно, що добре говорити бага-то важче. Для цього потрібне вміння!
І він суворо зиркнув через стіл на свого маленького сина. Той сидів, похнюпившись, червоний від сорому, і сльози капали в чашку з чаєм. А втім, він був ще зовсім малий, тож йому можна вибачити.
– Це кінець історії? – спитав Водяний Пацюк.
– Звісно, ні, – відповіла Коноплянка. – Це лише початок.
– Тоді ви просто відстали від часу, – зауважив Пацюк. – Нині заведено починати з кінця, потім переходити до початку, а середину розповідати на завершення. Це нова метода. Я чув про неї від одного критика, що прогулювався навколо ставка з якимсь молодим чоловіком. Він дуже докладно описав цю методу, і я певен, що він мав рацію, бо в нього була зовсім лиса голова і окуляри з синіми скельцями, а коли той юнак намагався щось заперечити, він одразу кричав: «Бридня!» Але, прошу, розповідайте далі. Мені надзвичайно подобається Мірошник. Я також маю благородні почуття, тому в нас із ним, здається, багато спільного.
– Тож слухайте, – почала Коноплянка, стрибаючи з лапки на лапку. – Скоро зима скінчилася, розквітли бліді зірочки первоцвітів, і якось Мірошник сказав своїй жінці, що збирається відвідати малого Ганса.
– Яке ж у тебе добре серце! – вигукнула жінка. – Ти завжди піклуєшся про інших! Та не забудь взяти великого кошика на квіти.
Мірошник зв’язав крила свого вітряка важким залізним ланцюгом, почепив на руку великий кошик і спустився до села.
– Доброго ранку, малий Гансе! – привітався він.
– Доброго ранку, – відповів Ганс, спершись на лопату, широко всміхнувся.
– Ну, як тобі велося взимку? – спитав Мірошник.
– Дуже мило, що ви так турбуєтеся про мене, – відповів Ганс. – Правду сказати, було важкенько. Але ж тепер весна, і в мене все добре – бачите, які гарні квіти!
– Ми часто згадували про тебе, Гансе, – сказав Мірошник, – усе гадали, як твої справи.
– Ви такі добрі, – мовив Ганс. – А я вже боявся, що ви про мене забули.
– Гансе, ти мене дивуєш, – обурився Мірошник. – Хіба можна забути про друга! Дружба – дивовижна річ, але, боюся, ти просто не розумієш поезії життя. До речі, які в тебе чудові первоцвіти!
– А й справді, чудові, – згодився Ганс. – А головне, що їх так багато. Це мені дуже пощастило. Може, їх купить донька бургомістра, і тоді я викуплю свого візка.
– Викупиш візка? Ти хочеш сказати, що продав його? Яке глупство!
– Та що вдієш, – зітхнув Ганс. – Бачите, взимку я справді бідував, часом і на хліб грошей бракувало. То спершу я продав срібні ґудзики з недільної куртки, потім – срібного ланцюжка, потім – мою велику люльку, а тоді вже й візка. Але зараз я все викуплю.
– Гансе, – урочисто промовив Мірошник, – я подарую тобі свого візка. Він, звісно, вже не так щоб новий, і один бік у нього відвалився, і спиці трохи погнулись; і все ж таки я тобі його подарую. Знаю, це надто велика щедрість, і багато хто скаже, що я несповна розуму, але ж я не такий, як інші. Я вважаю, що великодушність – основа дружби, і до того ж у мене є новий візок. Отже, не хвилюйся, свого візка я дарую тобі.
– Так, це справді дуже великодушно, – сказав малий Ганс, і його кругле лице засяяло від утіхи. – Я зможу легко його полагодити, адже в мене є кілька гарних дощок.
– Гарних дощок? – перепитав Мірошник. – Слухай, то це ж якраз те, що мені треба. Я давно збираюся полагодити дах у клуні, бо там така здоровенна діра – тільки піде дощ, і все зерно геть вимокне. Як ти вчасно про це згадав! От бачиш, варто зробити комусь добро – і одразу матимеш віддяку. Я подарував тобі візка, а ти подаруєш мені кілька дощок. Звісно, візок коштує набагато дорожче, та справжні друзі не зважають на такі дрібниці. Неси-но ті дошки сюди, я хочу полагодити дах сьогодні.
– Атож, зараз, – і малий Ганс хутко побіг до ко-мори та виніс звідти усі дошки, що мав.
– Щось їх тут малувато, – завважив Мірошник. – Боюся, коли я полагоджу дах, тобі вже й на візок не лишиться. Та що я можу вдіяти? Думаю, за те, що я подарував тобі візка, ти зірвеш мені кілька гарних квіток. Ось, тримай кошик. І дивися, щоб був повний!
– Повний кошик? – перепитав малий Ганс, трохи засмутившись, бо розумів, що коли наповнити квітами такий величезний кошик, то й продавати буде нічого. А йому ж так хотілося викупити свої срібні ґудзики!
– Ну що ж, – сказав Мірошник, – я подарував тобі візка і думав, що можу попросити в тебе кілька квіточок. Може, я помиляюся, але мені здавалося, що дружба – справжня дружба – не має нічого спільного з егоїзмом.
– Любий мій друже, – вигукнув Ганс, – та бери хоч усі мої квіти, я буду тільки радий, що зміг тобі віддячити! Твоя гарна думка для мене дорожча, ніж срібні ґудзики.
І він умить позривав усі свої первоцвіти та наповнив кошик до самого верху.
– Ну, то бувай, малий Гансе, – мовив Мірошник, завдав собі на плече зв’язку дощок, підхопив кошика з квітами і пішов.
– До побачення, – відповів малий Ганс і весело взявся до роботи. Він дуже радів новому візку.
Наступного дня Ганс підв’язував гілочки жимолості до ґанку, аж раптом почув на дорозі Мірошників голос. Він миттю зістрибнув з драбини, побіг у садок і визирнув за паркан. Там стояв Мірошник з великим лантухом борошна на спині.
– Любий Гансе, – сказав Мірошник, – ти не відвезеш оцей мішок з борошном на ярмарок?
– Мені дуже шкода, – відповів Ганс, – але сьогодні я зовсім не маю часу. Треба підв’язати в’юнки, і всі квіти полити, і траву підстригти.
– Ну що ж, гаразд, – сказав Мірошник. – Хоча, як на мене, це не по-дружньому. Я вже зібрався подарувати тобі візка, а ти не можеш зробити для мене таку дрібницю!
– Не кажи так! – вигукнув малий Ганс. – Я ж хочу бути тобі справжнім другом!
Він одягнув капелюха і з важким лантухом за плечима поспішив на ярмарок.
День був спекотний, на дорозі стояла пилюка, і Ганс, ледве подолавши шосту милю, так втомився, що мусив сісти перепочити. А потім він зібрався на силі, знову рушив уперед і врешті-решт доплентав до ярмаркової площі. Там йому пощастило продати борошно за добру ціну, і він мерщій поспішив додому, поки не стемніло, бо остерігався розбійників.