Що ж він побачив?
Перед його зором постала дивовижна картина. Діти пробралися до саду крізь дірку в паркані і повилазили на дерева – на кожній гілці, куди не поглянь, сиділо якесь маля! А дерева так зраділи, побачивши дітей, що вмить розквітли – і лагідно схиляли віти до дитячих голівок. Пташки з веселим щебетом пурхали довкола, і квіти, ніби сміючись, визирали з густої трави. Усюди було прегарно, і лише в дальньому кутку саду ще панувала Зима. Там стояв маленький хлопчик, надто малий, щоб дотягтись до гілки вилізти на дерево. Він блукав довкола і гірко плакав. А бідне дерево досі лишалося голим та засніженим, і Північний вітер з ревінням кружляв навколо нього.
– Ну ж бо, сідай на гілку, мій маленький, – запрошувало дерево і схиляло свої віти усе нижче; та хлопчик був надто малий.
І коли Велетень це побачив, його серце розтануло. «Який я був себелюбний! – подумав він. – Тепер зрозуміло, чому Весна не хотіла сюди приходити. Я посаджу цього хлопчика на найвищу гілку, а потім розвалю огорожу, і мій сад буде завжди відкритий для дітей».
Він дуже шкодував про те, що накоїв.
Велетень поспіхом зійшов униз, тихо розчинив двері і вийшов у сад. Але діти, побачивши його, страшенно перелякалися і втекли, і в саду знов настала Зима. Не втік лише той маленький хлопчик, бо його очі були повні сліз, і він не бачив Велетня. А Велетень ступив до нього, обережно взяв його у свою велику долоню і посадив на дерево. І дерево вмить вкрилося запашним цвітом, і пташки прилетіли до нього співати, а хлопчик обійняв Велетня обома руками за шию і поцілував. А інші діти, побачивши, що Велетень став добрим, прибігли назад, і разом з ними прийшла Весна.
– Віднині це ваш сад, дітки, – сказав Велетень, узяв велику сокиру і розвалив високий мур, який збудував колись.
І опівдні люди, що йшли на ярмарок, побачили, як Велетень грається разом з дітьми в найгарнішому саду, що є в світі.
День непомітно минув у веселих забавках, а ввечері діти прийшли попрощатися з Велетнем.
– А де ваш малий приятель? – спитав Велетень. – Отой хлопчик, якого я посадив на дерево.
Велетень полюбив цього хлопчика найбільше, бо той поцілував його.
– Ми не знаємо, – відповіли діти. – Він, мабуть, пішов.
– Скажіть йому, нехай приходить завтра, – попросив Велетень. Але ніхто з дітей не знав, де живе цей хлопчик, і ніхто не бачив його раніше; і Велетень дуже засмутився.
Щодня після уроків діти приходили гратися з Велетнем. Але того хлопчика, якого Велетень так полюбив, серед них не було ніколи. Велетень був добрим до всіх дітей, проте дуже сумував за своїм малим другом і часто про нього згадував.
– Як би я хотів його побачити! – говорив він.
Минули роки, Велетень постарів і занедужав. Тепер він більше не міг гратися разом з дітьми. Сидячи у великому кріслі, він дивився, як вони бавляться, і милувався своїм прегарним садом.
– У мене багато чудових квітів, – казав він, – але діти миліші від усіх квіток.
Одного зимового ранку, вдягаючись, він поглянув у вікно. Тепер він любив навіть Зиму, бо знав, що Зима – це просто сон Весни, коли квіти спочивають. І, поглянувши у вікно, він здивовано протер очі, а тоді глянув ще раз.
Та й було чому дивуватись! Дерево в дальнім кутку саду стояло уквітчане білим цвітом, а гілки в нього сяяли, мов золоті, і хилилися під вагою срібних плодів. А під деревом стояв малий хлопчик, якого так любив Велетень.
Не тямлячись з радощів, він вискочив надвір, пробіг по траві й кинувся до хлопчика. Та щойно він ступив ближче, лице його затьмарилося гнівом і він спитав:
– Хто насмілився тебе поранити?
На долонях хлопчика були дві криваві рани від цвяхів, і такі самі рани були на обох його ступнях.
– Хто насмілився тебе поранити? – закричав Велетень. – Скажи, і я візьму великий меч і вб’ю його!
– Ні, – відповів хлопчик. – Ці рани завдала Любов.
– Хто ти? – насилу промовив Велетень, і дивний страх обійняв його, і він впав на коліна перед дитиною.
А хлопчик усміхнувся й мовив:
– Колись ти дозволив мені гратися у твоєму саду, а тепер я візьму тебе у свій сад, що зветься Раєм.
І коли діти знов прийшли до саду, вони побачили, що Велетень лежить мертвий, а осяйне дерево ронить на нього свої білі квіти.
Відданий Друг
Н астав ранок, і старий Водяний Пацюк вистромив носа зі своєї нори. Очі в нього були блискучі, мов ґудзики, вуса – сірі та жорсткі, а довгий хвіст – наче чорна гумова палиця.
Поруч хлюпалися у воді малі каченята, схожі на зграйку жовтих канарок, а їхня мати – сніжно-біла качка з червоними лапами – вчила їх пірнати вниз головою.
– Вас ніколи не приймуть до шляхетного товариства, поки ви не навчитеся стояти на голові, – твердила вона і пірнала знову та й знов, щоб показати їм, як це робиться. Проте малеча пропускала її слова повз вуха. Каченята були надто малі, щоб зрозуміти, як важливо бути прийнятим до шляхетного товариства.
– Що за капосні діти! – пирхнув Водяний Пацюк. – Їй-право, їх слід було б утопити!
– Та що ви таке кажете! – озвалася Качка. – Усі ми колись училися. А батькам треба мати терпіння, от і все.
– Мені не знайомі батьківські почуття, – мовив Водяний Пацюк, – і сімейне життя мене не приваблює. Така вже в мене вдача. Я ніколи не був одружений і не мав цього наміру. Звісно, любов – непогана річ, але дружба значить набагато більше. Навіть не знаю, що в світі може бути благороднішим, ніж справжня дружба.
– А скажіть, будь ласка, яким ви уявляєте собі відданого друга? – поцікавилася Зелена Коноплянка, що сиділа на вербі неподалік і прислухалася до розмови.
– Так, мені теж хотілося б це знати, – зауважила Качка і, відпливши на другий бік ставка, пірнула вниз головою: вона ж мусила подавати дітям гарний приклад.
– Яке безглузде питання! – обурився Водяний Пацюк. – Звичайно, відданий друг мусить бути відданим мені.
– А ви йому? – пискнула маленька пташка, гойдаючись на сріблястій вербовій гілці, і швидко-швидко замахала крильцями.
– Я вас не розумію, – відказав Пацюк.
– Дозвольте, я розповім вам одну історію з цього приводу, – сказала Коноплянка.
– Це історія про мене? – спитав Пацюк. – У такому разі я, мабуть, послухаю. Люблю різні вигадки.
– Вас вона також стосується, – відповіла Коноплянка.
Вона злетіла вниз, умостилася на березі і почала розповідати історію про Відданого Друга.
– Колись давно, – заговорила Коноплянка, – жив собі один славний хлопець на ім’я Ганс…
– Він був визначною особою? – перебив Пацюк.
– Ні, – відповіла Коноплянка, – не думаю, що в ньому було щось визначне – хіба тільки добре серце та приязна усмішка, що завжди сяяла на його круглому обличчі. Він жив сам-один у маленькій хатинці і щодня працював у саду. В усьому селі ні в кого не було такого гарного саду, як у малого Ганса. Там росли і запашні гвоздики, і левкої, і жовтці. Були там і червоні та жовті троянди, і лілові первоцвіти, і фіалки – золотисті, блакитні й білі, водозбір і серцевик, майоран і базилік, і примули, і півники, і нарциси, і півонії. Коли відцвітали одні квіти, приходив час цвісти іншим, і тому на сад завжди любо було глянути, а запах там стояв просто чудовий.
У малого Ганса було багато друзів, і найкращим з них був Великий Х’ю, Мірошник. Справді, цей багатій так любив малого Ганса, що, проходячи повз його садок, на знак дружньої приязні завжди перехилявся через паркан і зривав собі великий букет квітів або повну жменю любистку, а як була пора врожаю, то напихав собі повні кишені стиглих слив та вишень.
– У справжніх друзів усе мусить бути спільним, – часто примовляв Мірошник, і Ганс, посміхнувшись, кивав у відповідь. Він дуже пишався тим, що має друга з такими благородними думками.
Звичайно, сусіди подеколи дивувалися, що багатий Мірошник нічим не віддячить малому Гансу, хоч має сотні мішків борошна у клуні, шість молочних корів і велике стадо овець; але Ганс ніколи не замислювався про такі дрібниці, і ніщо його так не тішило, як усі ті гарні слова, якими Мірошник описував справжню дружбу.