Всего за 179 руб. Купить полную версию
– Є, він пасе верблюдів, – відповідала мати.
Взяв тоді Маммедджан в руку палицю, прихопив із собою перепічку і вирушив на пошуки свого батька. Ішов він три дні і нарешті підійшов до стада верблюдів. Запитав він пастуха:
– Чиї це верблюди?
– Бахаветдіна-Верблюда, – відповідав пастух.
Пішов Маммедджан далі і знову натрапив на стадо. Дивиться він – збоку біля стада сидить якийсь старий і годує борошняною бовтанкою стару верблюдицю. Підійшов до нього Маммедджан, привітався, і старий йому відповів. От сіли вони, і старий почав запитувати хлопчика.
– Звідки ти і куди йдеш?
– Мій батько пішов пасти верблюдів, і я йду до нього, – відповідав хлопчик.
– Хто ж твій батько? – знову запитав старий.
– Мій батько Бахаветдін-Верблюд, а мати – Бібі, – відповідав хлопчик.
Тоді Бахаветдін-Верблюд обняв хлопчика за шию, поцілував його і сказав:
– Ах, синку, що тобі тут робити? Іди живи в селищі. Поклади в одну кишеню золото, в іншу – срібло і розкидай навколо себе.
А син йому відповідав:
– Як же це так, батьку: ти будеш пасти тут верблюдів, а я – жити в селищі?
Батько схвалив слова сина і вирішив повернутися додому. Почали вони збирати речі. Ось батько й доручає синові:
– Синку, продавай верблюдів – самців і самиць, усіх верблюдів продавай, тільки не віддавай оцю стару верблюдицю.
Пішов батько в селище, а до хлопчика приїхав якийсь вершник і запитав:
– Чи не продаси худобу?
А Маммедджан йому відповів:
– Не продам.
– Якщо не хочеш продавати всіх верблюдів, то хоч продай трьох-чотирьох, – попросив вершник.
– Добре, – відповів Маммедджан.
Вершник покрутився в стаді і зловив стару верблюдицю.
Тоді Маммедджан йому сказав:
– Батько не велів мені продавати цю верблюдицю, і я її не продам. Візьми будь-якого іншого верблюда.
Вершник знову покрутився у стаді і знову схопив ту ж верблюдицю. Тоді Маммедджан подумав: «Якщо за верблюдицю він віддасть мені коня, що під ним, і торбу золота, то я – будь що буде – продам цю верблюдицю».
– Гей, вершнику, – сказав Маммедджан, – якщо ти віддаси мені свого коня і хурджин золота, я продам тобі цю верблюдицю.
Вершник погодився, зійшов з коня, віддав його, та ще й золото, узяв стару верблюдицю і подався собі. А слідом за старою верблюдицею кинулися бігти і всі інші. Хлопець верхи на коні намагався завернути верблюдів, та нічого з того не вийшло. Кінь під ним захропів, роздув боки і упав мертвим. Так верблюди і втекли, тому що та стара верблюдиця була матір’ю усіх верблюдів у стаді.
Маммедджан залишився пішим серед пустельного степу. Він подумав: «Як же я тепер прийду до батька і що я йому скажу?»
І подався відтоді Маммедджан світ за очі. Якось перед ним виникло місто. Серед ночі у безмісячній темряві увійшов Маммедджан у ворота міста. А дочка хана цього міста призначила біля міських воріт побачення юнакові на ймення Маммед. Той Маммед десь загуляв, забув про домовленість і не прийшов. І ось у ту хвилину, коли Маммедджан підійшов до міських воріт, хтось сказав:
– Маммед-джан[9], ось візьми.
Маммедджан підійшов, і у нього в руках опинився хурджин золота. Озирнувся він і побачив двох коней. Маммедджан миттю прив’язав хурджин на спину одного коня. Тут із воріт вийшла дочка хана, вони сіли на коней і вирушили в дорогу. По дорозі Маммедджан не говорив ні слова, і дівчина подумала: «Чому це Маммед нічого на каже мені?» А коли нарешті зійшло сонце, вона побачила, що це якийсь гарний юнак. От приїхали вони в якесь місто й оселилися в ньому.
Якось Маммедджан вийшов на вулицю і знайшов намисто. Він повернувся додому, показав його дружині, а та й говорить:
– Такого намиста немає ні у хана, ні у падишаха.
– Якщо так, – сказав Маммедджан, – я піднесу його в дарунок ханові цього міста і познайомлюся з ним.
Він поклав на тацю багато різних речей, а зверху – намисто і вирушив до хана. Хан одразу ж вийшов йому назустріч.
– Ти мій новий нукер Маммедджан. Ти приніс мені в дарунок небачені у нас рідкісні речі, – усміхнувся хан, посадив Маммедджана на краще місце і подарував гарний халат.
Маммедджан з дружиною зажили тихо і мирно. У тому місті у Маммедджана був друг, якого він дуже любив. Якось, коли пішов дощ, Маммедджан сказав дружині:
– Напни серпанок.
Коли дружина Маммедджа вийшла надвір, щоб напнути серпанок, її випадково побачив хан. Йому одразу ж відібрало мову. Потім, коли прийшов до тями, хан сказав:
– Я бачив жінку. Неодмінно відшукайте її мені, інакше я вас усіх скараю на смерть.
Поки думали, чия то може бути дружина, друг Маммедджана сказав:
– Я знаю, це дружина Маммедджана.
– Негайно приведіть її до мене! – наказав хан.
– Хан-ага, – почали говорити люди, – не можна насильно відбирати чужу дружину. Треба придумати якийсь привід.
Тоді хан сказав:
– Мої дві дочки ніяк не помиряться через те намисто. Покличте Маммедджана.
Осавул покликав Маммедджана. Не встиг він увійти в двері, як хан каже йому:
– Маммедджане, ти підніс мені намисто, через яке мої дочки ніяк не можуть помиритися. Треба, щоб ти дістав ще таке ж.
– Буде виконано, хан-ага, – промовив Маммедджан і пішов додому.
Дружина у нього запитує:
– Маммедджане, чому такий сумний?
– Хан-ага звелів мені дістати ще таке ж намисто, – сказав Маммедджан.
– Говорила я тобі: не віддавай намисто! Так не послухався, щоб ти оглух! – закричала дружина.
Осідлав Маммедджан коня і вирушив у дорогу. Їхав він, їхав – і перед ним відкрилася долина. Подивився він, а каміння в тій долині точно таке саме, як у тому намисті. Зрадів Маммедджан і вже зібрався було наповнити камінням хурджин, як раптом помітив, що звідкись потекла кров і зразу ж перетворилася на намистини. Маммедджан подумав: «Я розкрию цю таємницю». Підійшов він і бачить – лежить мертва красуня. Дуже здивувався Маммедджан і вирішив розгадати, у чім тут справа. Подивився він довкола, а сонце вже сіло. Вирішив тоді Маммедджан тут заночувати. Ось лежить він, дрімає і бачить, що прийшов дев. Дістав дев склянку, стукнув по ній, і мертва дівчина ожила. Почав дев з дівчиною розмовляти, а на світанку зробив дівчину мертвою, склянку заховав і кудись зник. Маммедджан підійшов, узяв склянку звідти, куди її заховав дев, і стукнув по ній. Дівчина повернулася до життя і сказала:
– Гей, чоловіче! Кулан сюди своїми ногами добирається, птах – на крилах, а ти як потрапив?
– Доля привела, – відповідав Маммедджан. – А ти тепер, коли прийде дев, скажи йому: «Кажуть, душа девів знаходиться в іншому місці. Де ж твоя душа?» Дев розсердиться, але ти плач, і він розкаже тобі.
Сказавши так, Маммедджан відніс склянку на місце, приклав каменем, і дівчина знову стала мертвою. А Маммедджан пішов і ліг спати.
Ось дев, нічого не знаючи про Маммедджана, знову прийшов до дівчини. Коли він сидів розніжившись, дівчина запитала у нього:
– Я чула від батька, що душа девів знаходиться в іншому місці, так де ж твоя душа?
– Хто ти така, щоб запитувати про мою душу? – крикнув дев і дав дівчині ляпаса.
– Відтоді, як я розлучилася зі своїми батьками, у мене тут нікого, окрім тебе, не було, – сказала дівчина девові.
– Приготуй тоді овмач[10], – наказав дев.
Дівчина приготувала овмач. А дев пішов і підняв камінь. З-під каменя, як із отвору посудини, полилася вода. Дев висипав овмач у воду, і з’явилася риба з кільцем у носі.
– Ось це і є моя душа, – сказав дев, показуючи рибу дівчині.
Наступного дня дев подався на полювання, а Маммедджан підійшов до дівчини, оживив її, потім проказав слідом за нею: «Я пірім Вейсел гара!»[11] – і підняв камінь. Кинув він у воду перепічку і упіймав рибу. У цей час несподівано з’явився дев. Та Маммедджан випередив дева і убив рибу. Дев звалився, як підрубана чинара. Піднялася пилюга, зчинилася буря, і навколо потемніло. Потім знову прояснилося, і Маммедджан забрав із собою пері[12], хурджин з намистом і повернувся додому.
Купив Маммедджан на базарі тканину і сказав своїй дружині: