– Відкрий двері!
Тоді сім братів кинулися зусібіч на дева і порубали його на тисячу шматків. Стогони дева долітали до неба. А брати підійшли до Ак-Памик і сказали:
– Ми убили ворога. Чому ти раніше нам нічого не говорила? Треба було давно розказати! Тепер нічого не бійся.
А через місяць уночі до сімох братів прийшли деви – друзі убитого – й убили всіх братів. Ак-Памик залізла в шкуру лева, і деви її не помітили. Напившись крові братів, деви повернулися у своє поселення. Ак-Памик накрила трупи братів чим знайшла, сіла на коня і поїхала від міста до міста, від села до села розпитувати старих людей:
– Чи є спосіб оживити моїх братів?
І всі люди відповідали:
– Мабуть, такого способу немає…
Нарешті зустріла Ак-Памик одного старого, і він сказав їй:
– Оживити твоїх братів можна, та тільки це дуже-дуже важко.
– Нехай важко, дідусю, ти лиш розкажи, як? – попросила Ак-Памик.
І старий розказав:
– Є верблюдиця, яку звуть Ак-Мая. Якщо її молоком побризкати на братів, вони миттю оживуть[4]. Та тільки ж Ак-Мая – людоїдка. Тільки побачить тебе, з’їсть неодмінно. Ось верблюжа її – те людей любить. Коли хочеш добути молоко, візьми із собою гарбуз[5].
– Боже, спаси тебе! – сказала Ак-Памик старому, попрощалася з ним і пішла шукати верблюдицю Ак-Маю.
Ось прийшла вона в одну ущелину, глянула – а там блукає верблюжа.
– Ти чиє? – запитала Ак-Памик.
– Я верблюжа Ак-Маї, – відповіло воно.
– Ну, тоді підійди до мене, – сказала Ак-Памик верблюжаті.
Почувши це, верблюжа підбігло до Ак-Памик. Вона погладила його і поцілувала, а потім сказала, чому вона прийшла.
– Добре, – відповіло верблюжа, – але якщо про це дізнається моя мати, вона з’їсть і тебе, і мене. Лізь до мене під черево. Я почну смоктати і наллю молока в твій гарбуз.
Ак-Памик погодилась і залізла верблюжаті під черево.
– Чи немає біля нас людей, чомусь я чую запах людини? – запитала верблюдиця Ак-Мая.
– Та тут і птах не може пролетіти! – відповіло верблюжа. – Як же сюди потрапить людина?
– Ні, дитя моє, мабуть, все-таки хтось є, я чую запах людини, – сказала Ак-Мая.
– Я прийшло здалеку і нікого не зустріло, – сказало верблюжа.
Тільки-но гарбуз Ак-Памик наповнився молоком, верблюжа відірвалося від матері і відійшло. Коли Ак-Памик була вже біля свого коня, верблюдиця Ак-Мая помітила її і голосно закричала. Ак-Памик ледве встигла сісти на коня і помчала. Верблюдиця кинулася її наздоганяти, але так і не наздогнала.
Тоді верблюдиця сказала:
– Стань чорним каменем, моя дитино! – і зачарувала своє верблюжа.
Кажуть, що отак чорним каменем, воно, бідолашне, і нині ще стоїть на шляху до Мекки!
Про кого тепер послухати новини? Послухайте про Ак-Памик.
Ак-Памик повернулася до своєї печери, зібрали кістки братів, розклала як треба і полила молоком верблюдиці Ак-Маї. Брати, позіхаючи і чхаючи, піднялися.
– Ох, довго ж ми спали! – сказали вони.
– Якби не я – ви спали б до дня воскресіння з мертвих, – промовила Ак-Памик і потім розповіла по порядку все, що сталося.
– Дуже тобі дякуємо, дорога сестро! – сказали брати.
А потім Ак-Памик закип’ятила чай і покликала братів:
– Сідайте, пийте!
Так семеро братів зажили знову, проводячи свої дні у полюванні. Кожен з них взяв собі дружину і влаштував бенкет. Брати продовжували любили сестру, як і раніше, але їхні дружини незлюбили Ак-Памик.
– Нас так не люблять, як її, – говорили дружини. – Давайте-но що-небудь придумаємо.
Але дружина наймолодшого брата Ак-Памик сказала:
– Ні, я не згодна. Ак-Памик мене дуже любить, і я її теж дуже люблю.
Тоді інші дружини сказали:
– Іди геть! Не хочеш діяти з нами заодно – тоді не заважай! А будеш заважати – загинеш!
Злякалася нещасна і нікому не сказала ні слова. А шість дружин зачаклували Ак-Памик і зробили її німою. День за днем Ак-Памик чахла.
– Мила сестро, що з тобою? – з тривогою запитували її брати.
Та Ак-Памик нічого не могла відповісти. Тоді одна з дружин сказала:
– Не запитуйте у неї, що з нею. Це я знаю.
– Якщо знаєш, то скажи нам, щоб і ми знали, – попросили брати.
– Ак-Памик потрібен чоловік, її сердечко зайняти потрібно, – відповіла вона.
– Що ж, віддамо її за того, хто їй сподобається, – сказали брати.
А жінка тут і каже:
– Посадіть її на верблюда і відправте в степ. Хто їй сподобається, за того вона й вийде.
Брати всадовили Ак-Памик на верблюда і пустили його в степ. Ак-Памик їхала в задумі. У той час були в дорозі син падишаха і син візира. Дивляться вони – чорніє щось удалині. Тоді син падишаха сказав:
– У того чорного, що видніється, я беру собі верх.
– А я візьму низ, – сказав син візира.
Під’їхали вони і бачать – на верблюді сидить дівчина.
– Ти людина чи дух? – запитали вони у дівчини.
Але та не зронила ні звуку.
– Звідки і куди їдеш? – запитали вони.
Відповіді не було. Тоді син падишаха сказав:
– Ну, хоч ти нічого й не відповідаєш, а зі мною поїдеш.
Син падишаха приїхав до свого міста і одружився з дівчиною.
Минув рік, і у них народився син. Того дня, коли у Ак-Памик народився син, вона заговорила. Коли син падишаха побачив, що Ак-Памик нарешті перестала бути німою, він дуже зрадів. Почалося у Ак-Памик безжурне життя. От тільки інколи їй хотілося побачити своїх братів. Так минуло чотирнадцять років.
Якось Ак-Памик зробила своєму синові золоті бабки, покликала його до себе і сказала:
– Коли ти будеш кидати бабки, примовляй так:
Про кого тепер послухати новини? Тепер послухаємо про братів Ак-Памик. Кожного дня брати Ак-Памик говорили про неї:
– Ак-Памик зробила нам добро, а ми посадили її на верблюда і сказали: «Їдь собі!» Минуло вже чотирнадцять років. Жива вона чи померла? Ми цього не знаємо. Давайте-но поїдемо кожен в яке-небудь місто та пошукаємо її.
І ось семеро братів вирушили в різні міста. Прийшов до одного міста і Байрам, а тут зграйка дітлахів грається в бабки. Серед них один хлопчик із золотою бабкою. Кожного разу як хлопчик її кидає, він примовляє:
По цих словах дядько упізнав свого племінника.
– А ну ж бо, ходімо зі мною, – сказав Байрам і пішов з племінником.
Так Ак-Памик знайшла свого брата, а брат знайшов Ак-Памик. Вона розповіла йому про все, що з нею трапилося. Після цього брат сказав:
– Ну, я вирушаю назад.
Тоді Ак-Памик наказала людям:
– Принесіть фаланг і скорпіонів! – а сама сіла шити сім мішків.
Принесли фаланг і скорпіонів. Ак-Памик поклала їх у шість мішків і сказала братові:
– Даси по мішку кожній невістці.
А сьомий мішок вона набила кишмишем з горохом і сказала:
– А це віддаси своїй дружині.
Байрам повернувся додому і усім дружинам братів дав по мішку.
– Зовиця прислала нам подарунки! – закричали жінки і засунули руки в мішки. Тут скорпіони з фалангами і впилися їм у руки.
– Ой-ой-ой! – зчинився крик.
А Байрам покликав братів і сказав:
– Я знайшов Ак-Памик. Вона стала дружиною такого-то падишаха.
Слідом за братом приїхала й Ак-Памик. Вона розповіла про все, що з нею трапилося, і семеро братів, порадившись, прогнали своїх злих дружин. Залишилася тільки дружина Байрама, яку Ак-Памик любила до самої смерті.
* * *
Син Бахаветдіна-верблюда[6]
Було це чи не було, а в минулі часи жив чоловік на прізвисько Бахаветдін-Верблюд, і не було у нього дітей. Одного дня порадився він з дружиною, і вони вирішили продати всю худобу і піти до Кааби. Увечері лягли спати, а коли перейшло за північ, якийсь чоловік раптом промовив:
– Хук хак[7], гей, Бахаветдіне, чому ти сумуєш?
Тоді Бахаветдін відповів:
– Немає у мене дітей, тому й сумую.
– Бог дасть тобі сина, а ти назви його Маммедджаном, – сказав той чоловік і зник.
Рівно через дев’ять місяців і десять днів народився у Бахаветдіна син, і його назвали Маммедджаном.
Бахаветдін, не маючи коштів, подався пасти верблюдів[8], а сам усе згадував Маммедджана. Коли його синові пішов восьмий рік, почав він гратися з іншими хлопчиками, а ті й кажуть йому:
– Був би ти хороший, хіба допустив би ти, щоб твій батько пас верблюдів?
Маммедджан прийшов додому і запитав:
– Матінко, у мене ж батько є?