І давай кийком його частувати. Бив, доки душу не відвів.
Потім покликав Іллю, запитує:
– Пам’ятаєш, як я мав поле поміж двох полів, вже й хліб зійшов і визрів, а ти напустив град і все зерно в землю втоптав. Навіщо ти це зробив?
І давай Іллю лупцювати. Добре побив, а наостанок вдарив по очах і осліпив. Сам сів за стіл і обідає. Після обіду пішов у сад, все перебив, потрощив, дерева під корінь зрубав, зруйнував чарівний сад. Відвів душу і сів спочивати.
Побігли вовк і Ілля до Сонця жалітися.
Прийшло Сонце, дивиться – сад зруйнований так, що ворогу не побажаєш.
– Навіщо ти це зробив? – запитує Сонце.
– Одна нива у мене була, – каже хлібороб, – і ту всю Ілля градом побив; я чотири роки пастухом був, трудився, а вовк усю мою працю нанівець звів; я стоденне поле за один день зжав і снопи поставив, залишалося один сніп пов’язати, а ти закотилося, хоч я молив тебе затриматися на хвильку, і згубило мій труд!
Не було що Сонцю всупереч сказати, дало воно орачеві золоте руно і відпустило його.
Приніс він золоте руно цареві.
Утратив цар надію забрати дружину орача. Покликав радників, запитує:
– Як тепер бути?
Сказали радники:
– Пошліть його на той світ, нехай принесе перстень, що ваша мати з собою забрала.
Викликав цар хлібороба, каже йому:
– Підеш на той світ, принесеш перстень, що його моя мати з собою забрала.
Пішов зять Сонця до своєї дружини, радиться:
– Цар таки хоче тебе у мене відібрати, на той світ за перснем своєї матері посилає, що робити?
Дала йому дружина яблуко і сказала:
– Покоти це яблучко і йди слідом, приведе, куди треба.
Узяв він яблуко, покотив і пішов слідом.
Котиться яблучко, котиться і викотилося на одну лісову галяву. На галяві стоїть олень, рогами в небо упирається.
– Привіт тобі! – каже мандрівник.
– І тобі привіт! – відповідає олень. – Куди прямуєш, що тебе сюди привело?
– Іду на той світ. Маю взяти у матері царя перстень, принести йому.
– Може і мені принесеш яке зілля в порятунок. Бачиш, ледве роги ношу – так розрослися.
– Добре, – сказав зять Сонця і пішов далі.
Дійшов до високої скелі, дивиться – стоїть бик на прив’язі. І ні води, ні їдла ніякого, а сам здоровий, товстий, так шкіра на ньому й тріскається.
– З чого це ти такий гладкий?
– Туди прямуючих багато бачив, а назад – жодного, – сказав бик. – Повернешся – розкажу.
Пішов далі зять Сонця і вийшов до чарівних лугів. Дивиться – духмяна соковита трава, як море, хвилюється, струмки дзюрчать поміж трав, а посередині стоїть на прив’язі бик. Сам худющий, і сороці не увірвати з нього шматочок м’яса.
Здивувався зять Сонця, запитує:
– Чому це ти худий, коли стільки паші і води навколо?
– Туди прямуючих багато бачив, а назад – жодного, – сказав бик, – повернешся – розкажу.
Пішов далі зять Сонця і бачить – лежать на топорищі чоловік і жінка, лежать, прекрасно поміщаються, ще і місце по обидва боки залишається. Здивувався зять Сонця, запитує:
– Як це ви вляглися на топорищі удвох, ще й місце лишилося?
– Туди прямуючих ми багато бачили, а назад – жодного, – сказали чоловік і жінка, – іди, повернешся – розкажемо.
Поминув їх зять Сонця, пішов далі.
Довго йшов чи не довго, дійшов одного місця і знову здивувався. Лежать чоловік і жінка на шкурі буйвола, штовхаються, лаються, за місце сперечаються, ніяк удвох не поміщаються.
Підійшов, привітався, каже:
– Що це з вами, невже на шкурі буйвола удвох тісно лежати?
– Туди прямуючих ми багато бачили, а назад – жодного, – сказали чоловік і жінка, – іди, повернешся – розкажемо.
Поминув і їх зять Сонця, іде далі. Бачить – набрала стара бабця яєць і зводить з них вежу. Розкладе, підніме трохи над землею, падає вежа, б’ються яйця. А бабця знову збирає лишок і вежу будує.
Підійшов здивований хлібороб, запитує:
– Що це ти, матінко, робиш? Де це бачено, щоб із яєць вежу зводити, і кому це вдалося?
– Іди, повернешся, розкажу, – каже стара.
Пішов далі зять Сонця за своїм яблуком.
Іде, бачить – сидить старенька біля тоне1. Посадить в тоне білий, як вата, хліб, а виймає чорний, як земля. Здивувався, запитує:
– Чому ти білий хліб кладеш, а чорний виймаєш?
– Туди прямуючих багато бачила, а назад – жодного, – сказала стара, – повернешся – розкажу.
Поминув і її зять Сонця. Йде далі, дивиться – перекинувся чоловік мостом через урвище, усі по ньому ходять, топчуть його ногами.
– Що з тобою? Чому лежиш тут мостом? – запитує орач.
– Туди прямуючих багато бачив, а назад – жодного, – сказав чоловік, – повернешся – розкажу.
Уже далі на шляху Сонцевий зять нікого не зустрів. Дійшов до царевої матері і каже:
– Ваш син велів повернути йому перстень, який ви забрали із собою.
Віддала йому царева мати перстень і сказала:
– Візьми, віддай моєму синові і скажи йому від мене: «Будь ти проклятий за те, що і тут не даєш мені спокою і тривожиш мене, хай твої радники тебе з’їдять!»
Запитав потім Сонцевий зять:
– Бачив я по дорозі оленя, роги у нього до неба доросли, ледве носить їх, чи не навчите, як допомогти йому?
Сказала вона:
– Хай нап’ється олень травневої води, легше йому стане.
Подякував хлібороб, взяв перстень і пішов.
Дійшов до того місця, де чоловік мостом лежить, і сказав йому той:
– Я у своєму житті сторожив один міст. Нікого не пропускав по тому мосту без плати. Тепер за це страждаю.
Дійшов Сонцевий зять до старої, що пекла хліб, сказала вона:
– Я у тому житті була така жадібна, що як почну пекти хліб і побачу, що йде жебрак чи який подорожній голодний, так навмисне повисну головою в тоне, заледве очі собі не випалю, тільки щоб не пожаліти їх, хліба не дати. Тепер мучусь, – який білий хліб не посаджу, він чорною землею стає.
Дійшов орач до старої, що вежу із яєць будувала. Сказала вона:
– Я у тому житті яйця крала, тепер те відбуваю.
Ще через деякий час дійшов хлібороб до чоловіка і жінки, які не поміщалися на шкурі буйвола. Сказали вони:
– Ми у тому житті не любили один одного, світ нам був тісний, ось і тут ненавидимо одне одного, а розлучитися не можемо.
Далі по дорозі дійшов до чоловіка і жінки, які на одному топорищі помістилися, мовили вони:
– Ми і там любили одне одного, і тут ладимо. Люблячим чоловікові і жінці скрізь добре, і топорища їм стане, аби тільки не розлучитися, не втратити пару.
Дійшов Сонцевий зять до бика, який на квітучому лузі з голоду помирав. Сказав бик:
– Погано служив я своєму господареві, ніякої користі від мене не було йому, ось за це і страждаю.
Далі дійшов Сонцевий зять до бика, який на голій скелі ситий і товстий стояв. Сказав бик:
– Я вірно служив своєму господареві і з биками парно дружно тягнув ярмо, не підводив їх, за те у тому житті мені добре жилося, господар добром платив, і тут, хоч і не їм нічого, а ситий.
Дістався орач до місця, де олень рогами небо підпирав, навчив його випити травневої води, відпали у оленя роги.
Прийшов Сонцевий зять до царя, приніс йому перстень від матері, а з ним і прокляття.
Тієї ж миті перекинувся цар зайцем, а його радники – вовками неситими, вмить роздерли вовки зайця-царя.
Усе царське майно дісталося Сонцевому зятю і його дружині – Сонцевій доні.
Нацацеркія
Було таке чи й не було, а жила собі вдова. Своїх дітей не мала, а годувала чоловікового брата – ледачого та товстого. Нічого той ледацюга не робив, лиш сидів коло печі та тріскою попіл ворушив, через що й прозвали його Нацацеркія2. Щодня говорила йому невістка:
– Дівере, а встань-но, та пройдися сюди-туди, та щось зроби – може, заробиш якусь копійку, бо я вже сили не маю тебе годувати!
Тільки дарма! Як сидів Нацацеркія коло печі, так і сидить – тільки попіл ворушить. Ніяк його не можна за поріг випхати.
А це якось виманили його з хати на Великдень. Коли ж повернувся Нацацеркія додому, невістка зачинила двері й не впустила його в хату. Чекав Нацацеркія, чекав, а тоді попросив на дорогу грудку попелу, шило та головку молодого сиру й вирушив у дорогу.
Довго мандрував Нацацеркія по світах і прибився якось до великої річки. Аж бачить: на другому березі річки припав до води дев та так жадібно п’є, що нічого не помічає. Злякався Нацацеркія, як побачив дева, але що мав робити? Назад іти? Побачить дев. Вперед іти – знову побачить. Ото й надумався йти вперед. Дістав шило та й почав колупати грудку попелу – як стала тут курява стовпом! Дев побачив та й дивується. А тоді вхопив каменюку та й гукає: