Всего за 179 руб. Купить полную версию
О. Р. Герман
Казки добрих сусідів. Польова діва
Сонцева доня
Було, та й не було нічого – жили три брати. Зорали вони триденне поле і засіяли. Один – по той бік, другий – по цей бік, а третій – посередині. Зійшла нива така, що краще й бути не може! Колишеться, хвилюється, як море, і серця хліборобів хвилюються, б’ються радісно. Як раптом потемніло все небо, зійшлися хмари, пішов град. Краї поля врятувалися, а середину всю побило, все зерно у землю втоптало.
Прийшов орач, побачив знищену свою ниву, обірвалося у нього серце. Нічого не сказав орач, зітхнув лиш, узяв свій серп і пішов шукати щастя в іншому місці.
Ішов, ішов, прийшов до одного багатія. А у того поле на сто днів роботи.
Сказав орач багатієві:
– Що даси, якщо я зіжну увесь цей хліб за один день?
– Половину урожаю віддам, – каже той.
Пішов наш орач, до півдня крутив солому, щоб снопи в’язати. Опівдні взяв серп і пішов жати. Жне і ставить снопи, цілий день жав, увесь урожай зібрав і в снопи пов’язав з поля стоденного, один сніп пов’язати залишилось, як Сонце почало заходити.
Підвів голову орач, зняв шапку і почав просити Сонце:
– Не заходь, зачекай трохи, один сніп пов’яжу.
Не прислухалося Сонце до його прохання, зайшло. Пов’язав орач останній сніп, прийшов господар. Здивувався він, що увесь хліб зжатий, і каже:
– Що ж, давай поділимо, як домовлялися.
– Ні, – відповідає орач, – не дається мені щастя, не виконав я домовленості, останній сніп після заходу сонця в’язав. Ти – сам по собі, я – сам по собі, – і пішов.
Довго йшов чи не довго, прийшов до одного царя і найнявся до нього пасти овець на чотири роки. Угоду склали таку: якщо зуміє він за чотири роки, щоб вовк жодної вівці не зарізав, моровиця не звалила, – словом, якщо ніякої втрати овець не буде, – поділять усіх овець порівну: половину – пастухові, половину – господареві, а ні – нічого пастухові не дістанеться і піде він з пустими руками.
Домовились, і погнав пастух овець на пашу. Чотири роки ходить пастух за вівцями, так ходить, що за всі чотири роки і вушка з жодної овечки не втратив. Уже гонить останнього дня пастух до господаря отару ділити, як, звідки не взявся, вискочив вовк, схопив одну овечку і потягнув до лісу. Пригнав пастух овець. Подивився господар, зрадів, як добре худоба доглянута, і хоче вже отару навпіл ділити, тільки відмовився пастух, кинув свою палицю і пішов геть – не виконав він угоду: втратив одну овечку, не взяв винагороду.
Ішов, ішов, дійшов до одної річки. Сів відпочити. Аж бачить, злетіли з неба три Сонцеві доні, зайшли в річку, купаються. І такі ж гарні – кращих на світі немає.
Підвівся він, підкрався до Сонцевих дочок, схопив одну з них і кинувся втікати. Біг, біг, прибіг у поле, поставив там хижку, і почали вони жити у тій хижці як чоловік і жінка. Тільки бідують дуже, нічого у них немає. Чоловік і на роботу нікуди не ходить, каже:
– Куди я не ходив, за що не брався, не дається і не дається щастя. Навіщо ходити даремно?
А у Сонцевої доні був перстень виконання бажань. Дала вона той перстень чоловікові і сказала:
– Ось моє придане. Покладеш його на землю – з’явиться стіл, покладеш на стіл – з’явиться їжа та напої, знімеш перстень зі столу – все прибереться, заховаєш – все зникне. Ось і все моє багатство.
Зрадів чоловік. Зажили вони щасливо і весело. Тільки захотілося чоловікові запросити царя в гості. Відмовляє дружина:
– Сиди собі. Царя в гості кликати – не жарт. Тільки і є у тебе, що один перстень, цим хочеш царя здивувати? Дивись, не загуби і його!
Уперся чоловік, стоїть на своєму:
– Ні та ні, хочу я запросити царя. Нехай прийде, подивиться на наше селянське життя, хай знає, що і ми живемо на світі і можемо прийняти царя.
Одного ранку прокинувся він і пішов кликати царя в гості. Прийшов, приніс дари, які мав, і просить:
– Ощасливте нас, будь ласка, приходьте на обід до нашої хижки.
Посміявся цар:
– Хто ти і який твій обід?
А потім сказав:
– Я-то не піду до тебе, але, якщо хочеш, пошлю з тобою своїх радників.
Викликав цар радників і наказує:
– Підіть подивіться, чому це він мене до себе в гості кличе, є у нього чим пригостити чи посміятися хоче?
Пішов орач, повів царських радників і свиту їхню. Зголодніли у дорозі радники. Убили вони фазана, послали слуг його засмажити. А вже дійшли до житла орача, зайшов слуга в хижку, смажить фазана, раптом зайшла Сонце-діва, побачив її слуга, дивиться, очей відвести не може. Забув про все на світі, так увесь фазан згорів.
Приніс він те, що від фазана залишилось, і подає радникам. Ті розсердились:
– Що ж ти не слідкував, вугілля нам приніс?!
Мовить слуга:
– Була там у хижці жінка, розум у мене відібрала. Не бачив я нічого, окрім неї, нічого не розумів, так і згоріла у мене дичина.
Поспішили радники до хижки, мерщій красуню побачити.
Зійшли з коней опріч хижки. Взяв орач свій перстень, обійшов усіх коней, і з’явилися на конях мішки з вівсом та битою соломою. Потім обійшов ще раз – зникли пусті мішки.
Поклав перстень перед собою – з’явився стіл. А на ньому по колу їжа та питво з’являється, та все нові і нові страви – на всіх вистачає.
Дивуються радники: ні дому пристойного, ні слуг, і звідки все береться? Вийшла з хижки Сонцева доня, завмерли радники. Пригостив усіх гостей зять Сонця на славу і відпустив.
Прийшли радники до царя, запитує цар:
– Як пригощав вас мій підданий?
Розповіли вони, як їх пригощали і як уся їжа без вогню готувалася, а дружина у нього – таких красунь світ не бачив.
– Ця жінка не у нього повинна бути, а у вас, царю вельможний, – кажуть.
– Як же її відібрати? – запитує цар. – До чого присікатися?
Сказали радники:
– Викличте його і веліть – хай принесе золоте руно, яке є у Сонця. Піде він, живим звідти не повернеться, а дружина його вам дістанеться.
Негайно покликав цар орача до себе і наказав:
– Маєш ти знайти і принести мені золоте руно, що є у Сонця.
Зажурився зять Сонця, прийшов та й каже дружині:
– Цар вимагає, щоб я приніс йому золоте руно, яке є у Сонця.
Сказала дружина:
– Що ж тепер побиватися? Треба було раніше думати, а тепер цим ділу не зарадиш, краще збирайся і вирушай у дорогу.
Дала вона йому знак для рідних і відправила.
Пішов зять Сонця.
Довго він ішов, багато країн обійшов, усю сушу пройшов, усі сонячні країни. Врешті прийшов туди, де Сонце і Місяць проживають.
Сонце вже пішло світові білому служити, а Місяць був удома. Зустрів Місяць зятя, упізнав його по знакові, що йому дружина дала, зрадів, прийняв гостинно. Пішов порадувати матір:
– Зять наш прийшов.
Запитують орача, що його привело.
Розповів зять про все, що з ним трапилось, і сказав Місяць:
– Скоро прийде Сонце. Тільки не витримаєш ти його вогню, згориш.
Обернув його голкою і увіткнув у стовп.
На вечір прийшло Сонце.
– Дух людський чую, – каже.
– Що ти?! – розсердився Місяць. – Звідки тут людині взятися? Це ти ходив по світові, ти, мабуть, і приніс із собою дух людський.
Потім каже:
– А що, якби і справді сюди наш зять прийшов, спалиш його?
– Ні, ні, – поклялося Сонце, – тільки б глянути на нього, побачити, що то за чоловік наш зять.
Обернув Місяць голку знову людиною і поставив перед Сонцем.
Привітало Сонце зятя і запитує, за чим він прийшов.
– Цар хоче відібрати у мене твою доню. Почув він, що у тебе є золоте руно, і послав мене за ним. Не принесу – відбере мою дружину, твою доню.
– Не переймайся, – каже Сонце, – піди в садок, відпочинь.
Повели його в сад.
Чарівний то був сад. На одних деревах вже плоди спілі, інші ж дерева усі цвітом обліплені, на ще інших бруньки розкриваються, а на деяких вже лист опадає…
Дуже сподобався сад гостеві, ходить, милується.
Сказало Сонце:
– Побудь тут, сил наберися, а обід тобі подадуть вовк та Ілля-громовержець.
Зголоднів зять Сонця, сів, чекає обід.
З’явився вовк, приніс стіл. З’явився Ілля-громовержець, подає страви та напої.
А зять Сонця підібрав у саду замашний кийок. Відкликав він вовка вбік і каже:
– Пам’ятаєш, як чотири роки ходив я за вівцями, так ходив, що у жодної вушка не пропало, а ти вискочив в останній день і вкрав у мене овечку? Навіщо ти це зробив?