– Мене звуть Кікі Ару. Досі я жив на горі Жвак, у країні Оз, але тепер я мандрівець, як і ви.
Король номів проникливо подивився на нього.
– Я чув, як та пташка сказала, ніби ти перекинувся сорокою, тоді знову людиною. Це правда?
Кікі завагався, але вирішив, що заперечувати не варто.
Йому здалося, що, сказавши правду, він видасться значнішою персоною.
– Ну… правда, – відповів він.
– То ти Чарівник?
– Ні, я вмію тільки перекидатись, – признався він.
– Ну, це дуже добрі чари, – сказав старий Коструббо. – Я сам колись володів такими ж чарами, але мої вороги відняли їх у мене. І куди ти прямуєш тепер?
– Іду до заїзду – по вечерю й на ночівлю, – відповів Кікі.
– А гроші, щоб заплатити за це, ти маєш? – спитав Коструббо.
– Одне золоте кружальце.
– Украдене, до речі. Дуже добре. І радієш, що ти лихий. Іще краще. Ти мені подобаєшся, юначе, і я піду з тобою до заїзду, якщо ти пообіцяєш мені за вечерею не їсти яєць.
– Ви не любите яєць? – спитав Кікі.
– Я боюсь їх, бо вони небезпечні! – відказав Коструббо, здригнувшись.
– Гаразд, – погодився Кікі. —Я не замовлятиму яєць.
– Тоді ходімо, – сказав ном.
Коли вони ввійшли до заїзду, господар насуплено глянув на Кікі й мовив:
– Я ж тобі казав, що без грошей їсти не дам.
Кікі показав йому золотого.
– А ви? – спитав господар, повернувшись до Коструббо. – Маєте гроші?
– Я маю щось краще, – відповів старий ном і, вийнявши з однієї кишені торбинку, висипав з неї на стіл купку блискучих самоцвітів – діамантів, рубінів і смарагдів.
Господар одразу зробився дуже чемний з цими чужинцями. Подав їм чудовий обід, а поки вони їли, молодий Верхотур спитав свого товариша:
– Де це ви взяли так багато самоцвітів?
– Можу сказати, – відповів ном. – Коли оті нахаби з Озу відняли в мене королівство – тільки тому, що це було моє королівство і я хотів правити ним, як мені подобається, – то сказали, що я можу взяти стільки самоцвітів, скільки зумію винести. А я мав на своєму вбранні багато кишень, то й понасипав їх повні. Самоцвіти дуже добре мати з собою в мандрах, за них можна купити будь-що.
– Вони кращі за золоті кружальця? – спитав Кікі.
– Найменший із цих самоцвітів вартий сотні золотих монет – таких, як ти вкрав у того старого.
– Не говоріть так голосно, – злякано попросив Кікі. – А то ще хтось почує.
Після вечері вони обидва вийшли прогулятись, і колишній Король номів сказав:
– А ти знаєш Кудлача, Опудала, Залізного Лісоруба, Дороті, Озму і все оте кодло з Озу?
– Не знаю, – відповів юнак. – Я весь час жив на горі Жвак, поки не втік учора через Мертву Пустелю в подобі яструба.
– То ти ніколи не бачив Смарагдового міста в країні Оз?
– Ніколи.
– Ну, а я, – сказав ном, – знав усіх їх, і можеш здогадатися, що я їх не люблю. І під час своїх мандрів я весь час міркував, як помститися. Тепер, зустрівши тебе, я бачу спосіб, як завоювати країну Оз і самому стати там Королем, а це краще, ніж бути Королем номів.
– А як же ви це зробите? – здивовано спитав Кікі Ару.
– То вже моя справа. Насамперед я хочу домовитися з тобою. Скажи мені таємницю, як перекидатись у що хочеш, і я дам тобі повну кишеню самоцвітів – найбільших і найкращих з усіх, які маю.
– Ні, – відказав Кікі, бо зрозумів, що ділити свою могутність із кимось небезпечно для нього самого.
– Я дам дві кишені самоцвітів, – пообіцяв ном.
– Ні, – відказав Кікі.
– Я тобі віддам усі самоцвіти, які маю.
– Ні, ні, ні! – вигукнув Кікі, що вже почав боятися.
– Ну, тоді, – сказав ном, дивлячись на юнака лихим оком, – я скажу господареві заїзду, що ти вкрав золотого, і він віддасть тебе тюремникам.
Кікі на ту погрозу тільки засміявся.
– Поки він це зробить, я перекинусь левом і роздеру його на шматки, або ведмедем – і з’їм його, або мухою – і залечу кудись так, що він мене не знайде.
– Ти справді можеш творити такі дива? – спитав старий ном, зацікавлено дивлячись на нього.
– Авжеж, – запевнив Кікі. – Я можу обернути вас у паличку, або в калюжу, або в камінь і покинути тут, при дорозі.
Лихий ном трохи здригнувся, почувши це, але йому ще дужче закортіло заволодіти великою таємницею. Трохи згодом він почав знову:
– Я тобі скажу, що я зроблю. Якщо ти, відкривши свою таємницю, допоможеш мені завоювати Оз і обернути моїх тамтешніх ворогів у палички або в каменюки, я згоден поставити тебе правителем Озу, а сам стану твоїм першим міністром і дбатиму, щоб твоїх наказів дотримувалися.
– Допомогти допоможу, – відказав Кікі, – але таємниці не відкрию.
Нома ця відмова так розлютила, що він з люті довго підскакував, задихався й бризкав слиною, поки врешті погамував себе. Та юнак нітрохи не злякався. Він тільки сміявся з лихого старого нома, а той казився ще дужче.
– Облишмо це, – сказав він, коли Коструббо трохи заспокоївся. – Я не знаю тих людей із країни Оз, яких ви згадували, отже, вони мені не вороги. Коли вони витурили вас із вашого королівства, це ваша справа, не моя.
– Невже тобі не хочеться стати Королем такої прекрасної країни Чарів? – спитав Коструббо.
– Хочеться, – відказав Кікі. – Але ви самі хочете бути Королем, і це нас пересварить.
– Ні, – зауважив ном, знову пробуючи обдурити його. – Мені, як подумати, не кортить стати Королем Озу. Мені й жити в тій країні не дуже кортить. Я хочу насамперед помандрувати. А коли ми зуміємо завоювати Оз, я здобуду стільки чарів, що зможу відвоювати й своє власне Королівство Номів, тож я вернусь до себе й житиму в своїх підземних печерах – вони більше схожі на домівку, ніж поверхня землі. І ось що я тобі пропоную: допоможи мені завоювати
Оз і помститись, та ще відняти чари у Ґлінди й Чарівника, – а потім я поставлю тебе Королем Озу.
– Я подумаю, – відповів Кікі й того вечора більше нічого не сказав.
Уночі, коли всі в заїзді поснули, старий ном Коструббо тихенько встав з ліжка й пішов до кімнати, де спав верхотур Кікі Ару. Там він обнишпорив усе, шукаючи чаклунське знаряддя, яке могло все обертати в будь-що. Звичайно, такого знаряддя там не було, і хоча Коструббо обшукав усі юнакові кишені, він не знайшов узагалі нічого чарівного.
Тому вернувся у своє ліжко, вже сумніваючись, що Кікі володіє такими чарами.
Уранці він сказав:
– А куди ти помандруєш сьогодні?
– Та, мабуть, до Королівства Троянд, – відповів юнак.
– Це далека подорож, – сказав ном.
– А я перекинуся птахом, – відказав Кікі, – й долечу до Королівства Троянд за годину.
– Тоді оберни й мене на птаха, і я полечу з тобою, – попросив Коструббо. – Але краще полетімо до країни Оз, хоч подивимось, яка вона.
Кікі замислився. Правда, всі краї, які він відвідав досі, були приємні, але він усюди чув, що країна Оз прекрасніша й миліша. Країна Оз була і його батьківщиною, і справді, якщо є якийсь шанс стати там Королем, треба щось знати про неї.
Поки Кікі-верхотур думав, ном Коструббо теж думав.
Цей хлопець наділений чудесною могутністю, і хоча він взагалі простак, але розлучатися зі своєю таємницею не збирається. Проте, якщо умовити його, щоб переніс старого лихого нома Коструббо до країни Оз, куди він інакше ніяк не може потрапити, далі, можливо, пощастить переконати хлопця, щоб слухався його порад і пристав до змови з метою помсти, яку він уже надумав у своєму чорному серці.
– В Озі є чарівники й чаклуни, – зауважив Кікі трохи перегодя. – Вони можуть розпізнати нас навіть обернених.
– Ні, як будемо обережні, – запевнив Коструббо. – Озма має Чарівну Картину, на якій може побачити все, що забажає, але ж вона не знатиме, що ми прилетіли до Озу, й не зможе звеліти своїй Чарівній Картині, щоб показала їй, де ми й що ми робимо. Ґлінда Добра має велику книгу, що називається Книгою записів, – у ній чарівним чином записується все, що роблять у ту хвилину люди в країні Оз.
– Ну, тоді яке пуття з наших спроб завоювати країну, – сказав Кікі, – коли Ґлінда може прочитати у своїй Книзі все, що ми робимо, а що її чари могутніші за мої, то вона може перекреслити наші наміри.
– Таж я сказав «люди»! – заперечив ном. – У Книзі не записується, що роблять птахи чи звірі. Вона сповіщає тільки про людські діла. Тож як ми полетимо туди у подобі птахів, Ґлінда не знатиме про це нічого.