Але й друге правило не спирається виключно на досвід, адже, як я вже згадував, досвід вказує нам на ті випадки, які суперечать цьому закону. Отже, якщо з одного боку цей другий закон подібний до першого тим, що не спирається на досвід, то з другого боку він відрізняється від нього тим, що перший закон, так званий закон причиновості, є аксіомою, тобто твердженням, якого не можна довести, але яке виключає будь-які сумніви, і в яке кожен повинен вірити, так само як і в те, що між двома точками можна провести лише одну пряму лінію, а це є геометричною аксіомою, яку також довести неможливо (приклад про два числа, які рівні третьому).
Другий же закон, далеко не такий чіткий та загальний, оскільки не виключає можливості винятків та модифікацій, вже не є аксіомою, а наслідком розумового інстинкту, причому вираз «розумовий інстинкт» має нам слугувати за визначення не витлумаченої для нас необхідності, яка змушує нас до того, що ми віримо у різноманітні речі і до різноманітних речей пристосовуємося. Так, наприклад, на основі цього розумового інстинкту ми сліпо віримо нашій пам’яті, хоча вона дуже часто вводить нас в оману.
Іншого роду трудністю є опис явищ, яких ми чуттєво не сприймаємо, психічних явищ. Тут, відповідно, спостереження є зовсім неможливим, тому що не лише ніхто інший не бачить явищ моєї психіки, але навіть я сам не спроможний спостерігати того, що відбувається в моїй психіці, під час того, як це відбувається. Якщо, наприклад, я хочу спостерігати яке-небудь відчуття смутку, злості, радості тощо, то тієї миті, коли в мені виникає цей намір спостерігати, відчуття смутку, злості, радості в мені згасає. Це є наслідком так званої «вузькості свідомості», яка в дану мить дозволяє спрямувати нашу увагу лише на одне психічне явище; також, наприклад, той, хто захоплений враженнями, спричиненими прекрасним краєвидом, не чує у цей час того, хто до нього мовить. Тому, коли ми описуємо психічні явища, то покладаємося тільки на пам’ять. Наша віра у пам’ять, як я вже згадував, є наслідком розумового інстинкту, адже пам’ять не лише може нас настільки обманювати, що може подати нам розмаїті речі як такі, що з нами відбулися, хоча їх ніколи не було насправді; окрім цього, кожному відомо, як зовсім по-іншому річ зображується в пам’яті, аніж є насправді. Кожен, хто довгі роки не відвідував якогось місця і до нього повертається, спостерігає, що розмаїті речі постають перед нами інакше, аніж ми мали їх, як говориться «у пам’яті». Тож хоча при спостереженні психічних явищ час, протягом якого вони були зачеплені пам’яттю, є значно коротшим, все ж можна легко зрозуміти, що і тут не обійдеться без певних, хоча й невеличких, змін. І навіть не існує контролю за спостереженням, через те що інші не можуть підтвердити, наскільки докладно я описав свої психічні явища, а оскільки я сам описую їх лише з пам’яті, то головною засадою наук, які описують явища психіки, є пам’ять.
Таким чином ми бачимо, що вже там, де йдеться про закладання першого фундаменту людського знання, а саме, про констатування та опис перших явищ чи предмету, наш досвід відіграє дуже незначну роль і надає нам певною мірою лише здатність до того, аби ми могли застосувати вищезгадані закони нашого розуму. Адже на них спирається все описове знання, таке як ботаніка, зоологія, мінералогія, анатомія, географія тощо.
2. Однак згадані щойно науки займаються чимось більшим, аніж лише описом. Після опису йде класифікація. А опис, який би не поєднувався з класифікацією, або не уможливлював би її, не мав би жодної наукової цінності. Так само можемо сміливо сказати, що знання, яке обмежується перерахуванням несисте-матизованих предметів, навіть якнайкраще та найдокладніше описаних, насправді не заслуговує називатися знанням.
Отже, якою єоснова класифікації Безсумнівно, розуміння [wyobrażnia] типів [rodzajow] івидів [gatunkow].
Все, що з певних міркувань, якщо ці міркування є підставою поділу на види і типи, є подібним, утворює такий тип чи вид. Отож, підставою будь-якої класифікації є поняття типу і подібності, за допомогою якого предмети, котрі належать до одного виду відрізняються як певна цілість, від предметів, що належать до інших типів.
Ще нерозв’язаним залишається питання, чи людина приходить до поняття типу шляхом досвіду, тобто, бачачи розмаїті подібні між собою предмети і кажучи, зауваживши цю подібність, що ці предмети належать, з певних міркувань, до одного типу; чи людина, маючи від природи певні загальні поняття, намагається окремі явища і предмети підпорядкувати цим загальним поняттям. Але все ж таки про всяк випадок приймає рішення про те, до якого класу належить якийсь предмет на основі подібності, яку має цей предмет у порівнянні з іншими предметами того ж класу. А оскільки подібність стосується ознак і властивостей предметів, тому треба у ній розуміти те, що я сказав вище про спосіб, яким ми пізнаємо предмети і властивості цих предметів, тобто, що закони нашого розуму відіграють при тому більшу роль, аніж самі предмети. У цьому випадку треба приписати тим більший вплив розуму, оскільки без розуму не було б порівняння, без якого, своєю чергою, важко було б говорити про подібність.
Тож і при класифікації, яка слугує засобом наукового пізнання, так званий досвід, дає нам певною мірою лише поштовх [роchор] до розумової діяльності, яка здійснюється згідно із законами, про істинність яких нам не говорить жоден досвід, але якому віримо, знову ж таки, у силу нашого інстинкту розуму.
3. Але вже Аристотель зауважив: людині не достатньо знати, що те чи інше існує в такий чи інший спосіб, але людський розум прагне знати, чому те чи інше існує в такий чи інший спосіб. Таким чином, людина шукає причину кожного явища. Вона шукає причину на основі переконання у безумовній істинності закону причиновості, тобто на основі, яка, як я намагався показати вище, не спирається на досвід. А дослідження, які мають на меті виявити те, що в даному випадку є причиною, повинні спиратися на такий досвід, про який я говорив на початку і для якого, саме цей закон причиновості є основою, незалежною від будь-якого виду досвіду.
Але не тільки те, що дослідження, які стосуються виявлення причин, вводять нас в оману як такі, що спираються на чуттєве підтвердження; тут виникають інші труднощі, які полягають у тому, що ми майже не спроможні створити таких умов, в яких би виявилася лише одна причина і лише один наслідок. У результаті цього майже кожен умовний дослід [doświadczenie warunkowe], кожен так званий експеримент, має похибки, усунення яких вимагає багатьох, спеціальних експериментів, які завжди ґрунтуються на тому ж самому, тобто на віднайдені закону причиновості в окремих випадках. Так, наприклад, фізіолог, бачачи, що деякі частини тіла після смерті роблять певні рухи, і прагнучи з’ясувати причину цього явища, повинен зважати на різні можливості. Причиною цих рухів можуть бути електричні розряди, що виникають в матеріалі, на якому лежить труп, або ж ті, якими завжди насичене повітря; причиною також можуть бути різноманітні властивості організму, про які вчені ще навіть і не здогадуються; нарешті, причиною може бути і та обставина, що в гаданому трупі остаточно не припиняються процеси життєдіяльності саме в ту мить, яку ми називаємо смертю, і що він так само і після цієї миті за певних умов здійснює певні рухи, як ми знаємо, наприклад, що у небіжчика ростуть волосся та нігті. Отже, щоби мати змогу сказати з великою певністю, що саме це, і ніщо інше, є причиною посмертних рухів, треба усунути вплив усіх інших можливих причин і спостерігати за трупом лише під впливом однієї гаданої причини, що часто неможливо здійснити.