Але цей принцип можна застосовувати не лише до людей, але й до всього світу, з яким ми стикаємося у нашому житті. Бо не лише люди часто руйнують наші плани, але до цього спричиняється також і так званий перебіг подій, так звана доля, до цього спричиняються обставини, умови, стосунки тощо. І знову ми потребуємо ґрунтовного знання про те, в яких межах ми можемо впливати на цей перебіг подій, і де закінчується наша над ним влада. Всяка боротьба зі своєю долею, всяке відчуття незадоволення, скривдженості, всяке биття головою об стіну, є проявом хибного судження, нібито це могло щось у даному становищі змінити. А тим часом це все лише утруднює нам точне орієнтування у даному становищі і вибір засобів, які могли б принаймні згладити його негативні сторони. Той же, хто знає, що стурбованість і сум, заламування рук і нарікання ніколи ще ані на йоту не змінили існуючого стану речей на кращий, той не марнуватиме своїх сил на подібні заняття. І тоді він відчує у собі дивну силу і могутність, яка ґрунтується на тому, що цей жереб, цей перебіг подій не здатні повалити його на землю, що він із погідним і спокійним виразом обличчя підставляє груди під усі удари, які йому загрожують, що ніщо не зможе вивести його з рівноваги.
Таке знання дає людині найбільшу силу і могутність, адже робить її незалежною від речей, на які вона не може впливати, робить її вищою за усе те, чому, заплутана у хибних судженнях щодо її відношення до світу, підпорядковується людина; піднімає її над почестями, майном, людським визнанням і над прив’язаністю до власного життя. Таку людину римський поет оспівує так: й тоді, як валиться весь світ, вона своєї не утратить рівноваги.
Тож знання є силою не лише тому, що дає нам можливість передбачати майбутнє і владу над природою і людьми, але також і тому, що вивільняє нас з-під влади усього того, над чим ми самі не можемо мати влади. І тим самим забезпечує нам задоволення і рівновагу розуму, тобто те, що, якщо й не є повним щастям, але найбільше до нього наближається. І кожен, напевно, погодиться, що те, що може нам дати щастя або замінити його, мусить бути все ж таки великою силою. Тому такою великою силою є, окрім усього психологічно-гуманістичного знання, знання філософське. Саме воно звільняє людину від хибних суджень, оман і помилок, яких ми припускаємось так легко, звертаючи увагу на зовнішній бік речей і досліджуючи лише їх поверхню; саме воно навчає нас завжди досягати суті людських справ і ставитися до них відповідно до їхньої правдивої вартості. Саме воно зцілює нас від дурної зарозумілості, через яку нам здається, що власне ми є віссю, довкола якої обертається життя. Тому також відкриття Коперника, яке перенесло Землю із центру всесвіту, має таке велике філософське значення – це філософське знання показує нам цілісність всесвіту, маленькою частинкою якого ми є, і водночас каже нам радіти, що в цій цілості, в цьому всесвіті, ми маємо своє місце і своє завдання для здійснення. І хоча сила, що випливає з такого знання, є незмірно великою, вона не перешкоджає нікому іншому у здобутті такої ж сили; тож прагнення до такої сили може бути справою усіх.
Дорога до філософського знання, яке дає таку життєву силу, є довгою і важкою. Не одразу його можна здобути, і не з самих лише книжок і лекцій. Але дорога до нього відкрита кожному і, з якого б пункту людина до нього не наближалася, кожен крок зроблений у напрямку серйозного навчання, у напрямку здобуття знань, а тим самим і орієнтації у світі, є одночасно кроком до тієї ідеальної мети людського життя, до якої зводяться усі прагнення до знання, до сили і до щастя.
Переклад з польської Ігоря КарівцяОснови людського знання17
Ми не знаємо та й ніколи вже не дізнаємося, коли саме людина розпочала наукові дослідження. Однак людський розум протягом століть описував дедалі ширші кола і сьогодні майже немає речі, якої б не торкнувся допитливий розум. Ми маємо, з одного боку, теорії про початок і кінець світу, а з другого, багато людей ціле життя присвячують встановленню давності рукописів, автори яких заслуговували би більшої похвали, коли б узагалі нічого не написали.
У питанні людських досліджень зустрічаємо явище, яке є чимось більшим, ніж випадок, а саме, що критика засад людського знання виникала або розвивалася лише тоді, коли людські дослідження скеровувалися до тих галузей знання, які сьогодні охоплюються загальною назвою «природничі науки», і коли людина на основі цих наук почала робити такі висновки, які вимагають зовсім іншої основи, аніж певних спостережень властивостей фізичного світу. Як довго грецькі філософи обмежувалися пошуком матерії, з якої складається всесвіт, спростовували одне одного, але не піддавали сумніву своє право займатися такими дослідженнями. І тільки тоді, коли Емпедокл чи Геракліт на основі позірної будови світу почали ворожити про його майбуття, кінець і відновлення, з’явилися софісти зі своїм питанням: «На якій підставі ви це стверджуєте?». Відтоді філософія збагатилася ще однією, найважливішою, новою галуззю, теорією пізнання, яка є до певної міри брамою, що веде до будь-якого знання, бо треба заздалегідь усвідомлювати умови та межі людського знання, перед тим як про щось сказати: «Я це знаю».
Тож я старатимусь подати типовий вид способу, за допомогою якого ми доходимо до якого-небудь знання, і вказати, що в кожному випадку вважається підставою нашого знання, при чому зверну увагу на питання, що насправді може бути такою підставою, а що не може.
1. Перед тим як розпочати будь-яке дослідження, ми повинні мати предмет дослідження. Одні з цих предметів можна виміряти, зважити, обчислити, цілковито сприйняти чуттями. З цими предметами має справу фізика, зоологія, астрономія тощо. Інші ж предмети нашого знання не можна ані виміряти, ані зважити, ані обчислити, одним словом, їх не можна чуттєво сприйняти і належать вони до сфери філософських наук. Отже, першою умовою, першою підставою, необхідною для подальших досліджень, є точне визначення та докладний опис предмета або явища, які мають бути науково досліджені. І тут ми зустрічаємося із першою трудністю. Щодо предметів першого типу вона полягає в тому, що опис предметів вимагає виділення окремих чуттєвих властивостей і треба сказати: цей предмет червоний чи білий, легкий чи важкий, м’який чи твердий тощо. Проте ми знаємо, що ці властивості не є якостями предметів, лише назвами для способу, в який ці предмети впливають на наші чуття. Те ж саме явище, діючи на око, дає відчуття барви, діючи на нерви вуха, дає нам відчуття якогось тону, а діючи на нервові закінчення органу дотику, може викликати у нас відчуття тепла чи холоду. Той самий промінь сонця, який потрапляючи в наше око, разить нас своїм світлом, на нашій руці викликає відчуття тепла; і ті ж самі незначні коливання струни, які сприймаються оком як дуже швидкий рух, вухо сприймає як звук, а шкіра людського тіла – як лоскотання, у чому кожен може легко переконатися, прикладаючи легенько палець до струни фортепіано, котра бринить. Може, не в предметах знаходяться ці чуттєві властивості; і те, що я сказав про барву і звук, також стосується, як неважко довести, ваги та об’єму всіх чуттєвих предметів. Ця обставина була вже здавна відома софістам, і один з них, Протагор, сучасник Сократа, сформулював її так: «Людина – це міра усіх речей».
Крім цього, ми знаємо, що людина чуттєво збуджена або хвора може мати відчуття певної барви, певного звуку, запаху, тепла, холоду і так далі, завдячуючи самій лише галюцинації, тобто без будь-якої зовнішньої причини, яка б і в органах чуттів інших людей викликала подібні відчуття. Тож те, що ми стверджуємо, наприклад, що маємо перед собою предмет такої чи такої барви, ваги, величини і так далі, зовсім не є твердженням, яке спирається на чуттєвий досвід, а на два закони нашого розуму, а саме: 1) кожна річ має причину, 2) причинами так званих чуттєвих вражень (які, як само собою зрозуміло, не є чимось чуттєвим, а лише явищами розуму, адже ніхто не бачить червоної барви, відчуття якої має хтось інший, і яка існує лише в уяві того, хто її бачить) є предмети, які володіють тією властивістю, що за певних умов викликають ці чуттєві враження. Перший закон не походить із досвіду, бо кожне правило, яке спирається лише на досвід, є істинним лише умовно, тобто до тієї миті, коли якийсь новий підтверджений факт не каже нам змінити правило чи взагалі його відкинути. Так було, наприклад, із законом, який стверджував, що планети рухаються по колу. Проте закон, що кожна річ має свою причину, є безумовно істинним, є першим правилом нашої діяльності та мислення, і якби ми хоча б на мить засумнівалися в його істинності, то перестали б їсти, спати, говорити тощо, одним словом, створювати всі ті умови, які, як причини, викликають певні наслідки.