У такий спосіб може утворитися величезна багатоманітність послідовності звуків і тактів, проте тут не буде безмежного роздолля, а буде певна однорідність, певна цілісність («нескінченна мелодія» Ваґнера, те саме у Ліста).
Усе те, що до цього було сказано, стосувалося одноголосної ритмічної мелодії. Ми побачили, яка тут є велика кількість речей, які нам подобаються чи то з позицій чисто чуттєвих, чи то на підставі певних загальних законів психічного життя. Але ми ще не вичерпали всіх безпосередніх чинників.
З гармонією, з багатоголоссям, додається новий чинник, який рівною мірою викликає як чуттєве вподобання, так і урізноманітнення. Уже сама зміна одно- і двоголосся, дво- і триголосся, динамічне відтінення, виведення різних голосів у різних тембрах ([на] різних інструментах, змішаний хор), різні ритми, [все це] дає нечувану багатоманітність. Далі [додається] величезна кількість співвідношень двох голосів (паралельний рух, [?]). І знову консонанс (співзвучність) поєднує їх в одну цілісність і все це є тим, що поєднує такти, фрази, музичні фрагменти.
Отож, те, що ми безпосередньо чуємо, уявляється нам як багата, взята в рамки тканина звуків, яка доходь до наших вух. Ця однорідна багатоманітність нам подобається; наша свідомість любить усякі можливі комбінування, схоплення зв’язків і відношень, особливо між чинниками, які вже самі по собі є приємними. І тут [є] ще одна річ. Цілісність розкривається перед нами тільки поступово, звідси певне напруження зацікавленості, очікування несподіванки (модуляція з des на f), які нас задовольняють; отож, тут [додається] новий чинник уподобання (ритмічне, мелодійне, гармонійне, динамічне напруження).
[4.]14
Але це не все, що нам подобається в музиці; наразі ми розглянули безпосередні чинники, а тепер перейдемо до опосередкованих.
Голос є рушійним чинником. Від сильного удару ми здригнемося, підскочимо. Звук також діє подібним чином. Акцентовані звуки «йдуть нога в ногу» [повторюємо такт головою]. Різні танцювальні ритми. Це приємна річ, яка вносить пожвавлення, наче реальний рух. Це знову-таки нам подобається. [Марш].
Рух є водночас вираженням почуттів. Пригнічення, сум – у повільних рухах, радість, веселість – у прискорених. Отже, ритм і темп нагадують нам такі почуття – поряд із грою звуків у вухах відбувається гра почуттів у душі. Поважність, величність, спокій і лагідність, пожвавлення. Зміни почуттів.
Динаміка звуків також нагадує нам динаміку почуттів; наростання, спадання – заспокоєння (контраст, Похоронний марш Шопена).
Навіть деякі акорди, [наприклад] дисонанс [?], узгодженість і гармонія в переносному значенні. Мажор. Мінор. Навіть одиничні звуки: низькі [виражають] щось серйозне, високі – менш.
Сюди додаються також звуки, що нагадують людський голос. Крім того, музика може імітувати інші звуки: грім, шум морських хвиль, рух води (Мелузіна [Мендельсона?]).
Отож, музика викликає в нас цілий світ почуттів і думок – досить невизначених, але і ця внутрішня розмаїтість нам зазвичай подобається.
Часто також [це спрямовується] в конкретнішому напрямі: назва твору «програмовий путівник», текст, пісня, опера (слова і рухи; смисл). Утім, це вже не [є] чиста музика.
Отже, [існує] величезна кількість речей, які нам подобаються в музиці. А тим більше, що те, що нам так подобається, зовнішня гра звуків і внутрішня гра почуттів, по суті, аж ніяк нас не обходить. Життєві комбінації, перебіг почуттів у житті – це важка і зазвичай важлива річ. У мистецтві це дає нам повноту життя, рух, багатоманітність – але без реальності. І це, можливо, най-прекрасніше.
* * *
я вже не буду говорити про відношення музики до інших мистецтв, а лише завершу ремаркою: музика [є] найпоширенішим (потреба вираження) з усіх мистецтв: (1) її найбільше слухають, (2) її найбільше виконують. Алє існує небезпека її механізації.
Переклад з польської Ольги Гончаренко15Чому знання – це сила?
Лекція на відкритті Публічних університетських лекцій у Львові 10 листопада 1912 року
Один із найбільших мудреців усіх часів, який жив у IV ст. до Різдва Христового в Греції, Аристотель, розпочинає одну зі своїх праць реченням: Pantes antropoi ton eidenai oregontai physei. Усі люди за своєю природою жадають знання – або іншими словами: кожна людина має вроджений потяг до знання. Це є однією із найвідоміших та найпоширеніших істин, і на кожному кроці ми зустрічаємо факти, які її підтверджують. Хлопчик, який розламує подаровану йому іграшку, щоб зазирнути досередини, перехожий, який побачивши збіговисько, сам приєднується до нього і втискається у натовп, аби побачити, що там сталося, юнак, який, затамувавши подих, читає повчальну книжку, щоб здобути найбага-тющі відомості, мандрівник, який вирушає, ризикуючи життям, у далекі та невідомі краї, аби вивідати таємницю їхнього укладу та населення, вчений, який зрікається усіх насолод життя і повністю віддається дослідженню обраних ним проблем, мудрець, який наодинці із собою, далеко від людей та світу, розмірковує про сутність буття – всі вони прагнуть знання. Вони хочуть досягнути знання, вони прагнуть дізнатися, чим є щось, яким воно є чи було, чому є таким, а не іншим. Вони всі хочуть заспокоїти свою цікавість, яка не дає їм спочити доти, доки вони не дізнаються про те, про що прагнуть дізнатися – цікавість, яка заспокоївшись в одному напрямку, звертається до іншого, невпинно наказуючи людині здобувати щораз нове знання. Ця цікавість часто буває дуже невибагливою, а інколи сягає найбез-донніших глибин і найвищих вершин, до яких людський розум взагалі здатний піднятися – але так чи інакше, чи йдеться про незначні чи про великі речі, у тій чи в іншій формі усі люди за своєю природою жадають знання.
А жадають його, перш за все, заради нього самого, не думаючи одразу про побічну його користь. Тому що саме заспокоєння цікавості, саме пізнання чогось нового є для людини великою приємністю й приносить їй неабияке задоволення. Простий люд не раз насміхається із вчених, які скніють над проблемами, розв’язання яких, як говориться, нікому нічого не принесе, – але цей люд забуває, що і йому нічого не приносить, коли він дізнається ім’я самогубця, труп якого знайдено в лісі, або як виглядають далекі краї, що ними він мандрує у кіно – це йому нічого не дає, окрім, власне, щирого задоволення, яке випливає із заспокоєння цікавості, потягу до знання. Однак помилявся би той, хто вважав би, що ми володіємо потягами лише для того, аби ті слугували нам джерелом задоволення, яке виникає на основі їх заспокоєння. Це задоволення є приманкою, яка схиляє нас до заспокоєння потягів, хоча саме їхнє заспокоєння поза задоволенням, пов’язаним із ним, має набагато глибше значення і набагато більшу важливість. Бо дії, за допомогою яких ми заспокоюємо наші потяги задля, – як нам здається, – самого лише задоволення, потрібні або для підтримування і розвитку нашого власного життя, або для підтримування і розвитку життя людства. Достатньо згадати собі роль, яку відіграє в нашому житті потяг до їжі, який проявляється в голоді, заспокоєння якого приносить нам таке інтенсивне, таке велике задоволення. Однак ніхто не скаже, що ми їмо лише з тією метою, аби принести собі задоволення. Бо їмо, щоб не померти з голоду, щоб вижити.
Отже, набуття знання багато у чому є подібним до харчування, і ця подібність проявляється у цілій низці метафор, які використовує наша мова, говорячи про знання та його набуття. Ми називаємо порожньою голову, якій бракує відомостей та знання, так само як порожнім є шлунок. Йому треба їжі, так само як і порожній голові треба духовної, розумової поживи. Сьогодні найбільш поширеним засобом розумової поживи є книжки, адже над королівською бібліотекою у Берліні прусський король, смертельний ворог нашого народу, але дбайливий просвітитель власного народу, помістив напис: «Миітішепіиш зрітііш». В релігійній літературі навіть говориться про духовну поживу. А найвищі навчальні заклади, тобто університети, один з яких, наш Львівський університет Яна Казимира, сьогодні запросив панство на цю зустріч, називають Alma mater – матір’ю, яка живить, бо звідси виходить, безпосередньо чи опосередковано, пожива для духу і розуму для усіх представників народу і суспільства.