Отже, ми можемо з повним правом констатувати, що в музиці нам передусім подобаються самі звуки, якими ми користуємося в побудові своїх музичних творів.
Однак, наскільки просто констатувати цей факт, настільки й складно, якщо взагалі можливо, відповісти на питання, чому використовувані в музиці звуки нам подобаються. Видається, що тут ми стоїмо перед фактом, який не може бути пояснений. А якщо ми кинемо оком на суміжні галузі, то констатуємо таку саму безпорадність. Чому нам, наприклад, подобаються певні кольори? Наприклад, насичений, соковитий червоний колір як такий, котрий взагалі подобається нам набагато більше за якийсь блідий жовтий колір, якому знов-таки ми завжди віддаємо перевагу над якимось брудно-сірим!? Або чому нам взагалі подобається запах троянди, фіалки, але не подобається запах паленого волосся, протухлого яйця? Знаходяться різні відповіді на ці запитання. Утім, жодна з них не є задовільною, до кожної з них є численні застереження. Та зрештою завжди йдеться про те, що ми маємо вже таку організацію, за якої наші почуття так побудовані і сконструйовані, що одні кольори, голоси, звуки, запахи, смаки, дотики нам приємні, інші – неприємні, що одне ми любимо більше, інше – менше. І тому вподобання, що базується на будові та організації наших чуттів, ми називаємо чуттєвим вподобанням – тобто фізіологічним.
Отже, ми знаходимо в музиці передусім чуттєве вподобання в самих звуках, у приємному на слух звучанні. Це уподобання стосується не тільки одиничних, окремих звуків, а й гармонії. Деякі звуки [є] приємними, а деякі неприємними. Знов-таки [ми маємо] численні спроби з’ясування [цього стану речей]. Найновіші з цих спроб – це пояснення Штумпфа, що ґрунтуються на співзвучності й неспівзвучності певних звуків. Але без сумніву вподобання акордів за своєю суттю є так само чуттєвим уподобанням, як і вподобання одиничних звуків.
[3.]
Проте з часом, коли ми порівняємо між собою кілька різних звуків, кілька різних акордів, що йдуть один за одним, у нас з’являється вподобання дещо іншого виду. Спробуймо натиснути кілька разів на ту саму клавішу, той самий акорд. Це швидко нам набридне. Тепер візьмімо ту саму клавішу, і натискаймо на неї, змінюючи силу удару. Це вже не так нудно (так само, коли той самий звук ми поступово посилюємо). Схоже спостереження, коли чуємо монотонне звучання дзвонів і [?] [шум?], наприклад, вітру з різною, перемінною силою. Що нам тут більше подобається? Власне, ця перемінність, розмаїтість, різнорідність. І тут ми стикаємося з основним законом психічного життя, який існує не лише в сфері чуттів, а має своє застосування скрізь. УатіаНв йгігсіаі13. Розмаїтість нас радує – в життєвій і розумовій сфері (тембри [музичного] строю, [?]); одноманітність нас засмучує. Отже, якщо ми маємо послідовність різних звуків, різних акордів, то ми маємо урізноманітнення. Це урізноманітнення може стати дуже багатим, якщо поперемінно [йдуть] різні звуки й різні акорди, якщо також [ми маємо] звуки й акорди різних тембрів, різних інтенсивностей, різних тривалостей. Отже, поряд із чуттєвим уподобанням у самому звучанні ми маємо ще вподобання розмаїтості звучання. А чим ця розмаїтість є більшою, багатшою, повнішою, тим більшим є вподобання; тим більше [вона] містить несподіваних речей. Нині прихильністю до розмаїтості пояснюється факт, чому навіть акорди, самі по собі неприємні, так звані дисонанси, можуть мати застосування в музиці. Вони переривають одноманітність приємних нашому слуху звучань і є допустимими тільки в формі такої перерви, тобто, вони мусять бути «підготовленими» й «закінченими».
Чим більше урізноманітнення, тим більше вподобання! Але за однієї умови, важливої знов-таки не тільки в музиці, а й в усіх життєвих і розумових сферах. Найбільш урізноманітненою є поверхня, вкрита різнокольоровими плямами. Та все ж таки ми віддаємо перевагу якомусь кольоровому малюнку (якщо не брати до уваги спеціальні випадки). Це тому, що урізноманітнення спричинює деякий неспокій, тягне нас і туди і сюди, розсіює нашу увагу, стомлює і виснажує нас – ми втрачаємо панування над цим багатим на подробиці нагромадженням найрізноманітніших чинників. Приємно мати урізноманітнене заняття, але хто щомиті повинен робити щось інше, той зовсім не є захоплений цим приємним. Отож, поряд з усім розмаїттям і багатоманітністю потрібно, однак, щось, що ці різні чинники поєднає, що надасть їм певної однорідності, певного ладу, такої певної структури, щоб у них не загубитися. Цим чинником у поєднанні кольорів є якийсь малюнок, якась структура; в музиці, в мелодії [?] цим чинником є передусім ритм.
Ми маємо дуже сильну потребу в такому впорядкуванні розрізнених між собою вражень; тому навіть там, де враження даються без такої структури, ми самі, в своїй свідомості, ділимо їх на групи, привносячи в них ритм. (Показати на метрономі.)
Ритм сприяє тому, що розрізнена послідовність звуків чи акордів набуває певного зв’язку, що ті елементи, які звучать, поєднуються в певну цілісність, що в множині звуків й акордів з’являється якась структура, якийсь однорідний план. Бо всі ці звуки й акорди завдяки ритмові розпадаються на певні групи, на так звані такти, які за звучанням можуть і повинні між собою дуже різнитися, але ритмічно вони побудовані однаково.
Звичайно, ритм також підлягає урізноманітненню; жодний такт не будується так само, як інші, але всі вони мають ту саму засадничу форму (той самий метр). У такий спосіб мелодія, яка привносить у музику розмаїтість, завдяки ритмові отримує однорідність; у такий спосіб у ритмічній мелодії ми маємо те, що нам взагалі всюди і завжди подобається, а саме урізноманітнену однорідність, однорідність в урізноманітненні. Тобто один із загальних принципів естетичного уподобання – це вже не чуттєве, а естетичне уподобання, що ґрунтується на співвідношеннях. І ми знаємо, що мірою зростання багатоманітності виникає ще сильніша потреба з’єднати її в однорідну цілісність, щоб вона нам подобалася.
Утім ритм, який ділить мелодію на такти, тим самим не тільки надає звукам певної однорідності, а й водночас загрожує розірванням однорідності в іншому напрямі. Йдеться про те, що завдяки ритмові мелодія розпадається на такти; звуки, що належать до одного такту, вміщуються тим самим у певні рамки, утворюючи певну однорідну цілісність. А окремі такти? Вони, усі різні, тепер стоять поряд, ідуть один за одним. Ритм справді їх об’єднує, але чим довший ряд тактів, тим складніше їх об’єднати: набігає потік, хвиля тактів – і ми не можемо вже їх схопити в одну цілість! Тепер такти нас заполонюють так само, як перед цим звуки.
Але на це є рада, і якщо ряд тактів, що йдуть один за одним, має нам подобатися, ми повинні прислухатися до неї. Тобто ми повинні так будувати такти, щоб кілька тактів разом створювали знов-таки одну цілісність вищого порядку, а цілісності вищого порядку – знов-таки цілісності ще вищого порядку, (демонстрація на прикладі Cake-walk [Дебюссі?], Sirenenmotiv [?] [зі симфонічної поеми Дебюссі], лицар сонця [?]). У такий спосіб всі ці такти є зведені до певної єдності, зібрані разом, і це нам завжди і всюди подобається. У такий спосіб виникають так звані музичні фрази, потім музичні фрагменти і т. д. – і в результаті окрема наука [про ці цілісності], наука про музичні форми. (Соната, менует, вальс.) У всіх цих цілісностях, починаючи від музичної фрази, подобається нам власне те, що це – єдине ціле, складене з розмаїтих елементів; і подобається нам [оминаючи чуттєве вподобання самих звуків] все те, що увиразнює ця єдність, а разом із нею і різнорідність. Наприклад, симетрія двох фраз (Симфонія Гайдна «Mit dem Paukenschlag»), далі аналогія (Cake-walk).