Алє теорія про передіснування нічого іншого не стверджує. Навчаючи, що душі існують вічно, вона схиляється насамперед до переконання, що їхнє виникнення не можна пояснити за допомогою природних сил. З цим погоджується і креаціонізм. А різниця між цими двома напрямами полягає лише в тому, що теорія передіснування подає це знання лише негативно, тоді як креаціонізм доповнює його позитивним твердженням, кажучи, що душі, які не можуть виникнути внаслідок дії природних сил, завдячують своїм існуванням, так само як і матерія, творчому акту Бога. Таким чином між креаціонізмом і теорією передісну-вання немає суперечності; ця суперечність виникає лише тоді, якщо креаціонізм починає застосовувати до цього творчого акту Бога міру, котру він запозичує з людської діяльності, якщо він починає запитувати, коли Бог створює душу. Ставити таке питання означає заперечувати вічність Бога.
Ми наближаємося до мети. Ми побачили, що з численних теорій, які стосуються людської душі, залишитися можуть лише ті, які, по-перше, не заперечують її існування як суб’єкта наших психічних явищ, а по-друге, не припускають, ніби цей суб’єкт складається з частин. Філософія більше нічого не може сказати про суб’єкт. І тому ми також не знаємо, чи нам треба йти за спіритуалізмом, за монадологією чи за дуалізмом. Але ми знаємо, що цей суб’єкт, наше «я», оскільки є одиничним, не може бути наслідком дій природних сил, що він не може виникнути за умов, за яких виникають витвори хімічних, механічних, біологічних та інших сил, а отже, так само як неподільні частки тілесного світу, є вічним. Різниця між теорією передіснування і креаціонізмом, належним чином зрозумілим, на це переконання не впливає. Тож те, що є вічним, не має в часі ні початку, ні кінця. Душа, через те що вона вічна, є безсмертною.
* * *
Тож твердження, нібито проблема безсмертя була вже давно вирішена, не позбавлене слушності. І вирішив її Платон, а все, що стосовно цього було зроблено пізніше, спричинилося, можливо, до точнішого формулювання тої чи іншої частини доведення, але не змінило основного напрямку розмірковування. Проти безсмертя наводяться численні закиди; щоправда, в цій розвідці я не розглядав жодного з них. Але я не маю обов’язку захищатися від закидів, які робляться проти результату якогось дослідження, а саме дослідження зоставляють неторканим. Нехай противники безсмертя вкажуть мені на помилку у виведенні, у шляху, яким ми дійшли до переконання щодо безсмертя, замість того, аби кричати, що душа з тих чи інших причин має бути смертною. Наукова критика не повинна критикувати результатів дослідження, а лише шлях, який привів до цих результатів.
А оскільки шлях у нашому випадку є зрозумілим, оскільки висновки виводяться суто логічним способом із безсумнівних фактів, то ті, котрим безсмертя не на руку, волають, що душа є смертна або, що душі не існує. Доки вони висуватимуть лише позірні докази того, що душа смертна, доки вони не нададуть доказу, що у доведення безсмертя вкралася помилка, доти матимемо право на них не зважати. Доки нас хтось не переконає, що ми йшли не тим шляхом, доти віритимемо, що ми не зійшли на манівці та не схибили.
Переклад з польської Ігоря КарівцяЕтика і теорія еволюції
Теорія еволюції давніша за Чарльза Дарвіна. Думку, що всі види та роди органічних істот, котрі тепер населяють Землю, є чимось сталим, незмінним, та що вони не переходять одне в одного, цю думку, рішуче захищену Кюв’є, декотрі вчені піддавали сумніву вже в минулому столітті, а серед них і дідусь Чарльза Дарвіна, Еразм, який у праці «Zoonomia, or the laws of organic life» (1794—1798) запропонував цілісну систему походження видів. Його погляди запозичив Жан Ламарк, що засвідчує зміст праці, виданої під назвою «Zoologie philosophigue» (1809). Але обидва ці вчені не мали значного впливу навіть серед природознавців. Не зважалося на їхні ідеї, правдоподібність яких вони не змогли довести. Вдалося це тільки Чарльзові Дарвіну. Отож, його науковим досягненням і заслугою є не висловлення думки про походження видів, а тільки висунення гіпотез, на підставі яких походження видів зі здогадок оформилося в теорію, над якою потрібно задуматися, причому зовсім не виключено, що гіпотези Чарльза Дарвіна виявляться – деякі стверджують, що вже виявилися – недостатніми, щоб захистити теорію еволюції та що походження видів доведеться пояснювати за допомогою інших гіпотез.
Усе ж таки праці Чарльза Дарвіна вплинули так, що теорія еволюції в природничих науках рішуче перемогла, а ті природознавці, котрі, як Вайсман, опонують Дарвіну, принаймні не заперечують еволюції, лише вважають, що спосіб, у який Дарвін її пояснює, є недостатнім.
Водночас вплив теорії еволюції не обмежився тільки самими природничими науками. Сам Дарвін почав пристосовувати її до світу свідомості, а Герберт Спенсер у своїй системі філософії окреслив перший самобутній погляд на вияви духовного життя з еволюційного погляду. Цей напрям найвиразніше проявляється передусім у психології, а поряд із нею в жодній галузі філософії він не викликав стільки нових поглядів, як в етиці.
Щоправда, вже давно стверджувалося, що моральні приписи є справою пустої умовності або наслідком суспільного устрою. Грецькі софісти й скептики охоче хизувалися таким твердженням, покликаючись на різнорідність і змінність етичних поглядів у різних народів та в різні епохи. Але лише дарвінізм уможливив надання цьому погляду певного наукового характеру, тільки дарвінізм дав змогу підпорядкувати загальнішим принципам відомі вже стародавнім мислителям факти, вбачаючи в них не лише поодинокий вияв дієвого в цілому світі закону еволюції.
Не дивно, що перенесення принципу еволюції до царини моральних поглядів спричинило багато галасу й чимало побоювань. Кричали, отже, чи повинна бути необхідною змінність суджень про те, що є погане, а що є добре? Чи відмінність між моральними і неморальними вчинками має залишатися і бути відносною? Адже тоді руйнується вся етика, тоді втрачається усяка норма діяльності й нам невідомо, що потрібно чинити, а чого уникати!
І поміж філософів виник новий поділ. Одні й надалі стверджують, що почуття обов’язку, розрізняння злого та доброго, потяги моральної природи закладені в людстві як такому, становлячи апріорне ядро його інтелектуального укладу. Інші оголошують про нову науку, згідно з якою сумління, альтруїстичні почуття, етичні переконання є результатом статевого добору та інших чинників, котрі спричинюють еволюцію, як і особлива будова тварин. Моральною, на їхній погляд, є кожна дія, яка сприяє збереженню власного життя та збереженню виду, до якого належать, і водночас створює такі умови за яких згадані дії окремих індивідів не спричиняють конфліктів.
Отже, кожному рівню розвитку, на якому в той час перебуває певна група людей, відповідає інша етика; адже племена дикунів, які живуть в інших умовах, аніж цивілізовані народи, якщо хочуть зберегти своє індивідуальне та суспільне існування, змушені чинити в інший спосіб, аніж люди, котрі знаходяться на вищому рівні розвитку. А ми, які пишаємося наявністю найвищої етики, етики Христової, тільки через те вважаємо її істинною етикою, що вказані нею дії найкраще відповідають умовам нашого існування. Прийде час, а на думку деяких цей час вже надходить, коли Христова етика буде змушена поступитися місцем для іншої етики, правила якої краще від євангельських узгоджуватимуться з новими умовами існування, до яких прагне вічно змінний світ і людство. Апостоли цієї нової етики живуть серед нас, а керує ними Ніцше.