Таким чином, відкинувши твердження тих, хто заперечує існування суб’єкта, як і тих, хто вбачає його в людському мозку, ми з’ясували, що перевага на боці безсмертя. Адже всі погляди на суть суб’єкта, з яким не вдається узгодити безсмертя душі, виявилися помилковими. Залишилися лише ті напрями, котрі або прямо його підтверджують, як монадологія, або принаймні його не заперечують, або навіть, коли ми доповнимо їх передіснуванням, то вони стосовно переконання щодо безсмертя стають нарівні з монадологією.
Ця перевага, наразі, можливо, не дуже велика, набуває суттєвішого значення, коли візьмемо до уваги, що й монізм Спінози чи Гартмана не вдається узгодити з фактами. Згідно з цими філософами існує лише один суб’єкт, єдиний для психічних явищ усіх людей. Тоді можна запитати, чому ці всі явища з єдиним спільним суб’єктом не поєднуються між собою в цілість, створюючи таким чином лише одну особу з вельми численними психічними явищами? І хоч би нам дали на це задовільну відповідь, але існує інша велика трудність, така велика, що цілком спростовує монізм. Цією трудністю є факт, що часто одна людина заперечує саме те, що стверджує друга. Наприклад, одна людина каже: «Душа безсмертна», а друга: «Душа смертна». Бо згідно зі Спінозою і Гартманом ці двоє людей, які так відрізняються у своїх поглядах, мають один спільний суб’єкт, а отже, цей суб’єкт, названий Спінозою Богом, а Гартманом – Несвідомим, мав би на ту ж саму річ два прямо протилежні погляди. Тож Бог, або несвідомий абсолют, одночасно стверджував би та заперечував би устами двох своїх проявів у людській подобі, ніби душа безсмертна! Тут вже, певно, існує суперечність.
Тож залишаються на вибір: монадологія, спіритуалізм і дуалізм; а два останні згадані напрями можуть бути доповнені передіс-нуванням або ж сповідувані без нього. Коли б існував спосіб, за допомогою якого можна було б довести, що потрібно обрати монадологію, а спіритуалізм чи дуалізм відкинути, проблема безсмертя була б вирішена. Зі спіритуалізмом ще можна було б дати собі раду; але це нам нічим не допоможе, якщо ми не можемо розв’язати суперечки філософських систем на користь монадології, адже завжди залишатиметься ще вибір поміж монадологією і дуалізмом, а сам дуалізм нічого вартого про безсмертя не каже. Але я не знаю жодних аргументів, які б змусили нас прийняти монадологію і відкинути дуалізм, так само як не знаю аргументів, які би промовляли на користь дуалізму і спростовували б монадологію. На мою думку, ніщо нас не уповноважує відкинути дуалізм, обрати монадологію, і з цієї позиції, яка безпосередньо висловлюється за безсмертя, сказати, що душа безсмертна.
Тож, здається, що тут немає виходу. Щоправда, ми з’ясували, що перевага на боці безсмертя, довівши, що всі філософські напрями, з яких випливає смертність, хибні. А що ми не можемо довести й хибність дуалізму, з яким однаково добре можна узгодити як смертність, так і безсмертя душі, то ця перевага здається недостатньою, аби рішуче перехилити терези на бік безсмертя.
Однак так не є. Бо хоча нам і бракує аргументів, аби остаточно погодитися з монадологією або дуалізмом, у питанні безсмертя ми можемо зробити ще один, і то дедукційний, крок уперед. І ось у який спосіб:
Неспростовним розмірковуванням, опертим на безсумнівні факти, ми з’ясували, що суб’єкт психічних явищ, що наше «я» є чимось неподільним. Тож воно так само є кінцевим елементом у світі психічних явищ, як атом є кінцевим елементом у світі чуттєвих явищ. Тут проходить межа наукового аналізу, який, щоправда, здатний довести, як з поєднання неподільних елементів постають предмети і як вони гинуть, розкладаючись знову на елементи, але який не може пояснити ні виникнення, ні зникнення цих неподільних елементів і, схоже, внаслідок цього змушений стверджувати, що ці елементи вічні, що вони завжди існували й будуть існувати. Матерія, каже наука, є вічною. І те ж саме розмірковування, що веде нас до переконання про вічність матеріальних елементів, переконує нас у тому, що не існує способу пояснити природним шляхом, тобто за допомогою природних сил, які діють у всесвіті, виникнення елементів розумних душ.
І тому традукціонізм, приймаючи власне таке пояснення виникнення душ, з погляду науки, є непослідовним.
Наука, стверджуючи, що неподільні елементи буття є вічними, нічого не пояснює. Вона тільки визнає, що не в стані зробити висновок щодо виникнення цих елементів. Однак людський розум не може задовольнитися таким станом речей. Бо йому мусить видатися дивним, що ці елементи мають повсякчас існувати самі собою, без жодної причини. Людський розум може повірити лише про Бога, що той Бог існує без причини; все ж інше, що існує, повинно мати причину, а те, що її не має у природних силах, має її в Бозі. Лише цим шляхом можна дійти погляду, який задовольняє наш розум, щодо цілісності наявних речей. Тому ми кажемо, що неподільні елементи, атоми та душі, не постали внаслідок хімічних, механічних чи органічних або психічних сил – бо ці сили не можуть передувати існуванню цих елементів, – але завдячують своїм існуванням Богу, який їх створив.
Хтось міг би мені тут закинути, що я сам собі суперечу, стверджуючи, що атоми й душі створені Богом, тоді як перед тим я сказав, що вони є вічними. Але ця суперечність є лише позірною і зникає, якщо ми точно визначимо поняття створення. Створеним ми називаємо те, що не постає внаслідок дії природних сил, а завдячує своїм існуванням безпосередньо Богу. І тоді щось може бути створеним і все ж таки вічним у звичайному значенні цього слова. Аджє можливо, аби щось, що завдячує своїм буттям чомусь іншому, не було від нього пізнішим. як світло, яке має свій початок у вогні та завдячує йому своїм існуванням, не виникає пізніше за вогонь, а існує в кожну мить, в яку існує вогонь, так само й елементи, які завдячують своїм існуванням Богу, можуть існувати так довго, як існує Бог, тобто «вічно», в поточному значенні цього слова. Тому, визнаючи атоми та елементи вічними, ми анітрохи не заперечуємо того, що вони були створені Богом.
Алє вічність – це не нескінченно довгий час, а відсутність часу. як безбарвність не є якоюсь невизначеною барвою, але відсутністю будь-яких барв, як тиша не є певним звуком, але відсутністю будь-якого звуку, так і вічність не є якимось необмеженим часом, але абсолютною відсутністю часу. Кажучи про Бога, що він завжди був і буде, ми висловлюємося абсолютно неправильно, адже Бог зовсім не існує в часі, як і не перебуває в просторі, не володіє ні формою, ні барвою. Час, так само як і барва, є чимось, що виникає в нашому розумі на основі його організації. Людський розум сам створює поняття часу, а не був створеним у часі. Час існує лише в нашому розумі, а де немає такого розуму, який діє за певних умов, там не існує і часу. А коли Бог не є в часі, тоді і Його діяльність поза часом. Бог нічого не робить в ту чи іншу мить, а все робить вічно, тобто Його діяльність, так само як і Його існування, не може бути визначена за допомогою різниці в часі.
З такого поняття вічності, єдино зрозумілого поняття, випливає, що між креаціонізмом і теорією передіснування виникає тільки позірна суперечність. якщо креаціонізм стверджує, що Бог кожну душу створює в мить, коли певний зародок людського тіла досягнув відповідного рівня розвитку, він висловлюється про творчий акт Бога так, ніби говорить про людські дії, які відбуваються в часі, раніше чи пізніше. Він переносить властивість створеного предмета, душі, яка в поєднанні з тілом підпадає під категорію часу, на дію творення. Так само ми кажемо, наприклад, про митця, що він пластично відтворив якусь групу. Алє, власне кажучи, пластичність є ознакою не дії відтворення, а відтвореного предмета. Тож ми повинні казати про те, що митець відтворив пластичну групу. Також ми повинні казати, що Бог створив душу, котра в ту мить, коли зародок тіла досягнув певного розвитку, починає діяти та проявлятися у спосіб доступний для часового окреслення. Тоді ми нічого не скажемо про те, коли душа була створена; і правильно, бо створення душі, як акт Бога, не відбувається тієї чи іншої миті, а вічно, тобто в такий спосіб, що його не можна визначити за допомогою часових окреслень.