Літописець, розповідаючи про характер і побут слов’ян, не забув згадати і про те, що «жили особно і володіли родами своїми». Тут же йде розповідь про виникнення на землях полян м. Києва: «Було три брати: одному ім’я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив, і сестра їх – Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив – на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом… Були ж вони мужами мудрими й тямущими…» Потім автор наводить і іншу легенду, можливо, поширену в його часи: «Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому казали: “На перевіз на Київ”». Проте цю версію він відкидає, кажучи: «Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Царгорода. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря… Велику честь, як ото розказують, прийняв він од цесаря… при котрім він цесарі приходив». Помер Кий, як і його брати, і сестра, у Києві.
Після смерті Кия і його братів, за версією руського літописця, у житті східних слов’ян настає «чорна смуга». Повз Києва проходять то болгари, то обри, то угри (угорці). На княжіння східних слов’ян нападають кочівники – хазари. У Новгородській землі господарюють нормани – варяги (жителі північних країн). Літописець записує: «Варяги, приходячи із замор’я, брали данину з чуді, і з словен, і з мері, і з весі, [і з] кривичів. А хозари брали з полян, і з сіверян, і з в’ятичів; брали вони по білій вивірці8 – стільки від диму». Східні слов’яни воюють і один з одним. Боротьба відбувається й усередині кожного княжіння. Особливо гостро вона розгорілася на північному заході, серед населення, яке мешкало поблизу озера Ільмень. Саме тоді новгородці й запросили до себе на княжіння, за свідченням літописця, князя Рюрика з племені Русь. Серед дружинників Рюрика перебували, за свідченням літописця, Аскольд і Дір. Під 862 р. її автор записує: «І було в нього два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони до Царгорода з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: “Чий се город?” А вони, [тамтешні жителі], сказали: “Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам”. Отже, Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянсь-кою землею. А Рюрик княжив у Новгороді». Аскольд і Дір не сиділи в Києві склавши руки: вони збирали данину з підвладних земель.
За свідченням візантійських джерел, у 860 р. русичі здійснили похід на Царгород. (Літопис руський датує цей похід 866 р. і каже, що його очолювали Аскольд і Дір.) І тут виникає одна з загадок в історії Русі. Справа в тому, що низка сучасних російських і українських істориків стверджує, що ніякого Діра не існувало і похід очолив Аскольд. Вони посилаються на свідчення візантійських джерел, які твердять, що похід відбувся в 860 р., тоді, звісно, Ас-кольд не міг бути боярином Рюрика, оскільки останній прийшов в Новгород лише 862 року. Саме ці розбіжності в датах дозволяють деяким українським і російським історикам сумніватися в тому, що Аскольд був скандинавом. Але час повернутися до конкретної події, шо описується. Адже ще 839 р. до французького імператора Людовіка Благочестивого прибуло посольство від грецького імператора Феофіла. При посольстві перебувало кілька людей з народу Русь. Не пізніше 842 р. потужні загони варягів-русів, як розповідається в житії святого Георгія Амастридського, з’явилися на Чорному морі біля міста Амастриди9. Незабаром відбувся грандіозний похід на Царгород, про який свої свідчення залишили руські літописи і візантійські хроніки. Щоправда, вони розходяться між собою не тільки в датуванні походу, але й у характеристиці слов’ян – ру-сів. Літопис руський цей похід описує так: «Рушив Аскольд і Дір [866 р.] на Греків, і прийшов [туди] в чотирнадцятий рік Михайла-цесаря». Тут літописець дотримується хронології, оскільки раніше він згадував: «У рік 6360 [852], Індикта 15, коли почав Михайло цесарствувати, стала називатися [наша земля] – Руська земля». Далі літопис оповідає: «А цесар був у поході на агарян… А ці [руси], в середину Суда [передмістя Царгорода] увійшовши, вчинили убивство багатьох християн і Царгород двомастами кораблів оточили… Була тиша, і море заспокоїлось. [А тут] одразу знялася буря з вітром, і знову встали великі хвилі, і кораблі безбожної Русі розметало, і до берега пригнало, і побило їх [так], що мало їх вибавилося з такої біди і до себе повернулося».
Візантійське ж джерело повідомляє, що близько двохсот суден варварів, що вийшли з гирла Дніпра, припливли до Босфору: «Було навала варварів, росів – народу, як усім відомо, найвищою мірою дикого і грубого, який не носить в собі жодних ознак людинолюбства. Звірячі за звичаями, нелюдськими вчинками, виявляючи свою кровожерливість самим своїм виглядом, ні в чому іншому, що властиво людям, не знаходячи такого задоволення, як у смертовбивстві, вони – згубний і в справах, і по імені народ… порубав нещадно всяку стать і всякий вік, не жаліючи старців, не залишаючи поза увагою немовлят, але супроти всіх однаково озброюючи смертовбивчу руку і поспішаючи скрізь принести загибель, скільки на це в них було сили. Храми руйнють, святині оскверняють: на місці їх [нечестиві] вівтарі, беззаконні узливання й жертви, то стародавнє таврійське побиття іноземців, що в них зберігає силу. Убивство дівиць, чоловіків і жінок; і не було нікого, хто міг би допомогти, нікого, хто готовий був протистояти…»
Взяти Царгород тоді росам не вдалося, але вони страшенно спустошили околиці столиці Візантії і, уклавши мир, відправилися геть. Можливо, саме тоді Аскольд і частина його дружини прийняли в Візантії християнство. (Принаймні пізніше княгиня Ольга над могилою Аскольда поставила дерев’яну церкву на честь св. Ми-колая, тобто, князь був християнином.) Після цього Аскольд (і Дір?) продовжували княжити в Києві.
Тим часом у Новгороді події розвивалися таким чином: 879 р. «помер Рюрик. Княжіння своє він передав Олегові, що був із його роду, віддавши йому на руки сина свого Ігоря, бо той був дуже малий». Олег і його військова дружина, ймовірно, на той час уже добре розуміли вигоди володіння Дніпром. Це дозволяло впливати на політичне життя всіх східних слов’ян: полян, древлян, кривичів, в’ятичів – і сусідніх неслов’янських земель. Крім того, по Дніпру вели активну торгівлю як руські, так і іноземні купці.
У 882 р., записує літописець, «вирушив Олег [у похід], узявши багато своїх воїв – варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів. І прийшов він до Смоленська з кривичами, і взяв город Смоленськ, і посадив у ньому мужа свого. Звідти рушив він униз [по Дніпру] і, прийшовши, узяв [город] Любеч і посадив мужа свого. І прибули [Олег та Ігор] до гір київських, і довідався Олег, що [тут] Аскольд і Дір удвох княжать».
Літописець продовжує свою розповідь: «І сховав він воїв у човнах, а інших позаду зоставив, і сам прийшов [на берег Дніпра], несучи Ігоря малого. А підступивши під Угорське [і] сховавши воїв своїх, він послав [посла] до Аскольда й Діра сказати, що, мовляв: “Ми – купці єсмо, ідемо в Греки од Олега і од Ігоря-княжича. Прийдіть-но оба до рідні своєї, до нас” Аскольд же й Дір прийшли. І вискочили всі інші [вої] з човнів, і мовив Олег Аскольдові й Дірові: “Ви оба не є ні князі, ні роду княжого. А я єсмь роду княжого. – І [тут] винесли Ігоря. – А се – син Рюриків” І вбили вони Аскольда й Діра, і віднесли на гору, і погребли [Аскольда] на горі, яка нині зветься Угорське і де ото нині Ольмин двір. На тій могилі поставив [боярин] Ольма церкву святого Миколи. А Дірова могила – за святою Ориною».