– Це ні для кого не таємниця! – лементнула вона. – Невже ти думаєш, що вся наша вулиця, й якщо вже на те пішло, то й весь Лондон не знає… Остіне, ви нам не потрібні, можете йти… Тобі перемивають кісточки всі кому не лінь. Ти забуваєш про почуття власної гідності. Ти, кому слід бути професором у великому університеті, користуватися повагою студентів! Де твоя гідність, Джордже?
– А де твоя, моя люба?
– Ти довів мене бозна до чого! Хуліган, безнадійний хуліган! Ось на кого ти перетворився!
– Джессі, опануй себе.
– Безпардонний скандаліст!
– Годі! До ганебного стовпа за такі слова! – сказав професор.
І, на превеликий подив, він нахилився, підняв дружину та поставив її на високий постамент із чорного мармуру, що стояв у кутку холу. Цей постамент, заввишки щонайменше в сім футів, був такий вузький, що пані Челленджер заледве могла втриматися на ньому. Важко було уявити собі безглуздіше видовище – боячись звідти впасти, вона немов скам’яніла зі спотвореним від люті обличчям і тільки трохи дриґала ногами.
– Здійми мене! – нарешті стала благати пані Челлен-джер.
– Скажи «будь ласка».
– Це гидко, Джордже! Здійми мене негайно!
– Пане Мелоун, ходімо до мого кабінету.
– Але даруйте, сер!.. – сказав я, зиркаючи на його дружину.
– Чуєш, Джессі? Пан Мелоун заступається за тебе. Скажи «будь ласка», тоді зніму.
– Неподобство! Ну, будь ласка, будь ласка!
Він зняв її з такою легкістю, наче жінка важила не більше за канарку.
– Поводься пристойно, люба. Пан Мелоун – представник преси. Завтра ж він опише все це в своїй нікчемній газетці і більшу частину розпродасть серед наших сусідів. «Дивні примхи однієї високопоставленої особи». Високопоставлена особа – це ти, Джессі. Тому згадай, куди я тебе поставив кілька хвилин тому. Потім підзаголовок: «З побуту одного оригінального подружжя». Цей пан Мелоун нічим не погребує, він харчується стервом, як і всі його побратими. Рогсш ех grege сііаЬоІі – свиня з табуна диявола. Правильно кажу, пане Мелоун?
– Ви й справді нестерпні, – із запалом кинув я.
Професор зареготав.
– Ви двоє, мабуть, укладіть проти мене спілку, – прогув він, випнувши свої могутні груди та глипаючи то в мій бік, то на дружину. Потім уже із зовсім іншою інтонацією: – Даруйте нам ці невинні сімейні розваги, пане Мелоун. Я запропонував вам повернутися зовсім не для того, щоб робити вас учасником наших безневинних сварок. Нумо, пані, гайда звідси і не треба гніватися.
Науковець поклав свої величезні лаписька дружині на плечі:
– Твоя правда, як завжди. Якщо б Джордж Едвард Чел-ленджер слухався твоїх порад, він був би набагато поважнішою людиною, однак не самим собою. Поважних людей багато, моя люба, а Джордж Едвард Челленджер один-єди-ний на світі. Тому спробуй якось порозумітися з ним.
Він втелющив дружині гучний поцілунок, що збентежило мене набагато більше, ніж усі його дикі витівки.
– А тепер, пане Мелоун, – правив далі професор, знову набуваючи бундючного вигляду, – будьте ласкаві завітати сюди.
Ми увійшли в ту ж кімнату, звідки десять хвилин тому вилетіли з таким гуркотом. Учений ретельно причинив за собою двері, посадив мене в крісло та підсунув мені під ніс скриньку з сигарами.
– Справжні «Сан-Хуан Колорадо», – поінформував він. – На таких збудливих людей, як ви, наркотики діють сприятливо. Боже милий! Ну, хто ж відкушує кінчик! Відріжте – треба мати повагу до сигари! А тепер відкиньтеся на спинку крісла і вислухайте уважно все, що хочу вам сказати. Якщо будуть якісь запитання, доведеться відкласти їх до кращих часів. Насамперед про ваше повернення в мою оселю після цілком справедливого вигнання.
Господар випнув бороду вперед та вилупився на мене з таким виглядом, ніби тільки й чекав, що я знову вплутаюся в суперечку.
– Отже, повторюю: після цілком заслуженого вигнання. Чому я запросив вас повернутися? Тому, що мені сподобалася ваша відповідь цьому нахабному полісмену. Я побачив у ній певні залишки доброчесності, невластивої представникам вашого фаху. Визнавши, що провина лежить на вас, ви проявили певну неупередженість і широту поглядів, які заслужили моєї прихильної уваги. Нижчі представники людської раси, до котрих, на жаль, належите й ви, завжди перебували за межами мого розумового кругозору. Ваші слова відразу пересунули вас у поле мого зору. Мені захотілося познайомитися з вами ближче, й я запропонував вам повернутися. Будьте люб’язні струшувати попіл у маленьку японську попільничку он на тому бамбуковому столику, який стоїть біля вас.
Усе це професор випалив без єдиної затримки, наче читав лекцію студентам. Він сидів обличчям до мене, пну-чись, як величезна жаба, постава його була відкинута назад, очі пихато примружені. Відтак професор раптом обернувся боком, то ж мені стало видно лише жмут його волосся над відстовбурченим червоним вухом, поворушив купу паперів на столі і витяг звідти якусь вельми пошарпану книжку.
– Хочу розповісти вам дещо про Південну Америку, – почав він. – Свої зауваження можете залишити при собі. Передусім будьте люб’язні затямити: те, про що зараз почуєте, я забороняю розголошувати в будь-якій формі доти, доки ви не отримаєте на це відповідного дозволу від мене. Дозвіл цей, цілком імовірно, я ніколи не надам. Це зрозуміло?
– До чого ж така надмірна суворість? – сказав я. – Мені здається, об’єктивний виклад…
Він поклав книжку на стіл.
– Більше продовжувати немає сенсу. Бажаю успіхів.
– Ні-ні! Я згоден на будь-які умови! – вигукнув я. – Адже вибирати мені не доводиться.
– Про вибір не може бути й мови, – підтвердив учений.
– Тоді обіцяю мовчати.
– Обіцяєте?
– Слово честі.
Він зміряв мене нахабним і недовірливим поглядом.
– А звідки я знаю, які ваші поняття про честь?
– Ну, знаєте, сер, – сердито відмахнувся я, – ви занадто багато собі дозволяєте! Мені ще не доводилося вислуховувати такі образи!
Мій вибух не лише не вивів його із себе, а навіть зацікавив.
– Короткоголовий тип, – пробурмотів він. – Брахіцефал4, сірі очі, темне волосся, певні риси негроїдів… Ви, ймовірно, кельт?
– Я ірландець, сер.
– Чистокровний?
– Атож, сер.
– Тоді все зрозуміло. Так от, ви дали мені слово тримати в таємниці ту інформацію, яку я вам повідомлю. Ці дані будуть, звісно, дуже скупі. Але певними цікавими деталями я з вами поділюся. Ви, мабуть, знаєте, що два роки тому я здійснив мандрівку Південною Америкою – подорож, яка увійде в золотий фонд світової науки. Її метою було перевірити деякі висновки Воллеса та Бейтса, а це можна було зробити лише на місці, в тих же умовах, в яких вони проводили свої спостереження. Якщо б результати моєї подорожі лише цим і обмежилися, все одно вони були б гідні всілякої уваги, але тут відбулася одна непередбачена обставина, яка змусила мене спрямувати свої дослідження по зовсім іншому шляху.
Ви, можливо, чули (втім, хтозна: в наше століття невігластва нічому не дивуєшся), що деякі місця, по яких протікає річка Амазонка, досліджені в повному обсязі і що в неї впадає безліч приток, досі не позначених на мат. Ось я і поставив собі завдання відвідати ці маловідомі місця й обстежити тамтешню фауну, і це дало мені в руки стільки матеріалу, що його вистачить на кілька розділів тієї величезної, монументальної праці із зоології, яка слугуватиме виправданням усього мого життя. Закінчивши експедицію, я повертався додому, і на зворотному шляху мені довелося заночувати в маленькому індіанському селищі, неподалік від того місця, де в Амазонку впадає одна з її приток. Про назву та географічне розташування цієї притоки промовчу.
У селищі жили індіанці племені кукама – мирний народ, який, на жаль, вироджується, а їхній розумовий рівень навряд чи підіймається над рівнем пересічного лондонця. Я вилікував кількох тамтешніх жителів ще першого свого приїзду, коли підіймався вгору річкою, і загалом справив на індіанців сильне враження, тому не дивно, що мене там чекали. Вони відразу ж стали пояснювати мені знаками, що в селищі є людина, котра потребує моєї допомоги, й я пішов за їхнім вождем в одну з хиж. Увійшовши туди, я переконався, що стражденний, котрому була потрібна допомога, тільки-но віддав Богові душу. На мій подив, він виявився не індіанцем, а білим, найбілішим із білих, якщо можна так сказати, бо у нього було абсолютно світле волосся й усі характерні ознаки альбіноса. Від його одягу залишилися хіба лахміття, страшенно змарніле тіло свідчило про довгі поневіряння. Наскільки я міг зрозуміти індіанців, вони ніколи раніше цього чоловіка не бачили. Він прийшов у селище з лісової гущавини, сам, без супутників, і ледве тримався на ногах від слабкості. Наплічник незнайомця лежав поруч із ним, і я обстежив його вміст. Усередині був вшитий ярличок з ім’ям та адресою власника: «Мейпл Вайт, Лейк-авеню, Детройт, штат Мічиґан». Перед цим ім’ям я завжди готовий зняти шапку. Не буде перебільшенням сказати, що коли важливість зробленого мною відкриття отримає загальне визнання, його ім’я буде стояти поруч із моїм.