У його манері спілкуватися була така безцеремонна прямолінійність, що хитрувати з ним виявилося нелегко. Все ж я вирішив затягнути цю гру в розрахунку на те, що мені випаде нагода зробити кращий хід. На відстані все складалося так просто! О, моя ірландська винахідливість, невже ти не допоможеш мені зараз, коли найбільше тебе потребую? Пронизливий погляд сталевих очей відбирав мені сили.
– Ну, не змушуйте себе чекати! – прогримів професор.
– Я, звісно, лише починаю долучатися до науки, – сказав я з дурнуватою посмішкою, – і не претендую на більше, ніж звання скромного дослідника. Проте мені здається, що в цьому питанні ви проявили зайву строгість до Вейсмана. Хіба отримані з того часу докази не… не зміцнюють його позиції?
– Які докази? – промовив він зі загрозливим спокоєм.
– Я, звичайно, знаю, що прямих доказів поки що немає. Я посилаюся, якщо можна так сказати, на загальний хід сучасної наукової думки.
Професор схилився над столом, спрямувавши на мене зосереджений погляд.
– Ви мали б знати, – сказав він, загинаючи по черзі пальці на лівій руці, – що, по-перше, черепний покажчик є фактор постійний.
– Безумовно! – відповів я.
– І що телегонія1 наразі ще sub judice2?
– Поза сумнівами!
– І що зародкова плазма відрізняється від партеногенетичного3 яйця?
– Ще б пак! – вигукнув я, захоплюючись власною зухвалістю.
– А що це доводить? – спитав він м’яким, вкрадливим голосом.
– І справді, – промимрив я, – що ж це доводить?
– Сказати вам? – все так само вкрадливо промовив професор.
– Будь ласка.
– Це доводить, – з несподіваною люттю заревів він, – що іншого такого шарлатана важко знайти в усьому Лондоні! Ви огидний, нахабний репортер, котрий має настільки ж віддалене уявлення про науку, як і про мінімальну людську порядність!
Учений схопився з крісла. Його очі палали божевільною злістю. І все ж навіть цієї напруженої миті я не міг не здивуватися, побачивши, що професор Челленджер маленький на зріст. Він був мені по плече – такий собі приплющений Геркулес, вся величезна життєва міць котрого немов пішла вшир, вглиб та ще в черепну коробку.
– Я молов перед вами нісенітницю, сер! – заволав він, спершись руками об стіл і витягнувши шию вперед. – Я плів неймовірні дурниці! І ви надумали змагатися зі мною – ви, у кого весь мозок із лісовий горішок! Ці кляті писарлюги уявили себе всесильними! Вони вважають, ніби одного їхнього слова досить, аби возвеличити людину або змішати її з брудом. Ми всі маємо кланятися їм у ніжки, вимолюючи похвалу. Ось цьому треба надати протекцію, а цього знищити… Знаю я ваші підлі підступи! Вже дуже високо стали брати! Був час, коли ходили сумирно, а тепер зарвалися, управи на вас немає. Пустобріхи нещасні! Я поставлю вас на місце! Атож, сер, Джордж Едвард Челленджер вам не по зубах. Цей чоловік не дозволить собою командувати. Він попереджав вас, але якщо ви все ж пхаєтеся до нього, то нарікайте потім на себе. Здавайтеся, шановний пане Мелоун! Здавайтеся! Ви затіяли небезпечну гру і, на мій погляд, залишилися в програші.
– Послухайте, сер, – сказав я, задкуючи до дверей і відкриваючи їх, – ви можете лаятися, скільки вашій душі заманеться, але всьому є межа. Я не дозволю налітати на мене з п’ястуками!
– Ага, не дозволите? – почав він повільно, із загрозливим виглядом наступати на мене, потім раптом зупинився і запхав свої величезні лапи до кишень коротенької куртки, як личить більше хлопчикові, ніж дорослому чоловікові. – Мені не вперше викидати з будинку таких фертиків. Ви будете четвертим чи п’ятим за рахунком. За кожного сплачено штраф у середньому по три фунти п’ятнадцять шилінгів. Дорого, але нічого не вдієш, так треба! А тепер, сер, чому б вам не податися слідами ваших колег? Я особисто думаю, що цього не уникнути.
Професор знову почав свій украй неприємний для мене наступ, виставляючи носаки в боки, наче якийсь учитель танців.
Я міг би стрімголов кинутися в хол, але вважав таку втечу ганебною. Крім цього, справедливий гнів уже став розпалюватися у моїй душі. Досі моя поведінка була надзвичайно ганебною, але погрози цього чоловіка відразу повернули мені відчуття власної гідності.
– Руки геть, сер! Я цього не терпітиму!
– Які ми ніжні! – його чорні вуса стирчали догори, між розсуненими злісною усмішкою губами блиснули сліпучо-білі ікла. – То ви цього не будете терпіти?
– Не клейте із себе дурня, професоре! – вигукнув я. – На що ви розраховуєте? Я важу більше двохсот фунтів. Я міцний, як залізо, і щосуботи граю в регбі в ірландській збірній. Вам зі мною не…
Але цієї миті він кинувся на мене. На щастя, я вже встиг відчинити двері, інакше від них залишилися б самі тріски. Ми колесом покотилися по всьому коридору, якимось чином прихопивши дорогою крісло. Професорська борода закупорила мені весь рот, ми стискали один одного в обіймах, наші тіла тісно переплелися, а ніжки цього клятого крісла так і вертілися над нами. Пильний Остін відчинив навстіж вхідні двері. Ми шкереберть скотилися сходами вниз. Я бачив, як брати Мек виконували щось подібне в мюзик-холі, але, мабуть, цей атракціон вимагає певної практики, інакше без каліцтва не обійтися. Вдарившись об останню сходинку, крісло розсипалося на друзки, а ми, вже порізно, опинилися у водостічній канаві. Професор схопився на ноги, розмахуючи п’ястуками та хриплячи, як астматик.
– Отримали? – крикнув він, ледве переводячи дух.
– Хуліган! – відповів я і насилу піднявся із землі.
Ми мало не схопилися знову, позаяк бойовий дух у професора ще не згас, але доля вивела мене з цього безглуздого становища. Поруч із нами виріс полісмен із нотатником у руках.
– Що це означає? Як вам не соромно! – сказав він.
Це були найприємніші слова, які мені довелося почути в Енмор-парку.
– Ну, – допитувався правоохоронець, звертаючись до мене, – поясніть, що це означає.
– Він сам на мене напав, – сказав я.
– Ви справді першим напали? – перепитав поліціянт.
Професор тільки засопів у відповідь.
– І це не перший випадок, – зауважив полісмен, строго хитаючи головою. – У вас і минулого місяця були неприємності і саме з такого приводу. У молодого чоловіка підбите око. Ви висуваєте йому звинувачення, сер?
Я раптом змінив гнів на милість:
– Ні, не висуваю.
– Це чому ж? – поцікавився поліціянт.
– Тут є й частка моєї провини. Я сам на таке напросився. Він мене чесно застерігав.
Полісмен затраснув нотатник.
– Щоб ці неподобства більше не повторювалися, – сказав він. – Ну, годі! Розходіться! Розходіться!
Це стосувалося хлопчика з крамниці м’ясива, покоївки і двох-трьох зівак, котрі вже встигли зібратися навколо нас. Правоохоронець важко крокував тротуаром, женучи перед собою це маленьке стадо. Професор поглянув на мене, і в його очах промайнула сміхотлива іскра.
– Заходьте! – сказав він. – Наша розмова ще не скінчилася.
Хоча ці слова прозвучали зловісно, але я таки пішов за ним до будинку. Лакей Остін, схожий на дерев’яну статую, зачинив за нами двері.
Розділ 4. Та це ж найвидатніша річ у світі!
Не встигли двері за нами зачинитися, як із їдальні вибігла пані Челленджер. Ця крихітна жінка не тямилася від гніву. Вона стала перед своїм- чоловіком, наче розтривожена несучка, що грудьми зустрічає бульдога. Вочевидь, пані Челленджер стала свідком мого витурення, але не помітила, що я вже встиг повернутися.
– Джордже! Яке звірство! – заволала вона. – Ти скалічив цього милого юнака!
– Ось він тут, живий і неушкоджений!
Пані Челленджер зніяковіла, але швидко опанувала себе.
– Даруйте, я вас не бачила.
– Не турбуйтеся, пані, нічого страшного не сталося.
– Але він вліпив вам синець під око! Яке неподобство! У нас і тиждень не минає без скандалу! Тебе всі ненавидять, Джордже, над тобою всі знущаються! Ні, моєму терпінню настав край! Це переповнило чашу!
– Не треба ворушити брудну білизну на людях! – загримів професор.