– Гадаю, що тут існує якийсь зв’язок із цією кисневою витівкою, майже впевнений у цьому, – зауважив я.
– Це нісенітниця! – ще раз брутально перебив мене Саммерлі із запалом, без сумніву, недоречним.
Ми опинилися в купе першого класу для курців, професор уже смалив свою стару прокурену файку, і ми щоразу остерігалися, що вона обпече його довгий сварливий ніс.
– Наш приятель Челленджер – людина розумна, – зронив він збуджено. – З цим кожен погодиться і лише бевзь може це оскаржити. Ви тільки погляньте на розмір його капелюха! Він прикриває мозок вагою в шістдесят унцій – потужну машину, присягаюся Богом, що працює без збоїв і видає бездоганний результат. Покажіть мені машинне відділення, й я визначу розміри машини. Але при цьому він – природжений шарлатан! Ви ж пам’ятаєте, що якось я уже кинув йому це в обличчя. Природжений шахрай, котрий уміє вправно жонглювати за допомогою певних драматичних вивертів. Зараз усе нівроку, ось чому наш приятель Челленджер вважає, що знову зможе привернути до себе увагу суспільства. Чи не думаєте ж ви, що він серйозно вірить у всю цю ахінею щодо змін в ефірі та загрозу, що нависла над родом людським? Що може бути дурнішим за весь цей ідіотизм?
Він сидів, як стара біла ворона, каркав і аж трясся від глузливого реготу. Я спаленів, коли почув, якими словами він характеризує Челленджера. Адже непристойно так казати про людину, котрій ми були зобов’язані своєю славою. Я хотів уже гнівно дати йому відкоша, але мене випередив лорд Джон.
– У вас уже якось трапилася сутичка з Челленджером, – сказав він різко, – і через десять секунд ви лежали на обох лопатках. Вважаю, професоре Саммерлі, що він дужчий за вас і що вам найкраще було б поступитися перед ним і не задиратися.
– Крім цього, – додав я, – він нам усім був вірним товаришем. Хоч би якими були його недоліки, професор відвертий, прямий чоловік і ніколи не став би патякати про своїх супутників щось лихе за їхніми спинами.
– Добре сказано, мій хлопчику! – закинув лорд Джон Рокстон. Потім він привітно всміхнувся і поплескав по плечу професора Саммерлі. – Ось що, Herr Professor, не будемо сваритися, адже ми занадто багато пережили разом! Але Челленджера не чіпайте, бо цей молодик і я небайдужі до стариганя.
Однак Саммерлі ще не був готовий миритися. Його обличчя було зимним, як лід, і він не переставав диміти своєю люлькою.
– Щодо вас, лорде Рокстон, – каркнув він, – то вашій думці в наукових питаннях я надаю точно такого ж значення, скільки ви надавали б моїй думці, наприклад, щодо нової мисливської рушниці. У мене є своя думка, прошу пана, і я вмію її обстоювати. Невже через те, що я одного разу помилився, маю на віру приймати все, чим цей чоловік бажає нас гостити, хоча б це була повна нісенітниця, і не маю права на власну думку? Чи не потрібен нам такий собі науковий Папа, чиї непогрішні просторікування мали б сприйматися ex cathedra[2] бідною та смиренною паствою? Заявляю, панове, що й сам маю голову на плечах і що вважав би себе снобом і рабською душею, якби не ворушив власними мізками. Якщо вам приємно, то зробіть милість, вірте в лінії Фраунгофера і в те, що вони тануть в ефірі, і на всю решту дивовиж, але не вимагайте, щоб люди, старші та досвідченіші за вас, шаленіли разом із вами. Хіба не ясно, як свічка, що якби ефір змінився, як він вирішив, то це згубно відбилося б на здоров’ї людей та позначилося також і на нас самих? – професор засміявся, галасливо тріумфуючи з приводу власних аргументів. – Атож, панове, в такому випадку ми б не сиділи тут у вагоні потяга, мирно обмірковуючи наукові питання, а помічали б явні ознаки отруєння. Але скажіть, будь ласка, в чому ви вбачаєте ознаки цієї «отрути», цього «космічного розкладання»? Чекаю на відповідь, панове! Скажіть! Ні, попрошу вас не ухилятися, я наполягаю на відповіді!
Я невимовно розсердився. У поведінці Саммерлі було щось зарозуміле та зухвале.
– Переконаний, що ви були б дещо стриманішими в своїх зауваженнях, якби були точніше поінформовані про актуальний стан речей.
Саммерлі вийняв люльку з рота та витріщився на мене.
– Даруйте, шановний, що ви хочете сказати цим безсумнівно зухвалим зауваженням?
Я коротко повідомив про дивну епідемію серед тубільців Суматри, а також про те, що на Зондських островах раптово згасли маяки.
– Є ж межі і для людської тупості! – вигукнув Саммерлі, все більше впадаючи в шал. – Невже ж ви не можете втямити, що ефір, якщо ми навіть на мить погодимося з дебільною теорією Челленджера, є речовина рівномірної консистенції і що її склад на іншому краю землі не може бути іншим, ніж тут, у нас? Невже ви могли хоч на мить припустити, що існує окремий ефір для Англії й окремий для Суматри? Чи не думаєте ви, з якогось дива, що ефір Кенту чимось кращий, ніж ефір графства Саррей, яким ми зараз проїжджаємо? Реально легковірність і невігластво профанів не мають меж. Чи мислимо взагалі, щоб ефір на Суматрі мав згубні властивості, які позбавили глузду населення цілої країни, тоді як ефір наших зон не має навіть найменшого впливу на наше самопочуття? Про себе, в будь-якому разі, можу лише сказати, що тілесно та духовно ніколи не почувався краще, ніж тепер.
– Я ж не кажу, що я вчений, – заперечив я, – але мені часто доводилося чути, що наукові досягнення одного покоління часто визнаються помилковими вже наступним. І врешті-решт не обов’язково володіти надто гострим розумом, аби збагнути, що ефір, про який ми, по суті, дуже мало знаємо, в різних частинах світу міг би відчувати на собі вплив місцевих умов і що через це у віддаленому кінці землі проявляється дія, яка лише пізніше проявиться, ймовірно, і у нас.
– «Міг би» і «ймовірно» – це не докази! – заверещав розлючений Саммерлі. – Так і свині могли б літати. Авжеж, сер, вони могли б літати, але не літають. Сперечатися мені з вами – дурна робота. Челленджер заразив вас обох своїм шаленством, і ви розучилися тверезо мислити. З таким самим успіхом я міг би бесідувати з подушкою в цьому купе.
– Мушу вам сказати цілком відверто, професоре Саммерлі, що з часу нашої останньої зустрічі ваші манери анітрохи не покращилися, – різко зауважив лорд Джон.
– Ви, титуловані особи, не дуже любите правду, – дошкульно відрубав Саммерлі. – Чи не правда, що не дуже приємне відчуття, коли тобі вказують, що гучне ім’я не заважає бути повним невігласом?
– Слово ґонору, – серйозно і стримано зазначив лорд Джон, – якби ви були молодші, то не наважилися б балакати зі мною таким чином.
Саммерлі задер догори підборіддя з маленькими гострими клаптиками своєї цапиної борідки.
– Радив би взяти до відома, шановний, що як у поважному віці, так і замолоду я ще жодного разу в житті не вагався казати те, що думаю, прямо в обличчя неосвіченим дурням, атож, сер, неосвіченим бовдурам. І цю звичку я не зміню, хоча б ви носили всі титули, які тільки можуть винайти раби та привласнити собі віслюки.
Очі лорда Джона миттю спалахнули, але він із помітним зусиллям опанував себе і з гіркою посмішкою відкинувся на спинку сидіння, схрестивши руки на грудях. Весь цей вибух справив на мене надзвичайно гнітюче та неприємне враження. Хвилею промайнули у моїй голові спогади про сердешну дружбу, про часи радісної жаги пригод, про все, за що ми страждали, чого домагалися і чого досягли. Й ось до чого дійшло тепер – до нападок і образ! Я раптом розплакався, голосно та нестримно схлипував, і ніяк не міг заспокоїтися. Мої супутники з подивом глипали на мене. Я затулив обличчя руками.
– Мені вже легше, – сказав я. – Але все це настільки нестерпно сумно!
– Ви хворі, друже мій, – зауважив лорд Джон. – Ви мені відразу здалися якимось дивним.
– Ваші звички, пане, за останні три роки анітрохи не покращали, – мовив Саммерлі. – Мені також впала в вічі ваша поведінка вже при нашій зустрічі. Не витрачайте на нього даремно своїх співчуттів, лорде Джон: походження цих сліз – суто алкоголічне. Цей чоловік явно перепив. Утім, лорде Джон, я вас щойно назвав неосвіченим дурнем, і це не зовсім добре з мого боку. Це мені нагадало, однак, про один із моїх талантів, який я раніше мав, доволі кумедний, незважаючи на його буденність. Ви знаєте мене лише як серйозного вченого. Чи повірите, що я колись мав репутацію ідеального імітатора голосів тварин? Мені вдасться, сподіваюся, приємно вас розважити. Чи не потішило б вас, наприклад, якби я закукурікав когутом?