– Але ж лист справді надзвичайно хвилюючий! – задумався МакАрдл і встромив цигарку в довгу скляну рурку, що слугувала йому мундштуком. – Якої ви думки щодо цього, пане Мелоун?
– На свій сором, мушу зізнатися, що нічогісінько не знав про це суперечливе питання. Що таке, передусім, ті фраунгоферові лінії?
МакАрдла в цьому просвітив редактор нашого наукового відділу, тому він витягнув із шухляди дві розцяцьковані спектральні стрічки, вельми схожі на ті, якими прикрашають свої кепі молоді фертики з крикетних клубів. МакАрдл показав мені чорні лінії, що перетинали паралельно ряди барв – червоної, оранжевої, жовтої, зеленої, блакитної, синьої та бузкової.
– Ось ці темні смуги й називають фраунгоферовими лініями, – витлумачив він. – Всі кольори загалом – це є світло. А будь-яке світло, дроблячись крізь призму, дає ці кольори – і до того ж завжди одні й ті ж. Отже, справа не в кольорах. Визначальне значення мають лінії, бо вони змінюються залежно від того, яке тіло випромінює світло. Ці лінії, зазвичай дуже чіткі, останнього тижня розмилися, й астрономи не можуть порозумітися щодо причини цього явища. Ось вам світлина цих розмитих ліній. Завтра вона з’явиться в нашому виданні. Досі публіка цим не цікавилася, але тепер, як мені здається, вона збуджена під впливом листа Челленджера в «Таймсі».
– А до чого тут Суматра?
– Авжеж, відстань і справді завелика від розмитих у спектрі ліній до хворих тубільців на Суматрі. Але Челленджер уже довів нам якось, що його твердження мають ґрунт під собою. До цього долучається ще й те, що, згідно зі щойно отриманою із Сінгапуру телеграмою, раптово згасли маяки в Зондській протоці. Внаслідок цього там, певна річ, одразу ж сіли на мілину два кораблі. Все це вкупі слугуватиме вам, у будь-якому разі, достатнім матеріалом для інтерв’ю з Челленджером. І якщо ви у нього справді щось вивідаєте, надішліть нам стовпчик для вранішнього випуску.
Я попрощався з МакАрдлом. На сходах почув, як у приймальні називали моє ім’я. Це був кур’єр, котрий приніс мені телеграму, що прибула на мою адресу в Стритемі.
Телеграму послав мені саме той чоловік, про котрого ми тільки-но згадували, в ній йшлося: «Мелоуну, 17, Гілл-стрит, Стритем. Привезіть кисню. Челленджер».
«Привезіть кисню!» Я згадав, що професор вирізняється дотепністю слона, що підбурює його іноді до дуже незграбних і диких дотепів. Чи не був це один із тих жартів, від яких він потім завжди вибухав таким, схожим на ревіння, шаленим реготом, що очі у нього й зовсім зникали – з тієї простої причини, що тоді й обличчя його не було видно, а лише страшенно роззявлену пащеку та кудлату бороду, що трясеться? При цьому його нітрохи не остуджували серйозні та незворушні обличчя оточуючих.
Я кілька разів перечитав телеграму, але не знайшов жодних ознак, які вказували б на її жартівливе спрямування. Вочевидь, це все ж було серйозне доручення, правда, вельми дивного ґатунку. У будь-якому разі, я й не подумав про те, щоб ухилитися від виконання його жадання, яке, без сумніву, спричинили вагомі міркування. Можливо, він мав намір провести якийсь важливий хімічний дослід, а може… Ну, це не моя справа мізкувати про те, навіщо йому знадобився кисень. Моє завдання – роздобути його.
Я ще мав у своєму розпорядженні близько години до відходу потяга. Тому винайняв кеб, попередньо дізнавшись із телефонного довідника адресу одного кисневого заводу на Оксфорд-стрит, і звелів відвезти себе туди. Коли я під’їхав до заводу, назустріч мені з воріт вийшли двоє молодиків, котрі з трудом тягли залізний балон і поклали його в автомобіль, який чекав їх на вулиці. За їхньою роботою спостерігав один старигань і при цьому чехвостив їх на чому світ стоїть. Несподівано він обернувся до мене. Ці різкі риси та цапина борідка не дозволяли помилитися. Сумнівів не залишилося: переді мною стояв мій старий сварливий супутник, професор Саммерлі.
– Як! – вигукнув він. – Ви ж не станете мене переконувати, що й ви отримали безглузду телеграму щодо кисню?
Я витягнув і простягнув йому свою телеграму.
Той зиркнув на мене і сказав:
– Так, отримав і послухався його, щоправда, вельми неохоче. Наш милий приятель такий же нестерпний, як завжди. Невже йому й справді настільки терміново знадобився кисень, що він знехтував звичними способами його постачання та відбирає час у людей, зайнятих більше за нього і значно важливішими справами? Чому він не виписав його на заводі?
Я зміг лише промимрити, що на це у нього, ймовірно, були серйозні причини.
– А може, він їх лише вважав серйозними? Це, в будь-якому разі, не одне й те ж. Тепер вам, звісно, не доведеться купувати кисню, бо я й так вже везу із собою чималий запас.
– Однак він, либонь, воліє, з якихось особливих міркувань, щоб і я привіз кисню, а мені не хотілося б діяти проти його бажання.
Не звертаючи уваги на буркотливі заперечення професора, я купив таку ж кількість кисню, як і він, і незабаром поруч із його балоном в автомобіль всадили ще один. Саммерлі запропонував поїхати разом на вокзал Вікторія.
Відтак я підійшов до водія мого кеба, щоб заплатити. Та він назвав ціну, що значно перевищувала тариф, і повівся напрочуд зухвало. Коли я знову підійшов до Саммерлі, той запекло сперечався з обома жевжиками, котрі поклали кисень до його автомобіля, при цьому його сива цапина борідка сіпалася від хвилювання вгору й униз. Один із робітників обізвав його, здається, бовдуром, полинялим старим папугою, і це так розлютило водія машини Саммерлі, що він зіскочив із сідала і вже намірявся кинутися з п’ястуками на захист професора. Довелося докласти чималих зусиль, аби зупинити баталію.
Усі ці дрібні інциденти, як і наступні, можуть здатися неістотними, і тоді справді не привернули моєї уваги. Однак, коли я тепер споглядаю назад, то бачу їхній зв’язок із тією подією, про яку маю намір розповісти.
Водій, як мені здавалося, був новаком або, можливо, хвилювання, викликане інцидентом із робітниками, відібрало йому контроль над собою. У будь-якому разі він вів машину із шаленою швидкістю. Дорогою на вокзал ми двічі мало не втрапили в аварію з іншими автомобілями, що мчали так само шалено та безладно, я ще пригадую, як скаржився своєму супутникові, що спритність лондонських водіїв значно знизилася. Одного разу ми мало не врізалися в натовп людей, котрі витріщилися на бійку на розі Мелл-парку. Всі ці люди, котрі і без цього перебували в стані неймовірного збудження, надзвичайно зворохобилися проти нашого невдахи-водія, а один парубок, стрибнувши на підніжку, замахнувся на нас ломакою. Я його зіштовхнув, і ми були раді, коли залишили позад себе цю юрбу та щасливо вибралися з парку.
Усі ці епізоди розхитали мої нерви, я роздратувався та й терпіння моїх супутників, здавалося, перебуває на межі внаслідок цих інцидентів.
Однак ми знову звеселилися, коли на вокзалі побачили лорда Джона Рокстона, який крокував туди-сюди пероном. На його довготелесій фігурі чудово сидів світлого кольору мисливський костюм. Його виразне обличчя, з прекрасними, такими проникливими й при цьому веселими очима, засяяло радістю, коли він побачив нас. Кучма його рудуватого волосся подекуди сріблилася, і зморшки на обличчі стали глибшими, але він усе ще залишався незмінним, добрим товаришем давніх часів.
– Привіт, Herr Professor[1]! Вітаю, мій молодий друже! – вигукнув він і подався нам назустріч.
Лорд зареготав, побачивши наші резервуари з киснем, які саме вивантажував носій.
– То й ви це купили! – зауважив він. – Мій балон уже стоїть у купе. Що це спало на гадку старому?
– Ви читали його листа в «Таймсі»? – спитав я.
– Про що там мова?
– Повна дурня! – різко видихнув Саммерлі.