– Так, – погодився Терентій, потім зітхнув ще разок. – Добре… Напевно.
– Тільки я не про жіноцтво згадував, – продовжив Непийвода, – а про горілку.
– Про горілку? – пожвавішав Копито, повторно роблячи невпевнену спробу підвестися. – Так, так… Ходімо, вип’ємо по чарці. Згадаємо минуле. Пам’ятаєш, друже, як ми ту гемонську каторгу…
– Пам’ятаю, Терентію, пам’ятаю. Тільки давно це було. Дуже давно. Скажи краще, готовий просто зараз згадати ті часи та кісточки розім’яти? Готовий з десятком товаришів супроти двох сотень татар вийти?
– Нудно мені і сумно, Іване!.. Ні тобі молодицю приголубити, ні бусурмана, хоч будь-якого – щоб зарубати… – невлад пробурмотів Копито, що продовжував думати про своє. – Не повіриш, я – Терентій Копито, мало що товариша до страти не… Тебе, між іншим!.. Чого шкіришся, як дурний до сиру? Чув уже? Хто розповів?.. – він різко підвів голову і неочікувано тверезо глянув на Непийводу. – Стривай! Що? Що ти зараз сказав? Які дві сотні?! Де?
– Є одне діло, Терентію… Я загін збираю. Треба людей з полону визволити… А якщо встигнемо, то і село оборонити. Але мені потрібні такі козарлюги, щоб хоч і в пекло. Бо я не жартую: вдесятьох двом сотням голомозих бій дати доведеться. А попри те, псяюха, їм ще й чортяка ворожить.
– Тоді я з тобою! – втретє хотів скочити на ноги курінний отаман, та знову не зумів. Спробував ще, але й цього разу не вийшло.
– От же, хміль проклятущий, перед людьми мене соромить… – вилаявся сердито. – Але, ти, Іване, не сумнівайся, до вечора буду рівний, як стріла… Щоб мені провалитися!
– Я й не сумніваюся, – знизав плечима Непийвода. – Тільки до вечора часу немає. Ти, Терентію, в молоді роки, скільки разів Річище туди і назад перепливав? П’ять, шість?
– А що?
– Ось і пливи на той берег… Подвійна користь. І що силу колишню не розгубив, доведеш усім, і в голові від річкової водиці проясниться.
– Згода, – не став комизитися курінний отаман. Йдучи в похід під рукою Непийводи, він тим самим визнавав його право розпоряджатися. Підвівся, похитнувся, але встояв. Потім озирнувся.
– Гей, Михасю! – покликав свого джуру. – Збери там все, що треба для походу на тиждень. Зметикуєш, не вперше. Під сідло – Вітра, а в завідні – руду і сивого.
– Не треба завідних… – спинив його Іван.
– У похід без завідних?! – здивувався Копито. Жоден козак, як і татарин, без прикрої необхідності, ніколи не пускалися в степ на одному коні. Мало що може трапитися, і як тоді бути? – Людолови що, поруч із Січчю жирують? Оце знахабніли! Мусимо покарати…
– Облиш балачки на потім. Перепливеш річку – то й поговоримо. А зараз, вибачай, друже, поспішаю. Нам ще з отцем Никифором перемовитися треба. Кажу ж, голомозим чорт допомагає. Може, святий отець чим підмогне.
– Добре. Тобі видніше, наказний… – погодився Копито. – Тоді, я поплив… А ти, Михасю, на той берег коней… Гм, – почухав підборіддя, але поправився, – одного тільки Вітра приведи.
Потім повернувся і добряче заточуючись, поплентався до Річища. А Непийвода підняв на ноги все ще непритомного молодика, який так невчасно підвернувся під кулак Те-рентія. Не дарма ж запорожці курінного отамана Копитом прозвали. Бив Терентій, ніби кінь задньою ногою хвицав.
Струснув злегка… А коли парубок відкрив осоловілі очі, сунув йому в долоню срібну монетку.
– На, бідолахо, поправ здоров’я… І дякуй Богові, що отаман тебе, судячи по синцю, в півсили стусонув. А на майбутнє запам’ятай, що нічого лізти старшим під руку, якщо зле на ногах тримаєшся.
– ♦ —
Церква Покрови Пресвятої Богородиці була найвищою будовою в Січі. Як би підкреслюючи, що для козаків немає нічого важливішого і дорожчого за християнську віру. Все найцінніше після вдалого походу приносили воїни в дар храму, і без молебню в похід не виступали. Тож у багатьох питаннях священики мали прав у мирний час навіть більше за кошового. Тим паче, що старшина на Січі обирається, а попів призначав Синод. Звичайно, аби кого сюди не надсилали. Патріархи церкви теж розуміли, що для такої пастви, як запорожці, і проповідники особливі потрібні. З козаків ті ще вівці… Як би зопалу самого пастиря не загризли, якщо вирішать, що він супроти віри чинить. Усяке бувало. Хоча, зазвичай, навпаки – церква була єдиним місцем, де в лиху годину можна було заховатися і перечекати, поки вгомониться розлючена юрба. З чого не раз користалися ті отамани, котрим довелося впасти у немилість перед січовиками або старшина, що вчинила щось не за звичаєм і була спіймана за руку.
Козаки зайшли до церкви, перехрестилися, потім пройшли до аналоя і зупинилися перед ним. Але на коліна не встали, знали: так священик вийде до прохачів швидше. Побачить, що по справі зайшли, а не просто помолитися. Отець Никифор і справді з’явився буквально через хвилину.
– Слухаю вас, чада мої. Чи не висповідатися хочете?
– Хочемо, але іншим разом, отче, – поцілував протягнутий йому хрест Непийвода. – До служби не дочекаємося, а сповідь без причастя, що хата без даху. Начебто і будував, а користі жодної.
– Поспішаєте?
– Дуже.
– На добру справу, сподіваюся?
– Щоб мені муслемом стати!.. – широко перехрестився Непийвода. – Таке благе, що тебе з собою в похід покликати хочемо.
Православні священики, особливо запорізькі, нерідко супроводжували козацькі загони. Так що слова Івана отця Никифора не здивували.
– Далеко зібралися? А з якого приводу?
– Отримали звістку, що татарський чамбул рубіж перейшов і на землях наших криваву шкоду вчиняє. Хочемо допомогти людям.
– На переправі чекати будете? – виказав обізнаність у військовій справі піп. – Добре діло. А я вам навіщо? Якщо чисельність людоловів знаєте, то впораєтеся. Чи не вперше. А благословення церкви і Господа нашого завжди з вами.
– Ні, святий отче, не в цей раз, – хитнув головою Не-пийвода. Глянув на Тараса, котрий чинно мовчав, як і належить молодшому, коли старші балакають. – А допомога твоя нам проти чорта потрібна. І то не жарт. Достеменно відомо, що тим бусурманам нечиста сила допомагає.
Тепер на Куницю глянув і отець Никифор. Потім перехрестився:
– Гм… Чомусь мене це не дивує… Маєш щось сказати, сину?
– Так, отче. Маю, – кивнув Тарас. – Але дядько Іван правду мовив: зараз не час для сповіді. Татари ось-ось нападуть на Михайлівку. Або й вже напали…
– Стривайте… – пильно поглянув на обох отець Никифор. – Щось я ніяк не второпаю. Ви так поспішаєте, немов татарва за милю від Січі? Що одна чи навіть кілька годин вирішують, якщо перед нами не один день дороги? Візьмемо завідних коней, на ночівлю не спинятимемося, от і надолужимо згаяне, якщо буде на те воля Господня.
– Ми іншим способом дістанемося туди, отче, – пробурмотів Тарас, відводячи погляд.
– Це ж як? На байдаках?
– Ні… Не в храмі про таке говорити, але у молодого Куниці вміння характерника проявилося… – пояснив замість молодого відьмака Непийвода. – От він нас чародійським способом і перенесе.
– Он воно як… – отець Никифор укотре уважно подивився на хлопця. – Що ж… Церква не схвалює подібного, але для війська такі воїни велику користь принести можуть. Одне зле – мене вам з собою не вдасться взяти.
– Чому? – Тарас навіть образився трохи за виказану попом недовіру. – За десяток чи більше не ручатимуся, а трьох людей… разом з кіньми переправляти доводилося.
Замість відповіді отець Никифор взяв за руки обох козаків.
– Добре. Давай. Перенеси нас на берег Річища. Ну, або куди сам захочеш…
Тарас закрив очі, зосередився і… нічого не змінилося. Вони залишилися в церкві. Куниця зосередився і спробував ще раз, але марно.
– Не мучся, сину мій, – відпустив руку відьмака отець Никифор. – Твоє уміння з язичництва походить і на мене – слугу Божого, не діє. Адже за канонами церкви – все це бісовщина. Інквізиція і за менші гріхи до страти «без кровопролиття» засуджує.
– А у нас?
– У нас… Своєю волею і провидінням Господь поселив нас поруч з агарянами. І зобов’язав заступати бусурманам шлях в інші християнські держави. А тому все, що зміцнити православне воїнство може, церквою не те щоб забороняється… Швидше, як би не помічається. Патріархи в цьому дбайливому господареві подібні, котрий на полі, засіяному житом, стебла гречки знайшов. Дурень виполов би їх, як бур’ян, а розумний – збере всі зерна. А відокремити жито від гречки після обмолоту діло нехитре.