Такого довір’я, простоти – святої простоти – нам часто бракує. Бо дехто каже: а як то до Бога так казати?
Спокійно казати! Це і є сміливість довір’я до Господа Бога, усвідомлення, що Господь – мій найкращий приятель.
Гiднiсть
Гідність – це те, що ми одержали від Бога. Один із її атрибутів – почуття правди. Гідністю не можна назвати те, що ми самі собі домислили чи приписали. Адже вона є виявом людського єства – того божественного, що в нас є.
Гідність пов’язана з відчуттям та усвідомленням нашого походження. Неземного походження… Хтось може пишатися тим, що походить із княжого роду. Але це інше відчуття… Гідність стосується насамперед нашої належності до божественного. Адже людина сотворена Богом за його образом і подобою.
Бог дає нам дар життя через батьків, через покликання, таланти, через дар Святої віри.
Гідність.
Ярослав Мурафа, 10 років, м. Галич (Івано-Франківська обл.)
Революція Гідності – теж має стосунок до цього важливого усвідомлення. Звичайні люди зрозуміли, хто вони є і які мають права – адже мають походження від Бога. Людська гідність невідривна від розуміння того, що людина є сотворінням Божим.
Часто кажемо про когось: поводиться гідно… То означає, що та особа свідома своєї гідності.
Не слід плутати гідність із гордістю чи навіть погордливістю – це коли хтось із нас вважає, що нібито один такий на світі й іншого нема й не буде.
Гідність – то не є гордість. Мовляв, я дуже поважний, дуже добрий чоловік, щоб таке робити… Ні, я є людина, Боже сотворіння, наділене Божими дарами, і я свідомий гідності й поводжуся так, щоб не образити іншого – я, мовляв, пан, а ти дурень…
Наприклад, Митрополит Шептицький з усіма вмів говорити. І з великими панами, шляхтою, і зі звичайними селянами, робітниками. Він кожного шанував. І всі, з ким він розмовляв, відчували: він мене сприймає як людину.
Дар розуму, дар волі, дар свободи, які дає нам Бог, – це все належить до природи людини. І людина втішається цими дарами – ними наділено кожного з нас. Нема такого, хто їх не має. Раз я є людиною, то маю всі дари, які Господь Бог дає кожній людині.
Одна із Заповідей Божих каже: люби ближнього свого, як самого себе. Любити ближнього, як самого себе означає бачити в ньому ту саму гідність, якою я сам втішаюся, оскільки розумію, що походжу від Бога й живу волею Божою, бо Бог мене сотворив. Так само Бог сотворив усіх інших.
Співзвучні слова «самолюбство» чи «себелюбство» не мають з тією любов’ю, про яку каже Ісус Христос, нічого спільного. Ці поняття стосуються тих, хто догоджає собі, потурає в усьому, ставиться до себе надміру поблажливо. А любов, яку заповідав нам Ісус Христос, – то і є почуття власної гідності.
Людина може народитися на королівському дворі, а може – і в простій сільській хаті. Різниці немає, бо і та й інша мають божественне походження й наділені людською гідністю, яку слід шанувати.
Лiнь
Кожна особа має обов’язок дбати про щось чи про когось. Бо хто не відчуває обов’язку, той не вважає за потрібне чимось корисним займатися, не несе ніякої відповідальності, не має на меті досягнення певних результатів.
Одна справа, якщо я трактую це так, що не хочу нав’язувати себе іншим. Але якщо мені просто не хочеться брати на себе будь-які зобов’язання – аби мені було добре, – то це вже серйозна вада.
Ісус Христос каже: люби свого ближнього, як самого себе. Але любити себе – то не значить шукати своєї вигоди. То значить шанувати свою особу, адже мене Господь сотворив розумною істотою, дав мені гідність, певне покликання, таланти. Оскільки я їх одержав, то й кожен інший їх одержав. І любити ближнього – означає шанувати його так, як я хочу, щоб шанували мене. Бо я шаную сам себе, шаную себе як Боже сотворіння, як Божу дитину, як людину, яка думає, відповідально поводиться, зважає на потреби інших, не байдужа до навколишніх, отже, шанує інших. Бо вони, так само, як і я, створені Богом.
Лінь.
Арсеній Трощак, 11 років, м. Львів
Лінь.
Дарина Клюса, 6 років, м. Галич (Івано-Франківська обл.)
Лінь.
Михайло Кушнірчук, 8 років, м. Івано-Франківськ
Пихатiсть
Пихатість, пиха – одна з форм погордливості, коли людина проявляє свою зверхність до інших, показує, що є краща, важливіша, достойніша й досконаліша, і зневажливо ставиться до всіх «недосконалих» і «неважливих».
Гординя
Часом людина має нестримне бажання представити себе іншим кращою, ніж вона є насправді. Мовляв, ось Я це можу зробити, ось Я це осягнув чи осягнула, одне слово – ось Я!
Не треба плутати таке бажання з гідністю, яка є виявом отого божественного, що є в кожному з нас. Гординя має справу з іншими моральними категоріями – потребою визнання, причому визнання незаслуженого, невмотивованого. Так, аби весь час хвалили, возвеличували, ставили в приклад. Якщо людина справді вчинила щось достойне, варте уваги та наслідування, то нічого поганого в цьому немає. Прагнення бути визнаним, пошанованим у цьому разі не можна розглядати як щось зле. Але коли досягнення подаються як щось більше, ніж вони є насправді, – то це вже людська вада, пов’язана, крім того, з неправдою чи напівправдою, перебільшеннями.
Коли зустрічаюся з гординею в спілкуванні з людьми, то зазвичай намагаюся не реагувати надто голосно… Можу знизати плечима, усміхнутися. Відразу видно, чого прагне людина – шукає правди чи домагається слави. Надто високу опінію про себе стараюся не підтримувати.
Проявляти погордливість – означає хизуватися тим, чого насправді немає, перебільшувати свої можливості й чесноти. Слово з протилежним значення – покірливість, смиренність. Хоча покірливість теж може бути вдавана, неправдива. Наприклад, я ходив до школи, навчався, мав нагоду багато бачити в житті, здобув чималий досвід, знання, умію помножити два на два, можу оцінити певні речі, щось написати, пояснити комусь. Якби я заперечив, що вмію вирахувати два рази по два, то це була б неправда, фальш. Чи якби Енріко Карузо сказав, що не вміє співати, то ми б усі сміялися. Бо це була б неправда, яка не має нічого спільного з покірливістю.