Інформаційну кампанію про голод 1932—1933 років у 2017 році було проведено під гаслом «Помста за свободу»: Голодомор репрезентувався як каральна акція Сталіна за революцію 1917—1920 років152. Варто оцінити винахідливість «мнемонічних бійців»: у 2017 році також відзначалася сота річниця української революції – дві події пов’язувалися в один тематичний ряд в рамках єдиного мнемонічного простору та єдиної ідеологічної репрезентації.
Якщо ці новації цілком вписуються в загальну конструкцію Голодомору, де певні факти підбираються і сортуються для її підтвердження і модифікації, то інший проект: «Люди правди», присвячений змаганням проти замовчування трагедії, подає дещо відмінну перспективу153.
Можливо, найбільш капітальним державним проектом, пов’язаним з комеморацією голоду 1932—1933 років, є рішення добудувати другу чергу меморіалу пам’яті жертв Голодомору – з загальним кошторисом у 767,5 млн гривень154 (майже 28,5 млн доларів США). Формально це рішення є символічним (і матеріальним) підтвердженням повернення до історичної політики часів В. Ющенка, – тоді було завершено першу чергу меморіалу. Не менш символічним є та обставина, що концепція, ідея «другої черги», запропонована керівництвом, є прямим продовженням канонічної версії голоду 1932—1933 років часів В. Ющенка.
Спроби модифікувати її та зробити більш відкритою і науково обґрунтованою, наразилися на доволі агресивний опір прихильників ортодоксального підходу до «Голодомору-геноциду». В концепції, запропонованій Міністерством культури України, містилася ідея, згідно з якою меморіал-музей має стати «центром консолідації української нації на темі спільної історії, без поділу за політичною віссю «Захід-Схід»155. Проте, дискусії навіть в межах робочої групи сягнули такого рівня напруги, що почалося публічне з’ясування стосунків.
«Ортодокси» намагалися не лише зберегти, а й посилити політично обумовлену репрезентацію події. Зокрема, відчайдушно боролися за те, щоб дані про кількість жертв відповідали формулі 7 млн в Україні, 3 млн – поза її межами. «Ревізіоністи», розуміючи, що відверто маніпулятивне поводження з фактами, цифрами та інтерпретаціями провокує недовіру, намагалися довести необхідність дотримуватися науково обґрунтованих оцінок втрат.
Результатом суперечок стало публічне звернення науковців до самого президента П. Порошенка із закликом передати справу розробки концепції науковцям та пропозицією не політизувати проблему156.
Враховуючи ту обставину, що 2018 рік принесе чергову «напівкруглу» дату – 85-ту річницю голоду 1932—1933 років – можна впевнено очікувати риторичної та політичної ескалації Голодомору, чергового раунду політичних маніпуляцій, моралізаторської демагогії та ідеологічної актуалізації теми.
Криміналізація «заперечення»
Історія перетворення Голодомору на суб’єкт політики дає, крім іншого, дуже цікавий приклад спроб криміналізації дій, пов’язаних з публічною незгодою з офіційною версією трактування минулого.
Така практика не є винятковою. В Радянському Союзі «неправильне» трактування історії могло бути витлумачене як антирадянська агітація і пропаганда: випадки засудження за кримінальними статтями тих, хто не дотримувався офіційної версії минулого, відомі з історії дисидентського руху в Українській РСР у 1960—1970-ті роки.
У сучасній Україні одним із центральних аргументів на користь запровадження адміністративної чи кримінальної відповідальності за «заперечення Голодомору» є посилання на «європейський досвід»: зазвичай такі посилання мають декларативний характер, бо в жодному обґрунтуванні не містилося аналізу цього досвіду. Тобто, досвід згадується і використовується як аргумент, але він навіть не описується, принаймні в контексті криміналізації «заперечення Голодомору».
Криміналізація заперечення Голокосту і геноциду вже має власну історію – як політичну, так і наукову. Заперечення Голокосту (як такого) є незаконним в 13 країнах Європи, найжорсткіші закони проти заперечення Голокосту в країнах, де знищення євреїв відбувалося під час Другої світової війни під орудою держави (Німеччина, Австрія, Румунія).
Парламенти Нідерландів та Італії у 2006—2007 роках розглядали питання про криміналізацію заперечення Голокосту, однак не схвалили відповідних рішень. В Іспанії Конституційний суд визнав кримінальне переслідування за заперечення Голокосту антиконституційним.
У Франції було криміналізовано заперечення не лише Голокосту, але й геноциду вірмен у 1915 р. Дебати щодо криміналізації заперечення геноциду вірмен тривали понад двадцять років і не вщухають і далі.
У лютому 2007 р. представники Німеччини виступили з ініціативою ухвалення Європарламентом закону, згідно з яким «кожна держава (Євросоюзу. – Г. К.) вживатиме заходів, які забезпечать покарання навмисного поводження такого типу: «публічне виправдання, заперечення чи вульгарна баналізація злочинів геноциду, злочинів проти людства та військових злочинів» – хоча в поясненнях і йдеться про покарання таких дій, лише якщо вони призводять до порушення громадського порядку, містять загрозу чи образу, – ця пропозиція викликала тривогу щодо можливого довільного трактування цих ознак.
19 квітня 2007 року Європарламент таки ухвалив проект закону, який мав запровадити кримінальну відповідальність (позбавлення волі строком до трьох років) за зумисні дії, що заохочують до насилля чи ненависті на підставі раси, кольору шкіри, релігії, походження, національності чи етнічних ознак. Така ж відповідальність передбачена була за заперечення чи навмисну тривіалізацію (gross trivialization) злочину геноциду, злочинів проти людяності та військових злочинів. Цей проект був витлумачений саме як такий, що спрямований проти «заперечення Голокосту»157. Щоправда, ухвалення такого «загальноєвропейського» закону було радше символічним актом. Практичне використання цього акту можливо лише в рамках національного законодавства.
Загалом посилання на законодавство європейських країн як на прецедент для криміналізації заперечення Голодомору як геноциду в Україні є некоректним і маніпулятивним158 з декількох причин.
По-перше, в жодному з законодавчих актів згаданих країн не передбачено покарання за інтерпретацію. Йдеться або про висловлення публічної зневаги до жертв Голокосту, або про намагання виправдати злочини нацистів, або навмисно применшити їх, або про фактичну пропаганду антисемітизму, національної чи расової ворожнечі – усе це стосується того, що можна назвати «запереченням Голокосту».
По-друге, там, де йдеться про кримінальну відповідальність, дуже детально прописані варіанти відповідних дій, за які цю відповідальність передбачено (те, що було запропоновано В. Ющенком, дає простір для надто вільної інтерпретації передбачуваного злочину).
По-третє, в багатьох випадках законодавство європейських країн щодо «заперечення Голокосту» містить формулювання, де йдеться про те, що заперечення Голокосту і геноциду є де-факто і де-юре виправданням злочинів проти людяності і зокрема – воєнних злочинів часів Другої світової війни. Про Голокост окремо там взагалі не йдеться.
По-четверте, рівень політичної і правової культури в Україні, де закони довільно трактують на догоду політичній кон’юнктурі, а судова система є вщент корумпованою і залежною від влади і капіталу, впровадження такого закону гарантовано забезпечує зловживання.