Йосип зійшов Круп’ярською вниз, двері корчми були відхилені, як і півтора року тому, він ступив на високі східці, з яких не раз спускав униз під кущики бузку чужих зальотників, заглянув досередини: шинкарка Малґося, та сама – товстозада, з підпухлими від вина очима, цідила з бочки пиво, за столиками сиділи незнайомі люди.
Коваль зайшов, став навпроти Малґосі, кивнув їй головою – так, ніби вчора тут пиячив, а нині зайшов похмелитися, а та підозріло позирала на ґевала у пошарпаній тілогрійці, з якої вилазило мішковиння, скоса моргнула до клієнтів, щоб допомогли, якщо цей пройда почне зчиняти бучу; Йосип утямив, що він, очевидно, змінився, і Малґося його не впізнає.
– Малґосю, – сказав, силувано посміхаючись, – я ж Йосип…
– А бодай тебе… – Шинкарка злякано блимнула запаволоченими очима. – Ти звідки тут узявся… такий…
– Та по селах ходив, на фільварки… Там роботи до чорта… А де Міхал?
– Який Міхал? – Шинкарка цідила пиво, спідлоба позираючи на обшарпаного Йосипа.
– Як – який? Таж Сухоровський…
Малґося опустила очі, вони забігали, немов чогось шукали на шинквасі. Не підводячи голови, налила в пугар вина, подала Йосипові, мовлячи сухо:
– Не знаю, де він…
– Як ти можеш не знати, де Міхал?
– Ти мав би відати, а в нас тепер ніхто нічого не знає…
Йосип перехилив пугар, вийшов з корчми. Щось недомовляє Малґося… Пішов униз Личаківською, йому зустрічалися знайомі шевці, слюсарі, муляри, підходив до них, нагадуючи, що він коваль з Круп’ярської. Колишні братове-ремісники поглядали на Йосипа сторожко і з недовір’ям, навіть не запитували, де він був, а про Міхала жоден нічого не хотів казати – віднікувались, мовляв, і не знають такого.
Що ж трапилося? А може, й не вернувся. Адже бачив Йосип, як Міхал гамселив кулаками австрійців над Стиром, могли й пристрелити…
Вийшов на Губернаторські вали, звернув на Векслярську, зупинився: з-за рогу виїжджав запряжений двома шкап’ятами похоронний караван, Йосип упізнав Курковського, підбіг до нього, той цвьохнув батогом, щоб не підходив: «Не видиш, холерного пана везу, йолопе!» – «Пане Курковський, я коваль Йосип з Круп’ярської, ваших коней кував, ви нас з Сухоровським до Белза везли… Скажіть, де Міхал?» – «Пріч, волоцюго, не квапся до мене, встигнеш! – таки вдарив Курковський Йосипа батогом. – Міхала йому… Я тих Міхалів вже й не знаю скільки відвіз на Пелчинський цвинтар».
Йосип вибіг на Ринок: у кнайпі «Унтер цвайундфірціґ» напевно стоїть у кутку Ясьо Сакрамент, де б дівся, він повинен знати щось про Міхала.
Ясьо цигикав на скрипці, схиливши набік голову, Йосип припав до нього, обняв. Ясьо коваля впізнав відразу, довго дихав йому в шию, тулився і схлипував.
– Скажи, де Міхал, Ясю?..
Довго стояв музика мовчки, опустивши скорботно голову, потім приклав до плеча скрипку, притиснув її підборіддям, потягнув смичком по струнах, сльози краплями бризнули з його великих сумних очей, він заспівав:
Це була улюблена Міхалова пісня, але чому плаче, співаючи її, Ясьо Сакрамент?
– Що це значить, Ясю, чому ти співаєш його пісню з таким жалем? – термосив Йосип за плече скрипаля.
– У тюрмі Міхал, – прошепотів музика, ковтаючи сльози. – У тюрмі. Німчик Брейндель його запакував… той офіцер, якому Міхал пунш в лице вилив. Щось там ще було між ними, я не знаю. А потім йому про все нагадали…
Йосип безпорадно дивився на Яся, заперечливо похитував головою, ще мав крихту надії: а може, Сакрамент видумав цю історію, він часом байкує, бо ж – дитина, але сльози так рясно лилися з його очей, обмиваючи великі білки і рожеве, без заросту обличчя, що Йосип мусив повірити.
Сказав таке, чого не міг зрозуміти Ясьо:
– Обидва ми, Міхале, спізналися з росіянами, але кожен по-своєму… Господи, та це ж неправда, що Брейндель з Рюміним – родаки!
Справа Сухоровського не була аж такою тяжкою, щоб під час слідства він мусив сидіти в одиночній камері. Судовий лікар не виявив слідів опіків на лиці у Брейнделя, і взагалі резидент не мав доказів на те, що цей велетень у куртці й райтках, перешитих з польського мундира, є тим самим нахабою, котрий ще взимку в кнайпі «Унтер цвайундфірціґ» виплеснув йому в обличчя пунш. Ну, а за рукоприкладство до чужоземця, який виконує дипломатичну службу, звичайно, кара належиться. Проте актуарій карного суду Зайончковський готовий був крізь пальці дивитися на те, що Сухоровський напав на Брейнделя і побив його, – резидент давно вже набрид губерніальній владі своєю процарською діяльністю у Львові, – та під час слідства виявилися за Міхалом інші – давні гріхи.
Але й вони не були смертні. Ніхто ніколи не ловив його на грабунках, а свідчення продажних шавронів не підтверджувалися, поліцаї після сутолоки біля театру залишилися живі, а завсідники «Пекелка» нічого поганого про Міхала сказати не могли, проте начальник кармелітської тюрми на Галицькій вулиці змушений був поселити неспокійного в’язня в одиночку – на вимогу злодіїв.
Шаврони, до яких у камеру кинули Сухоровського, не могли йому простити зради, а що впоратися з ним не мали сил і при кожній спробі зробити «темну» колишньому отаманові хтось з напасників не дораховувався зубів або лежав потім з вивихнутою ключицею чи пом’ятими ребрами, – то почали просити начальника тюрми, щоб розлучив їх, чесних злодіїв, із скурвисином, який так ганебно зрадив їх – почепив на себе офіцерський мундир.
Сухоровський одиночки не злякався, навіть мріяв про неї: відокремлений від великого світу, в якому за останній час пізнав радість творення і хміль битв, любов і найтяжчі розчарування, він дивитися не міг на цей мізерний і ниций світ міських покидьків, йому самому не вірилося тепер, що він колись лигався з людьми, в яких на думці тільки гроші, пияцтво в брудних корчмах і повії під ліхтарями, розмовляв їхнім мерзенним жарґоном, сам валявся по борделях і обпльованих пив’ярнях, – Міхал прагнув самотності. І, здобувши її під склепінням тісної келії, в якій колись, напевно, усамітнювався монах-самобичувальник з ордену кармелітів, він перебирав своє прожите життя день за днем, мов пацьорки на ниточці, і думав, що його очистило: театр, війна? Можливо, одне і друге, та найбільше любов, яка прийшла до нього несподівано і владно, – він повністю усвідомив її аж тут, у глухій окремішності, і снилися йому тепер чисті, мов осінні води, сни.
1
Так називали вихованців духовної семінарії.
2
«Ангел Божий» – ранкова молитва.
3
«Під сорок другим».
4
Тут: кайданки.
5
Під Ульм, під Ульм, під Аустерліц, нас б’ють у зад, а ми мовчимо, бо ми, австріяки, маємо такий звичай, що мовчки приймаємо лупцювання (пол.).
6
Біблійний скиталець – Вічний Жид, який буцімто відмовив Христові у відпочинку біля свого дому, коли його вели на Голготу.
7
На аукціоні.
8
Мертві живуть і німі говорять (лат.).
9
Плебанія – садиба, дім греко-католицького священика.
10
Академіками називали студентів університетів.
11
Славний поет (лат.).
12
Вивчай, хлопче, латину, зроблю тебе мосьціпаном (макаронічне).
13
З автографом.
14
Передісторія Павла Любимського розгорнута в моєму романі «Журавлиний крик» (прим. автора).
15
«Отче наш»; тут: лайка.
16
Руський готель (фр.).
17
Округ; поліцейська дільниця (пол.).
18
Білети.
19
Хай пан Фредро клепає вірші, а ми його жінку… (Пол.)
20
Розпродувач газет.
21
Підкоморій, маршалок.
22
Панове, де я є? У своєму королівстві, кажете? А чи живуть тут люди? (Пол.)
23
Їдальня.
24
Наглядач навчального закладу.
25
Бо ти, Манько, дуже гарна дівчина! (Пол.)
26
Взвод; чота.
27
Таємничий вогонь відчуваю, вогонь, що душу проймає (пол.).
28
Ви, обскуранти, ви, аристократи, що заслонились, мов щитом, пурпуром (пол.).
29
Жандарм.
30
Нетрі (діал.).
31
Урядовий будинок у селі.
32
Військо їде, музика грає, пан капітан в штани накладає (пол.).
33
Милостиня.
34
Одеколон, парфуми.
35
Будинкові (пол.).