– Я вас поховаю задурно, – сказав Курковський.
Аґасферові очі знову зблиснули радістю і знову померкли.
– А пам’ять людям, пам’ять хто поверне, щоб не ходили так, як я, – без роду, без вітцівських могил?
– Ідіть з Богом, – знетерпеливився рабин, йому стало досить цієї безглуздої розмови. – Бог сотворив добро і зло, і ми не в силі це змінити.
Арон покрутив пейси і з докором глянув на рабина:
– Якщо Бог сотворив зло, то, значить, воно йому вигідне… Ребе, ребе, а ти – чи знаєш, що таке зло? Що ж ти скажеш, коли воно до тебе прийде?
– Хто спить у жнива, той чоловік безпутний… У вогні очищається золото, Господь випробовує серця, – відказав рабин. – Ідіть з Богом.
Цецале, прицмокуючи, підбіг до столика, на якому поруч із Святим Письмом стояла скарбонка, взяв її і підійшов до лахмітників. Ті здивовано переглянулися: якби в них були гроші, хіба вони прийшли б сюди? Але цецале стояв перед Курковським і не відступав: за науку треба рабину платити.
– Кодло гадюче, – проскрипів зубами пан Курковський, – як можете ви говорити про добро, будучи лихими? – І вкинув ґульдена в скарбонку.
На вулиці всі розійшлися в різні боки – йти на спільний обід уже не було з чим. Арон з Аронихою подалися до Босяцької хвіртки, вони були втішені, що пан Курковський поховає їх задурно; Ясьо щасливо посміхався – він радів, що гроші злого до злого й потрапили; Курковський сердито сопів і пропускав поміж пальці мідяки в лівій кишені; Аґасфер зупинився, взяв за плечі Яся, пильно подивився на нього й сказав:
– Утішай… Але ти не той, не той! – Він повернувся, помахав палицею і, йдучи в протилежний бік, вигукував:
– Ну хто, хто дасть людям цілющої води й пам’ять їм поверне?!
Курковський приплівся на Замарстинів надвечір. Він думав тільки про одне: як пробратися в бойню і загрітися біля теплої туші. Але бойня була замкнена, і візник утратив будь-яку надію дожити на такому морозі до ранку.
Він подався до конюшні, а коли повертав за ріг, сахнувся: від стаєнних дверей ішли на нього дві темні тіні, й він подумав, що це конокради.
– Пане Курковський, – прошепотіла одна тінь, – ми давно на вас чекаємо. Мене звати Авґуст Бєльовський. Нас одинадцять чоловік, на санях вмістимося. Нам треба через Туринку до Белза. За десять ринських…
– Мій Боже, десять ринських! – зойкнув Курковський, повіривши в цю мить, що той ґульден був інклюзом59 і повернувся до нього десятирицею.
– Дамо дванадцять, – сказав Бєльовський, йому здалося, що візник незадоволений обіцяною платою. – Тільки швидко. І коли вас хтось буде питати, скажете, що везете панів на полювання.
– Господи! Та я зараз… Я вже!
Сани були миттю споряджені, шкапи запряжені, десять хлопців збилися у васагу, один лише велетень не вміщався, стояв на полоззях. Бєльовський перепитав нервово: «Шашкевич не прийшов?» – і наказав візникові рушати.
Той новорічний вечір Маркіян провів на Збоїськах у помешканні Авґуста Бєльовського, правника четвертого року. З великого гурту академіків, які демонстрували на Ринку, на Збоїська пішло тільки десять чоловік і з ними два чужі: Міхал Сухоровський та коваль Йосип з Круп’ярської. Авґуст назначив день переходу за кордон до повстанців на суботу.
Маркіяна мучили сумніви. У голові виношувався вірш про обступлення Хмельницьким Львова, схрещувалися козацькі шаблі з шляхетськими, а нині – ставати поруч? Так, часи змінилися, треба ставати поруч. Але з польським народом чи зі шляхтою? А хіба виступив народ – ота темна, мордована панством маса? Виступили офіцери, земляни, студенти і з ними Базилевич… Чому він пішов? Бо не в моді нині австрофільство, а йому хочеться бути на видноті. Може, це в нього не отямлення від підлості, а підлість нова? А я піду боротися проти російського деспотизму, щоб звільнити місце для шляхетських деспотів і українських парвеню?.. Колись козаки не підтримали Пугачова, і в цьому була їх фатальна помилка. А нині треба підтримувати поляків?.. Але що вони відвоюють? Економську неволю, офіцерську?..
Кілька днів тому Маркіян зустрів Вагилевича. Іван вернувся з гірських мандрів ще восени: в Коломиї його заарештувала поліція і відправила етапом у Ясенів Горішній до батька – щоб не волочився і не бунтував народ. Вагилевич ходив до університету вільним слухачем.
– Я вирішив перейти кордон – з Бєльовським, – признався Маркіян товаришеві.
– А тут хто буде орати? – Іван з докором глянув на Маркіяна й більше не сказав ні слова.
А й справді, що зійде на незораному, коли до народів прийде весна?.. «Квітка дрібная молила неньку, весну раненьку…» – бриніли слова, Маркіян ходив весь день неприкаяний, згадав про Любимського, давно не був у нього.
Старий мовчки вислухав Маркіяна, потім мовив:
– Я ж вам ще не доказав історії свого життя, Маркіяне. Може, згодиться. Ваш товариш має рацію. Адже той наш переліг орався дуже давно і недоораним залишився, закожушився бур’яном, чи не пора, поки та рілля не стала цілиною або мертвицею, піднімати ще раз скибу. У себе, для себе… Ви подумайте. Я от колись пішов на Україну, а Оґінський, звісно, – до Костюшка…
– Композитор?
– Так, він…
Перед Маркіяном зринула мужня постать Оґінського і тихо відійшла: це ж так природно, що він пішов до Костюшка; Любимський з Капністом теж зникли з-перед очей – куди їм було податися, як не на Україну, де повстали турбаївські селяни; рокотання бетховенської музики покотилося на європейські простори – зостався біля Маркіяна здивачілий гетьман Розумовський, який усе життя пролакузив біля царициних пантофлів, а на старість взявся воскрешати для себе свій край в палацових оранжереях – для розваги, для сентиментальної сльози. Розкопував генеалогію свого роду, щоб довести нащадкам, що він не з простих пастухів, його втішали бандурою і піснею кріпаки, і байдуже йому було, що занапащений ним самим народ до завтра міг замовкнути й забути, хто він, а в історії залишився б тільки звироднілий старець із своїм гербовником.
Хіба не сталося так в Галичині? Хто вони нині – Острозькі, Корибути, Шептицькі – перевертні з русинським родовим коренем? Що за користь з їх генеалогії людям, яких назвали рутенцями, а вони й не знають, – їхнє це ймення чи ні? Хто з них, родовитих, полегшив їх панщизняну долю, хто взяв їх пісню, казку, леґенду і показав світові – ось живе вітка українського народу, не загубилася, не заникла, не розпорошилася, бо – творить! Де ви тепер, прославлені колись духовні провідці, про що ви дбаєте, опріч того, щоб знайти найвигідніше місце біля габсбурзького корита? Про що дбаєте і ви, отці духовні, крім доходів з хрестин, похоронів і парастасів? Хто підніме голос за вашу паству, яка забула свій родовід?
– Хтось мусить це зробити, не гаючись, – сказав Маркіян уголос.
Любимський не здивувався, він знав, про що подумав тепер Шашкевич. Підвівся з крісла – високий і сивий, його поморщене обличчя просвітліло, натхненно спалахнули очі, роки, що хилили спину, мовби враз покинули його, він стояв прямий, величний – так, може, виглядав Кампанелла в ту мить, коли в темній тюрмі закінчив писати «Місто Сонця». Любимський взяв Маркіяна за плечі і довго так тримав їх, стискаючи, немов хотів увесь свій досвід, знання, життєвий тягар, прагнення, якими жив, перелити в нього дотиком тремтячих рук.
Врешті заговорив:
– Я записав, Маркіяне, усе своє життя: що думав і пережив… Ось тут воно, – він показав на товстий рукопис, що лежав на столі. – Передам його тобі, давно постановив. Не маю більш кому… Не все ти візьмеш з нього і не треба всього брати – тільки силу, а розпач відкинь, його й так забагато на світі, нині треба бути міцним. Ти почнеш писати свою книгу, напишеш, її уздрить народ. Може, тобі пригодиться прожите мною життя. Як підвалина для нового будинку. Тобі проректи нове слово, а щоб воно мало вагу, слід заглянути в минуле. Відкинь старий непотріб, але візьми стару пісню, бо ж вона не давала пропасти людям протягом віків неволі. І не забувай, що єси сином Русі, за яку вмерти повинен. Бери, – подав йому рукопис. – І йди. Я дуже старий, я мушу нині тобі своє віддати.