Ясьо стояв, як завше, у своєму кутку в кав’ярні «Унтер цвайундфірціґ», тримав у руці скрипку, не грав, бо не було кому; тлуста шинкарка сердито зиркнула на ще одного жебрака, з яких їй нема жодної користі, потім впізнала Курковського і полагіднішала, бо візник похоронних караванів завжди був при грошах. Вона помахала рукою, зазиваючи його до прилавка, але Курковський не звертав на те уваги, він підійшов до Яся і з усіх сил намагався зрозуміти, що той говорить до нього на миґах. Ясьо балушив очі і кивав головою у бік шинквасу, нахиленим униз пальцем показував у глибину залу; Курковський повів очима за рухом пальця і побачив нарешті за ніжкою прилавка блискуче кружальце. Притьмом підійшов і, кланяючись та запевняючи шинкарку, що холера в місті вже ущухла, хай спить спокійно, боком-боком згинався, ніби заправляв штанку в чобіт, врешті-таки підняв монету: був це цілий ґульден. Тоді щось промимрив шинкарці й, махнувши Ясеві рукою, вибіг з кнайпи, мовби за ним гнався скажений пес.
У великому подиві Курковський вже на вулиці перепитував Яся, чому він сам не підняв ґульдена, і так нічого з його пояснень не второпав. Не мав права? Як це – не мав права? Звідки ж тоді це право в Курковського? Ясьо переконував візника, що знайти гроші – не гріх, а брати їх у поганої людини та ще без відробітку, не можна; Ясьо майже тиждень чекав, щоб зайшов хтось гідний до кав’ярні й підняв монету. Слава Богу, що шинкарка її не помітила.
Курковський все те слухав і знизував плечима, врешті сплюнув і запропонував Ясеві піти з цим ґульденом до трафіки Арона – купити для початку по сиґарі.
В Ароновій халупі застали, крім господарів, ще якогось старця в лахмітті, впізнали в ньому Аґасфера, якого давно вже не бачили на вулицях Львова, і зовсім не здивувалися, що він живий, бо як міг померти Вічний жид? Аґасфер стояв перед Ароном і Аронихою, про щось їх запитував, а вони розводили руками й відповідали:
– Про це може знати тільки рабин…
– То ходімо до нього, Ароне, ти єврей, і він буде з тобою розмовляти. Хай скаже…
– Ґіт, ґіт57, – посмикав себе за пейси Арон. – А що нам залишилося робити, як не йти до рабина, що? І ви, пане Курковський, і ти, Ясю, теж можете йти до нього або ж усі разом підемо до вашого митрополита. Нам уже все одно, Бог нині зрівняв мене, юдея, з вами, християнами, мов на Страшному суді, а священики ближче стоять до Бога, може, щось порадять.
– Веди до рабина, – сказав Аґасфер.
– Ґіт, ґіт, – одягався Арон, і Арониха закутувалася в картату хустку. – Пане Курковський, ви мені не показуйте того ґульдена, в мене вже давно закрита трафіка – шлюс…58
Ясьо з Курковським переглянулися, мовчки запитуючи один одного, чи слід їм, християнам, іти до єврейської божниці, але надія на утішне слово рабина, а може, й на допомогу зманила їх, і вони подалися, промерзлі й голодні, вслід за Ароном, Аронихою й Аґасфером до синагоги Золота Роза на Векслярську, відклавши обід за знайденого ґульдена на потім.
У синагозі було порожньо, лахмітники тупцювали якийсь час у проході між лавочками й не квапилися підходити до столика, на якому лежало розгорнуте Святе Письмо – тут було тепло, а там – у конюшні на Замарстинові і в підвалі на Пекарській, і в Ароновій халупі знущався з людей знавіснілий мороз.
Готові були ждати на рабина хоч до ночі. Але невдовзі вийшов до них кантор і спитав, чого вони хочуть. Кантор упирався, запевняв, що рабина нема, але Арон люто смикнув себе за пейси і прорік таке, від чого кантор позадкував і зник у притворі.
– До ребе прийшов Вічний жид!
Рабин зайшов не сам, він ніколи не розмовляв з віруючими наодинці, біля нього завжди стояв пахолок, який мав за обов’язок похитувати схвально головою під час проповіді рабина і захоплено прицмокувати «це-це-це», – називався такий служка цецале.
Рабин погладив бороду, підійшов до лахмітників, довго придивлявся, морщився, врешті запитав, хто з них Вічний жид.
Аґасфер підвів голову, мовив:
– Я. Я не подав води Ісусові, коли він ніс хрест на Голготу.
– Вей мір! – охнув рабин і затулив долонями лице, він довго не віднімав долонь, щоб, крий Боже, ці люди не побачили в його очах глузливої посмішки, потім опустив руки і після хвилини розважливої задуми спитав:
– То ти – Аґасфер?
– Аґасфер, ребе, всі про це знають.
– І ти пам’ятаєш того лжемесію, якого на п’ятнадцятому році правління кесаря Тиберія, коли ігемоном в Юдеї був Понтійський Пилат, а архієреями Анна і Каяфа, розіп’яли на Голготі?
Аґасфер задумався, зиркнув на Арона, той підтакнув головою – не хотів розвіювати у старого його віри.
– Так, я мав криницю під горою, а він просив води, та не подав я. А тепер караюся. Але чому, чому караюсь тільки я, коли всі такі? І спокійно живуть, і вмирають, а я ходжу, ходжу, ходжу, забувши свій рід і батьківські могили… Ребе, поможи мені знайти людину, яка все віддає іншим, а собі не бере нічого… Тоді я успокоюсь і помру…
– Такого ти хочеш знайти? Вей мір, як можна знайти такого? Навіть птахи небесні… Але постій, між своїми ти не шукав?
– Як він може між своїми знайти таку людину, коли вони не мають що віддати, – вставив Арон. – Ребе, порадь, що робити, коли нема що віддавати?
– Шукайте – і знайдете, просіть – і дасться вам. Благословенний, в кого дорога чесна, хто в законі Господа ходить. Хто сіє із сльозами, той збере з піснями, – заговорив псалмами рабин, а цецале захоплено похитував головою, прицмокував, додаючи йому впевненості:
– Це-це-це!
– Але ж здобули беззаконники меча і натягнули лука свого, щоб повалити мізерного й бідного, – крізь сльози мовив Арон, згадавши Давидів псалом.
Цецале захитав головою, але вмить спам’ятався, що ці слова вимовив не рабин. Ребе схилив голову, думав, що відказати, потім спитав Арона:
– Чим ти займаєшся?
– Я торгував тютюном…
– І мав з того хосен?
– Мав…
– Це не той, Аґасфере, якого ти шукаєш, – позирнув рабин на старого. – А ти що робиш? – звернувся до Курковського.
– Я трупи вивожу з міста і дістаю за це овес і гроші, – понуро відказав візник і підкинув у руці ґульдена.
У цецале заблищали очі.
– І згорять вони у вогні вічному, – глибокодумно мовив рабин. – Це теж не той, Аґасфере, якого ти шукаєш.
– Ребе, – підступив уперед Курковський, опускаючи на рабина важкий погляд, – а той вічний вогонь насправді є?
– Є. Геєнна огненна – так сказано в Писанії.
– То чому б не використати його для отеплення міста? – запитав, дивлячись упритул на рабина. – Чей замерзаємо живцем.
Цецале підступив до свого наставника й вибалушив на Курковського великі очі, щоб його налякати.
Рабин заговорив приповістками Соломона, цецале прицмокував, пан Курковський відступив назад, ховався від словесної зливи, мов від дощу під дах.
– Дай науку мудрому, і він стане ще мудрішим; не картай дурного, бо зненавидить тебе, а картай мудрого і будеш йому любий; з усілякої праці є користь, а з дурної балаканини тільки шкода; розумного докір більше діймає, ніж дурного сто ударів; і дурень, як мовчить, здається мудрим… – Рабин нарешті збився, а цецале, завертаючи очі, цмокав:
– Це-це-це!
– Ребе, ти не дав мені поради, – сказав Аґасфер.
Рабин зосередився і, обходячи Арониху, зупинив свій погляд на Ясеві.
– Чим ти займаєшся?
– А я нічим, – відказав, посміхаючись, Ясьо. – Я веселий і потішаю людей.
– А що ти маєш за це?
– Втіху…
– Аґасфере, – підвів руки рабин, – ти знайшов людину, яка все віддає, а собі не бере нічого!
Аґасфер здивовано подивився на Яся, йому важко було повірити, що його рятівник тут поруч, старий увесь затрусився від радості, та раптом змеркла його втіха.
– Утіху? Тільки утіху? – заволав. – А пам’ять людям, пам’ять ти повернеш?
– Він сам не має пам’яті, Аґасфере, – діткнувся рукою до його плеча Арон і повернув голову до рабина, все ще надіючись на його пораду. – Ребе, скажи мені, де той чоловік, який задурно поховав би мене з Аронихою, коли помремо з голоду, де?