Маркіян не підтримав розмови. Те, що недавно його не обходило і не боліло, зачепило тепер за живе: чому один народ, коли два? Так, треба разом на тиранів, але ж два…
– Два народи, – мовив понуро.
– Ні-і, – тон мови Василевського став раптом жорсткий, – народ один. Як чехи і словаки, як іллірійці і словени, зі своїми діалектами, етнічними особливостями, але ж один, історично один народ.
Коли б не «Енеїда», яка жила свіжо в пам’яті, може б, Маркіян і промовчав, але зараз мовчати не міг: він є, співець окремішнього народу, а той народ має свою мову, історію! Сказав з ледь відчутним роздратуванням в голосі:
– Виходить по-вашому, що ті православні українці на Сході – зовсім інший народ?
– Зовсім інший, – категорично відрубав Василевський.
– Ні, пане радник, так не є. Роздерли Польщу сусіди із земель примежних, але ж вона одна. Розшматували й Україну, та вона єдина…
Василевський глянув на Маркіяна і аж стрепенувся, побачивши на його обличчі, в заціплених губах і вилицях непохитну впертість, і подумав з насторогою: «Русинський Копітар, Караджич, Коллар?»
Коні звернули вправо на золочівську дорогу, під гору йшли поволі, сповільнився ритм розмови і зміст її змінився теж – начебто обидва мовчки домовилися не зачіпати більше дразливої теми.
Попереду, праворуч, спиналися під круту гору закожушені густим інеєм терасові сади; від стрижених кущиків унизу аж до високих пірамідальних тополь тильного замкового муру вони піднімалися, мов хвиля могутнього прибою, що застиг раптом, замерз та, натужуючись допасти-таки до підмурів’я замку, тремтить, труситься й порошить інеєвим голкопадом.
Василевський знав історію Підгорецького замку, він знав історію всіх твердинь в Галичині; Маркіян зацікавився, радник охоче почав розповідати. Так, Ренесанс першої половини XVII століття. Колиска Яна Собєського, тут його хрестили, а народився він в Олеському замку…
– Хмельницький брав Підгорецький замок? – запитав Маркіян.
– Було таке… То епізод, Маркіяне. Обидва замки належали королю, потім перейшли в спадок його синові, а той продав їх родині Ржевуських. Олеський – Станіславу, а Підгорецький – Вацлаву. Вацлав зробив замок справжньою скарбницею культури: скупив сотні картин – Рубенса, Ван Дейка, Тиціана, Рембрандта, Караваджо, львівського митця Петрановича, підгорецьких майстрів, зібрав кілька тисяч книжок. Та, невпосидний і баламутний, він віддав усе це добро племінникові Леонтію, а самого понесло десь аж у арабські країни. Кажуть, вернувся звідти, ходить у тюрбані, дивакує, бавиться у Запорозьку Січ у Саврані… Леонтій пропадає то у Варшаві, то в Кракові, а щоб замок був під наглядом, то спровадив сюди якогось свого родака Едмунда…
– Хто ж він такий, Едмунд?
– Та ніхто, виродок. То п’є, то оплакує на людях колишню польську могутність, то надовго замикається в замку, і ніхто не знає, що він там робить, кажуть – щось пише, то скликає до замку пройдисвітів, а тоді книги й картини пливуть чортзна-куди. Словом, добродушний меланхолійний злочинець, якому місце в божевільні.
Бричка зупинилася перед костелом, що виступив з-поміж столітніх лип величавим портиком на корінфських колонах; навпроти костелу, по другий бік дороги, потягнулася до кручі, над якою зіп’явся двома вежами замок, обсаджена грабиною алея.
У глибині алеї перед в’їзною брамою метушилися слуги біля відкритого запряженого повоза: вантажили на нього скрині й збиті з дощок великі прямокутні пачки; візник стримував коней, готових рушити, слуги прив’язували пачки шнурами до полудрабків.
Василевському стала підозрілою ця метушня, він кивнув Маркіянові й притьмом вискочив з брички, вони обидва квапно пройшли алеєю, але біля брами мусили зупинитися: лакеї несли вицяцькуваний золотою різьбою портшез, в якому сиділо закутане у біле фередже, у фесці з китицею, якесь опудало; лакеї висаджували портшез з опудалом на повіз, вмощуючи його поруч з візником.
Тоді радник, забувши про свою поважність і посаду, побіг замковим двором, за ним Маркіян, вони вибігли сходами на другий поверх; звідкись долинав п’яний спів, співак фальшував на високих нотах бравурну мелодію. Василевський на мить зупинився, дослуховуючись, потім відчинив двері кармазинового залу.
За столом у бароковому кріслі, в якому за поруччя правили турові роги, сидів п’яний граф Едмунд Ржевуський, він колошматив розчепіреними пальцями волосся, воно липло до чола і скронь, граф витирав сльози і, не звертаючи уваги на прибулих, надривно співав.
Комоди, кабінети були розкриті, шухляди повідсувані, стіни голі, тільки цвяхи стирчали там, де висіли картини, у бібліотечній шафі на порожніх поличках – відбиті в пилюці сліди книжок.
З кута дивилися на зал чиїсь очиці, Василевський здригнувся, побачивши зідіотіле обличчя, воно відкрило беззубого рота і проказало:
– Gdzie ja jestem, gdzie? No, powiedz mi, paniedzieju…48
Радник кинувся до Едмунда, потрусив його за вилоги кафтана.
– Хто тут був, хто?!
– А-а, то ти, Тадзю! Ну ходи, дай цалуса… Хто був? Вели-и-кий чоловік! – підніс Едмунд вказівного пальця. – Індійський князь! Він їде в Аракан, то я віддав йому трохи картин і книжок… Хай і там знають нашу культуру… Чого так дивишся, хай знають! Єще Польска не зґінела!
Василевський кинувся до вікна. Біля виїзної брами вже нікого не було, за «індійським князем» пропав слід.
– Тадзю, прецінь вип’ємо, мій дорогий колеґо, – схопився Едмунд. – Мій двоюрідний дядько емір Ревуха вже вирушив із Саврані з козаками! Ой, поїхав Ревуха-а!… А я закінчую писати трактат, який стане настільною книгою кожного польського патріота… Ти що так дивишся, не віриш? Ржевуські піднімають повстання за незалежність Польщі! Ти проти? Тадзю, фе-е, а я думав, що ти теж патріот… No, wypijemy za niepodległość!49
Едмунд вилив у рот з пугаря вино і впав на крісло, до решти сп’янілий.
Маркіян сказав до Василевського:
– Пане радник, я поїду до Львова…
– Їдь, їдь… – відповів віце-маршалок глухо. – А я почекаю, поки цей патріот прочумається. Тільки як ти, чим?
– Та вже якось…
– Добре, добре, я знайду тебе в Захара Авдиковського.
Маркіян прожогом вибіг з кармазинового залу, мов із чаду.
Розділ шостий
Львів утихомирився в новорічні морози. Передусім вони притлумили нищівну стихію пошесті, яка щоденно косила десятки містян. Від тріскучої холоднечі холера загинула чи то притаїлася, і зморені роботою коні пана Курковського відгодовувалися заробленим вівсом у стайні на Бічній Замарстинівській. Вівса мали вдосталь, і пан Курковський, який мешкав разом з кіньми, був теж забезпечений: маґістрат за кожну похоронну ходку каретою виплачував два гарнці вівса і двадцять крейцерів, а возом – наполовину менше. Бідних, звісно, умирало вдвоє більше, то Курковський і за панів, і за посполитих мав однаковий дохід.
Морози позаганяли людей у будинки, то й поліцаям стало менше роботи – народ перестав збиратися групами на площах і перехрестях вулиць, і охоронці порядку відсиджувалися за картами в теплих кімнатах постерунків, та й вісті з Варшави коцюбли на кордоні, не долітаючи навіть до бродівських корчмарів.
Арон з Аронихою з’їли козяче м’ясо й повісили зуби на гак, доню Фаїну поховали і втішали себе тим, що померла вона від сухот, а не від холери, а на варшавське повстання не покладали більше жодних надій.
Аґасфера теж ніхто вже не зустрічав на його маршруті, хоч донедавна він появлявся в місті кожного дня і набридав людям дурними питаннями про якусь воду, – напевне, Вічний жид перестав бути вічним і віддав Богові душу.
Тільки Ясьо Сакрамент і далі супроводжував аустерліцькою пісенькою відділи жовнірів, як тільки вони з’являлися на Ринку, – тепер уже сам, без люмпаків, а після обіду цигикав на скрипці у кнайпі «Унтер цвайундфірціґ», бо мав від Бога щасливий дар радіти з усього, що діється на світі, навіть з жорстокого морозу.